Як і три, і сім років тому, господарі запрошують до світлиці та пропонують зручне місце на дивані. Тамара Степанівна клопочеться з чаєм, а Володимир Федорович ділиться радістю: нарешті-таки відкрили фотоклуб, є в Лубнах два члени Спілки фотохудожників, два кандидати. Є нарешті павільйон для зйомки в колишньому приміщенні міськвиконкому. А головне – одну з вулиць міста перейменували на вулицю Григора Тютюнника! Прикріпили табличку на будинку, де бував письменник. Те, що не вирішувалося роками, міський голова Василь Коряк зміг вирішити протягом місяця.

Радість митця зрозуміла. Протягом багатьох років усю творчу роботу він проводив удома. Тут народжувалися задуми, здійснювалася реставрація, робилися дивовижні знімки, справжню ціну яких люди зрозуміють через десятки років.

Фотохудожник Володимир Білоус вельми вимогливий до своїх творів – з усього матеріалу радянської доби відібрав вісімнадцять знімків, які мають справжню художню цінність. Але той, хто бував на його виставках, пам’ятає типажі минулого, які дивляться на нас з глибини віків, пам’ятає картини і епізоди, які допомагають зрозуміти душу нашого народу. То безцінний матеріал!

Мабуть, саме це далекого сімдесят першого року зблизило Володимира Білоуса з Григором Тютюнником.

Бунтівник із Дереківщини

Фотохудожник народився у Лохвицькому районі, на хуторі Дереківщина. Коли навчався у восьмому класі, директор школи прийшов і наказав хлопцям готуватися до вступу в комсомол. Білоус із товаришами відмовився. Тоді їх виключили зі школи.

Спочатку вони приховували це від батьків, і щоранку ходили начебто на уроки. Та минув місяць, довелося зізнаватися. На другий рік пішли до вечірньої школи в Лохвицю і там закінчили навчання.

Ще в дитинстві разом із другом Володя знайшов старий фотоапарат, фотопапір, проявники. Тоді й зацікавився він відтворенням світу, заглянув у бездонне око об’єктива. П’ятдесят другого року він зробив перший знімок тією старовинною камерою.

– Якби вона збереглася, то можна було б за неї купити "Нікона", – усміхається Володимир Федорович.

Потім була служба в армії, а далі за фіктивною довідкою, що став начебто студентом, Володимир отримує паспорт і виїздить у Лубни. Як відомо, за тих часів виїхати з села було не так просто. Тут влаштовується працювати на завод "Комсомолець" слюсарем- лекальником, йому доводилося виготовляти точні деталі. І трудився на цьому підприємстві сорок два роки.

Коли служив у армії, придбав фотоапарат "Смена". Тоді й надрукував перші знімки в армійській газеті. Потім він кілька разів міняв фотоапарати, але дорогого суперапарата придбати не вдалося. Нині Володимир Білоус користується цифровим фотоапаратом.

Митець бачив і відтворював правду життя. Ось в його об’єктив потрапили жінки колгоспу "Комуніст", що готували тютюн до просушування. Сидять вони біля старої обідраної клуні. Похилені голови, білі хусточки, смуток на обличчях. Ніхто не позує. Мовби бачиш кадр із документального фільму. Як це не схоже на загальну піднесеність тодішніх творів соціалістичного реалізму!

"Іноді я відчуваю людину, як рана сіль"

Ці слова належать дивовижному майстрові українського слова Григору Тютюннику.

1964 року в журналі "Дніпро" було надруковане оповідання Григора "Чудасія". Володимир Білоус на той час теж пробував перо, писав оповідання. Прочитане справило на нього велике враження . Він почав шукати твори Тютюнника, намагався дістати його першу книжку "Зав’язь".

– Я зрозумів, що краще не напишу, а гірше писати просто не зможу, – згадує Володимир Федорович.

"Зав’язь" з’явилася в міській бібліотеці. Він записався туди читачем, а коли отримав книжку, сказав бібліотекареві:

– Я вам її не поверну. Готовий заплатити в десять разів більше зазначеної ціни.

– Нічого собі заявочки! – обурилася бібліотекарка.

Згодом Володимир написав Григорові листа з проханням надіслати "Деревій". Але трапилося так, що ту книгу йому подарували. Білоус таки надіслав листа Тютюннику з приписом, що "Деревій" у нього вже є.

Якось лубенська студентка, яка навчалася в Харкові, була на зустрічі з Григором, і той запитав:

– Знаєш Білоуса? Я хотів би з ним зустрітися.

Познайомилися вони 19 грудня 1971 року в Києві, у Спілці письменників. Відтоді зав’язалася дружба між прозаїком і фотохудожником. Григір любив бувати в гостинній родині Білоусів у Лубнах.

До речі, Тютюнник, побачивши в Білоуса бібліотечний примірник "Зав’язі", написав: "Хай вічно живуть злодії, які крадуть книжки".

Звичайно, він не мав на увазі лиходіїв, котрі крали й крадуть книжки заради наживи, заради збільшення власної колекції чи перепродажу.

Григір часто бував у Лубнах, у невеликому помешканні на вулиці Леніна. Володимир і Тамара дали йому ключ од житла, щоб міг приїздити в будь-який час, навіть, коли господарів не буде вдома. Петро Засенко згадує: "Григір не засиджувався в київській квартирі. Його тягло між люди, на далекі села – там і характери вистояні, і мова, як густий вишневий узвар".

У Білоусів підростали дві доньки Лариса і Оксана, а пізніше з’явилася прийомна дочка Катя. Одного разу Тамара Степанівна поїхала у відрядження, а Григір прибув до Лубен. Телефонує Володимир додому, Тютюнник бере слухавку й розповідає:

– А ми тут з Оксаною сходили на базар, тепер борщ варимо.

– А чому Оксана не в школі? – здивувався Білоус.

– Та нехай дитина відпочине.

Борщ був улюбленою стравою Григора. Він затовкував його салом, борщ вдавався дуже смачним.

А ще він любив рибалити. Над весняною Сулою лежав легенький туман. Тихо розмовляли між собою щойно розбуджені дерева. "Сидиш із вудочкою замріяний, а хвилька, дивись, і приб’є до берега потрібне слівце…" – писав Григір.

На вулицях міста, на рибалці, за робочим столом, серед письменників і в родинному колі, під час читання своїх оповідань, взимку і влітку зображений Григір на світлинах Володимира Білоуса. Близько двохсот знімків із життя видатного майстра слова протягом 1971–1979 років зробив Володимир Білоус.

Без ретуші

У ті непрості роки, коли режим "пас" вільнодумців, коли необережне слово могло стати причиною багатьох неприємностей, в родині Білоусів довіряли повністю тільки Григорові.

За радянських часів Володимиру Федоровичу "шили" кілька кримінальних справ, за якими загалом він міг "загриміти" за грати на сім років.

– Мені допоміг Борис Олійник, який був на той час депутатом Верховної Ради СРСР, – згадує Володимир Білоус.

Григір дуже тонко відчував справжнє мистецтво, і високо цінував творчість Володимира Федоровича.

Одного разу над Сулою фотохудожник зробив знімок свого товариша з розвихреним чубом, з пильним поглядом великих очей. Ця світлина і нині вважається чи не найкращим фотопортретом Григора Тютюнника.

Ось Григір у новому світлому кожусі, який подарували йому Білоуси сімдесят шостого ро
ку і в якому він "уперше взимку нагрівся". А ось він читає вголос власні твори – натхненно, вдумливо, немов у п’єсі, немов граючи ролі за своїх персонажів. А яким зворушливо щасливим виглядає він у родинному колі, поруч із дружиною і синами!

Один із творчих циклів знімків майстра називається "Без ретуші", інший – "Таке життя". Автор вболіває за Україну і за її майбутнє. Які стражденні обличчя, які натруджені руки, які вицвілі очі!

Не дивно, що два митці так зрозуміли один одного. Великий майстер слова, майстер характеру, деталі, Григір Тютюнник душею сприйняв художні роботи Володимира Білоуса. І коли він побачив на знімках те, що малював словами, був вражений.

Такою була перша зустріч із світлиною "Проводи". Зібралися на кладовищі селяни, щоб пом’янути односельців. Є така традиція  – цього дня сідають в один ряд чи в одне коло і п’ють за "царство небесне" покійних. На розісланих рушниках – нехитрі наїдки. Точиться тиха розмова – вже розвіяли вітри і змили дощі великий біль і скорботу. Хто зазнав багато горя, той розучився дуже радіти й дуже сумувати. Бабусі такі ветхі, що скоро поминатимуть і їх. Здається, звичайна картина, але скільки смутку таїться між схиленими головами і дубовими хрестами!

