Трохи більше року минуло відтоді, як зупинилося серце знакової для сучасної України особистості – Предстоятеля Української Православної Церкви, Митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) (1992 – 2014). Всевишній призвав Блаженнішого в небесні обителі в найскладніший для новітньої України час, але й сьогодні мільйони вірян відчувають силу його молитов за наш мужній народ і нашу велику державу. 23 листопада Митрополиту Володимиру, Герою України, почесному доктору кількох університетів та наукових закладів світу, духовному письменнику, поету могло б виповнитися 80 років.

Віктор Маркіянович Сабодан (світське ім’я) народився в селі Марківці Летичівського району Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області в селянській глибоко віруючій родині. Був наймолодшим із чотирьох синів. З дев’яти років почав виконувати різні послухи у Свято-Архангело-Михайлівському храмі рідного села. У 1944-му пішов до школи. Після здобуття середньої освіти навчався в Одеській духовній семінарії (1954–1958), по закінченні якої вступив до Ленінградської духовної академії. Навчання припало на час “хрущовської відлиги”, яка призвела до нової хвилі гонінь на Церкву: закривали монастирі, храми, духовні навчальні заклади.
У 1962 році Віктор Сабодан був висвячений у сан диякона, невдовзі – ієрея, а 26 серпня пострижений у чернецтво з нареченням імені на честь святого рівноапостольного князя Володимира. Ієромонаха Володимира призначили викладачем Одеської духовної семінарії, водночас він обіймав посаду секретаря Одеського єпархіального управління. Після закінчення аспірантури при Московській духовній академії став ректором Одеської духовної семінарії, де й досі пам’ятають його як невтомного трудівника, уважного до потреб викладачів і студентів.
Непересічні здібності архімандрита Володимира привернули до нього увагу керівництва РПЦ. Отож почався надзвичайно активний період його діяльності в закордонних духовних місіях та єпархіях на території Росії та України, зокрема в сані єпископа Чернігівського і Ніжинського, згодом – єпископа Дмитрівського, вікарія Московської єпархії та ректора Московської духовної академії.
У 1982 році архієпископа Володимира призначено на Ростовську й Новочеркаську кафедру з возведенням у сан митрополита. Через два роки він – Патріарший Екзарх (представник вищої церковної влади) Західної Європи. З кінця 1987 року – керуючий справами Московського патріархату й постійний член Священного Синоду. Наприкінці 1980-х років митрополит Володимир активно займався суспільною діяльністю, очолював Комісію з питань вивчення матеріалів з реабілітації духовенства та мирян, репресованих у роки гонінь на Церкву.
У 1990-му був одним із трьох кандидатів на Патріарший Престол. Через рік після того, як Українському Екзархату було надано більше прав у самоврядуванні, 27 травня 1992 року в Харкові відбувся Собор архієреїв Української Православної Церкви, який більшістю голосів (16 з 18) обрав Предстоятелем Української Православної Церкви, Митрополитом Київським і всієї України Митрополита Ростовського й Новочеркаського Володимира. 20 червня 1992 року Блаженніший Митрополит Володимир прибув до Києва. Його зустрічали десятки тисяч православних священиків і вірян. Першу проповідь Владика розпочав незабутніми словами: “Я прибув не у відрядження й не за кордон, я прибув на рідну землю служити людям і незалежній Україні”.
Свою непохитну вірність українському народу він довів і пізніше, коли в 2009 році мав великі шанси бути обраним Патріархом, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м Митрополитом Київським. За час його Предстоятельського служіння в Україні сотні тисяч людей навернулися до християнства, заново постали зруйновані в роки радянського атеїзму собори й церкви, значно збільшилася кількість парафій і монастирів.
В останні роки велика частина українського суспільства покладала надії на вирішальну роль авторитету й патріотизму Митрополита Володимира у справі створення Єдиної Православної Помісної Церкви в Україні. На жаль, не збулося. Після тривалої хвороби 5 липня 2014 року світоч відійшов до Господа. Похований у Києві на кладовищі Дальніх печер Києво-Печерської Лаври. Біль цієї непоправної втрати полегшують тільки світлі спогади про Блаженнішого, якого справді дуже любили прості українці.

Підготувала Вікторія КОРНЄВА.