Якщо їхати у гоголівські Великі Сорочинці з боку Миргорода, то першим вас зустріне закам’янілий сліпий кобзар Михайло Кравченко. Співець сидить на узвишші обіч дороги біля вітряка – макета справжнього млина. У свій час вітряки та водяний млин на Пслі були головними постачальниками борошна селянам. Може, для історії села це не так і важливо, але ж факт. Більшість вітряків у довколишніх селах тоді Миргородського повіту принаймні зовні були схожими на того млина на околиці Великих Сорочинців.

Якби не знав, що вітряки будував майстер з двокласною церковнопарафіяльною освітою Пилип Романович Гусаренко, який умів писати тільки букви та цифри, то назвав би свого дідуся по матері архітектором. Насправді він був талановитим самоуком. Якщо не рахувати часу роботи на
прокладанні мосту через Дніпро у Кременчуці, усе трудове життя він будував вітряки. У далекі від науково-технічного прогресу роки для сільської громади вітряк уособлював хліб і шанувався нарівні з церквою. Головними інструментами у дідуся були ручна пилка і сокира. Усі деталі зовсім непростої двоповерхової конструкції вітряка були дерев’яні. Про своїх повернутих назустріч вітру крилатих трудівників дідусь розповідав багато цікавого. Ось і на цьому пагорбі обіч гомінкої дороги біля вітряка присів кобзар, торкнувся струн бандури, і з його уст ніби злетіли хвилюючі слова:
Ой, у суботу вечером
У Сорочинцях дзвони задзвонили,
А в неділю ранком
Козаки до волості приступили…
То сумна правда 110-річної давнини. А було так. Подібно сьогоднішнім олігархам тодішні власники землі та інші багатії довели податками безземельних селян до відчаю. Люди збунтувалися. Вночі спалахнув поміщицький маєток. Полтавський губернатор наказав заарештувати одного із селянських ватажків Григорія Безвіконного. Обурені селяни закрили у “холодній” пристава та урядника. На волості вивісили гасло: “Земля і воля!” З Полтави примчався кінний каральний загін з двома гарматами. Саме на тому пагорбі, де біля вітряка сидить з притиснутою до грудей бандурою автор “Думи про чорну неділю у Сорочинцях” сліпий кобзар Михайло Кравченко, прийшлі з російських губерній козаки перешикувалися у бойовий порядок і з шаблями наголо кинулися на сільський майдан. У відповідь на погрози і постріли карателів якась жінка хвацько зачепила за комір кожуха пихатого помічника миргородського справника. Чийсь льодоруб вибив з його рук зброю. Більше йому вже не довелося стріляти. Розлючені козаки карали до смерті першого ліпшого. Було вбито 25 учасників мітингу на сільському майдані. Багато поранених, аби уникнути кари, за медичною допомогою не зверталися. На майдані та навколишніх вулицях снігові замети були червоні від селянської крові. Наступного морозного дня останньої неділі грудня 1905 року на засніженому майдані навколішки, без шапок близько чотирьох годин стояли кілька тисяч селян. А на ганку волості кати нагаями шмагали тих, хто домагався від влади землі й волі. З гнівом і обуренням писав у газеті «Полтавщина» за 12 січня 1906 року письменник-демократ Володимир Короленко, який тоді жив на дачі у Хатках на мальовничому березі Псла поблизу Баранівки, про нелюдські знущання царських сатрапів над селянами у Великих Сорочинцях. Повстання жорстоко придушили. Але воля жертв сільського майдану до кращого життя передалася їхнім нащадкам і живе понині.
Соромно згадувати про те, що в пору тимчасового безвладдя у країні, яке не оминуло і славні Великі Сорочинці, мисливці за кольоровим металом зруйнували пам’ятник жертвам збройного грудневого 1905 року повстання наших пращурів на майдані у центрі села. Замовчування цього факту означало б потурання сучасним дикунам, у яких немає нічого святого…
Нашим допитливим та комп’ютеризованим школярам сьогодні не досить тільки нагадувати святу істину про те, що для них історія України починається з історії свого села. Діти повірять лише тоді, коли побачать, як це робиться на ділі. Нещодавно сам навідався у сільський, він же і районний, історико-краєзнавчий музей. Затримався біля експозиції про грудневу 1905 року Сорочинську трагедію. Серед фотографій активних учасників збройного повстання – і мій дідусь Пилип Романович Гусаренко. Згадав його розповіді про боротьбу селян за землю і волю…

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”