Побачивши це фото за склом шафи у Володимира Федоровича, Григір став перед ним на коліна і видихнув:

– Ви ж мої хороші!

Роки дружби зріднили не тільки душі Григора і Володимира, а й їхнє мистецтво. Так, головного героя незакінченого твору "Житіє Артема Безвіконного" Григір вперше побачив у Володимира.

"Під крапчастим дощем Артемова шапка гула, мов бубон: у завірюху шепелявила, бо сніг об неї ковзався, а в мороз потріскувала…"

Ось він на знімку, мудрий хуторянин Андрій Куць, з великими, виробленими, схожими на граблі руками. На поораному зморшками чолі відбилася вікова селянська мудрість і стареча печаль.

А ось іще світлина Білоуса – стара-престара зігнута бабуся йде мимо напіврозваленої хати. Це героїня оповідання Григора Тютюнника. "Живе в хаті стара сліпа баба Ганна, прозвана в селі Вуточкою. Хто й коли її так охрестив, уже нікому не впомку" (оповідання "Вуточка". – Авт.). Осліпла баба Ганна. Приїхали сини, побули – і в дорогу, а вона залишилася зі своєю темнотою та з чорною в діряччі хатою. Скільки горя в приземленій постаті, побаченій обома митцями! Це – мов стогін над материнською долею.

Володимир Білоус має велику добірку світлин, виконаних фотографами далекого минулого. Історія рідної Полтавщини дивиться на нас очима "лохвицьких крамольників", очима Симона Петлюри й сластьонниці з ярмарку. Під фоторепродукціями часом не вказано роки й імена, але які дивовижні типажі! Вдивляєшся в обличчя і бачиш героїв Панаса Мирного, Володимира Малика, Наталії Баклай, Дмитра Шупти.

Він створив серії робіт, в яких головним персонажем є жінка, – "Сновидіння", "Жінка і ніч", "Язичницькі містерії", "Феєрія самоцвітів". Образ жінки на тлі дорогоцінних каменів не має аналогів.

Вражають і "Долі дерев", які чимось дуже нагадують людські долі.

Володимир Білоус – член Національної спілки фотохудожників, член Національної спілки журналістів України. Лауреат премії імені Володимира Малика. В нього було дев’ять персональних виставок у Києві. Зокрема – в Спілці письменників, у Києво-Могилянській академії. Володимир Федорович – один із призерів Міжнародного фотоконкурсу 2000 року, який проводили газета "День" та фірма "Кодак-Україна". Фотохудожник був нагороджений третьою премією в номінації "Століття" і став переможцем конкурсу глядацьких симпатій.

Протягом багатьох років він працював над альбомом "Григір Тютюнник у фотографіях", 2005 року фотоальбом побачив світ. Це велика радість і велика перемога митця!

І нині, на межі сімдесятиліття, митець – у творчих пошуках. Його фотоінтерпретації – оригінальні й несподівані…

Епілог

Ми йдемо з Володимиром Білоусом гомінкими Лубнами. Розмовляємо про родину – Лариса живе в Краснодарі, вона обрала професію біолога. Оксана, мистецтвознавець, мешкає в Києві. Катя – в Судані. Подружжя по праву пишається дітьми.

А хто ті дівчата, які позують перед фотокамерою?

О, та їх десятків шість! Деякі приїздять з інших міст.

Молодість прагне краси. Декому цікаво: "А яким буде моє тіло серед самоцвітів?"

А як до цього ставиться Тамара Степанівна?

– Вдома за мною ніколи не було поліцейського нагляду. Мабуть, тому ми так довго з дружиною разом, – ділиться Володимир Федорович.

Фотохудожник показує свою виставку в кафе "Капкан". "Дипломна робота молодої відьми", "Чаша воскресіння", "Молитва язичниці" – лише окремі роботи, які примушують зупинитись і замилуватися. Світ прекрасний!

 Потім заходимо до фотоклубу "Софіт", де організована виставка світлої пам’яті фотографа Олександра Щербакова. Сімдесят першого року цьому чоловікові вдалося взяти участь у фотовиставці в Берліні, й там його роботи отримали друге місце!

Велика, щира і багата душа у Володимира Білоуса. Він радіє успіхам молодих фотохудожників, радіє тому, що вдалося зробити для людей.

Як у сімдесяті, радіє оповіданням Григора Тютюнника…