Упродовж кількох десятиліть минулого століття Україна фактично перебувала під окупацією більшовицької імперії. Віднайдені та опубліковані в останні роки документи дозволяють стверджувати, що ця окупація обернулася для України трьома голодоморами, мільйонами насильницьких смертей, підірваним фізичним і духовним здоров’ям нації. Такої ненависті до селянина-хлібороба, такого «вишуканого» геноциду історія людства, вірогідно, ще не знала.

Молодому поколінню сьогодні важко зрозуміти, чому на українських чорноземах у 1930-х роках виникло таке явище, як Голодомор? Чому на кордонах України у 1932–1933 роках було розміщено збройні підрозділи для огородження територій після вилучення у населення харчів? Із якою метою у містах України активно розбудовувалася ціла мережа приймальних пунктів “Торгсину” (російська назва мережі магазинів так званої “торговли с иностранцами”) де за золото, інші коштовності можна було придбати продукти харчування.
Здоровий глузд відмовляється сприймати, що у голодні для України 1932–1933 роки СРСР масово експортував зерно, олію, м’ясо, масло за кордон. У той час, коли голод охоплював дедалі більші території, повним ходом ішло відвантаження зерна на експорт. Таких дій більшовицького уряду щодо вбивства українського народу не можна пояснити жодною економічною доцільністю.
Полтавщина – один із регіонів, що найбільше постраждав від Голодомору 1932–1933 років. Демографічні втрати на терені області обчислюються сотнями тисяч загиблих. Від насильницької смерті пішли з життя люди, які творили основи буття української нації, вирощували хліб, берегли народні звичаї та національні традиції.
На жаль, і досі серед частини старших людей побутує думка, що керівництво країни не було достатнім чином інформоване про ситуацію, яка складалася у 1932–1933 роках в українських містах і селах. Проте документи спростовують цю тезу і свідчать зовсім про інше. В архівних фондах вищих органів української влади (зокрема Всеукраїнського центрального виконавчого комітету) за першу половину 1932 року збереглися сотні звернень селян до голови ВУЦВКа          Г.І. Петровського щодо захисту і встановлення справедливості. Люди масово писали до керівників УРСР з найрізноманітніших питань, але найбільше про колективізацію, розкуркулення, оподаткування, штрафування, висилку, голодування родин та про інші сторони нелегкого селянського життя.
Та попри це перша офіційна інформація про кількість районів, уражених голодом, з’явилася лише у червні 1932 року в матеріалах Політбюро ЦК КП(б)У про допомогу колгоспам бурякосіючих районів. У документі називається 7 районів, які перебували тоді у найтяжчому стані: Семенівський, Кобеляцький, Чутівський, Глобинський, Нехворощанський, Оржицький, Оболонський (загальна кількість мешканців – 492 тисячі чоловік). Згодом до тяжких районів додалися Полтавський, Кременчуцький, Хорольський.
Крім дуже важких, про які вже зазначалося, випадки голоду було також  встановлено у Карлівському, Новосанжарському, Лубенському, Чорнухинському, Лохвицькому, Пирятинському, Решетилівському, Гадяцькому, Зіньківському, Петрово-Роменському районах. Від голоду вимирали цілі родини і навіть села. Хутори Сороки, Лебеді, Твердохліби, Малолітка і десятки інших знелюдніли повністю. За офіційними даними, навесні 1933 року 59 із 64 районів Харківської області, до складу якої входила і більша частина Полтавщини, були охоплені значними “продовольчими труднощами”.
Про кількість померлих навесні 1933 року, зокрема у Полтаві, свідчить  також один із документів, виявлений нещодавно у Державному архіві Полтавської області. Він стосується справи коменданта полтавського цвинтаря Ляхова Луки Петровича та завідуючого діловим двором комунальної секції Полтавської міської ради Череватенка Олексія Івановича.
Відповідно до документів, направлених Полтавським міським прокурором до Полтавської контрольної комісії від 2 квітня 1933 року, зазначені особи звинувачувалися у недбалому виконанні службових обов’язків, а саме: не вжили відповідних заходів для того, щоб вчасно заготовити потрібну кількість ям на цвинтарі Полтави для поховання померлих.
У зазначених документах зокрема йшлося, що внаслідок «неоперативних дій» Ляхова Л.П. та Череватенка О.І. у трупному покої 1-ї лікарні Полтави лише за кілька днів на початку березня 1933 року накопичилося до 200 тіл померлих. (І це лише в одній лікарні. Чи не забагато для такого невеличкого міста, як Полтава, з населенням у 100 тисяч чоловік?). До відома читачів: у передвоєнний період у Полтаві функціонувало 7 лікарень. Винуватців шукали недовго. Крайніми виявилися посадовці середньої ланки – комендант цвинтаря та завідуючий діловим двором комунальної секції міськради. А те, що ці люди були просто неготові поховати велику кількість небіжчиків, не були забезпечені коштами для проведення необхідних робіт, не хвилювало нікого.
Документи 1930-х років страшні за своїм змістом, але вони яскраво засвідчують одне – навесні 1933 року кількість померлих на Полтавщині, і зокрема у Полтаві, була надзвичайно великою, і місцева влада нічого не могла зробити навіть на останньому етапі людського шляху.
Нині називають різні цифри загиблих під час Голодомору 1932–1933 років – від 4 до 7 мільйонів осіб. Демографічні втрати України співмірні з населенням великої європейської держави. Тож науковцям треба дослідити усі обставини цієї трагедії, аби довести молодому поколінню, що у Кремлі ніколи не зупинялися перед геноцидом, коли виникала загроза втрати влади.
У період духовного очищення суспільства, після прийняття законів України про декомунізацію неприпустимо й далі жити у світі більшовицько-ідеологічних ілюзій і символів. Перший крок позбутися ідеологічного намулу – очистити нарешті  наші міста і села (а відтак і душі) від більшовицьких назв, емблем. Натомість, щоб рухатися далі, необхідно якнайшвидше наповнити наше довкілля українським змістом. На нашу думку, правда про Голодомор має стати могутнім засобом лікування спотвореної  історичної пам’яті.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву
Полтавської області, заслужений працівник культури України, голова Полтавського міського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка