– А чого ви не воюєте? Ходімте з нами: нам якраз телеграфіст потрібен…
Ось так вона потрапила в армію. Військову науку Олена Костенко осягала в бойовій частині. Й невдовзі вже передавала шифровані повідомлення з центру на лінію фронту. Воювати випало юній полтавці в авіадивізії, де служили знамениті повітряні аси – тричі Герой Радянського Союзу Покришкін, брати Глинки, льотчик Лелюхін.
Але все це було потім. Спочатку ж тривав виснажливий піший марш тривалістю 11 місяців від Полтавщини аж до берегів Волги. Туди з неймовірними труднощами молодший сержант Олена Костенко дісталася з військовою колоною, що провела на цьому шляху не один бій. Бойове хрещення було ще на Сумщині, коли їх атакували німецькі бомбардувальники. Тоді вони недорахувалися половини бійців, а одна з подруг Олени після того бою вмить стала сивою. Й сама Олена Костенко змінилася, подорослішала…
Вдруге доля випробувала її під час переправи через Волгу. Шалений вогонь із німецьких "мессерів" сипався на них із неба, й одна за одною баржі на очах ішли під воду. Олена вціліла й цього разу. Але найтяжчі випробування були попереду.
Зима 1942 року. Мороз під Сталінградом сягав сорокаградусної позначки. Фашисти не ви-тримували цього опору природи. Але й нашим бійцям було не солодко. Спали в холодних землянках, а інколи ночувати доводилося в лісі, під гілками ялин, на снігу…
Але траплялися і приємні моменти. Це тоді, коли льотчики поверталися з бойового завдання й влаштовували маленьке свято. Серед війни, серед зими, серед шаленого морозу кружляли пари на тих вечірках, і довго ще вчувалася їм мелодія вальсу "В лесу прифронтовом…"
Наша землячка згадує, як одного разу її за-
просив на танок сам Олександр Покришкін – ставний, красивий, мужній.
Сталінградська битва пройшлася по її життю: там Олену було поранено й контужено. Та після госпіталю дівчина знову стала в стрій. Вона бачила на власні очі, як капітулювала німецька армія.
– Генерал Паулюс був схожий на опудало: голова й ноги обмотані ковдрою. Ненависть і жалість – ці два почуття вирували в серці, – говорить ветеран.
На бойовому плацу під Сталінградом під гуркіт гармат їй вручили першу бойову нагороду – медаль "За оборону Сталінграда". Полковник Ніжников, прикріплюючи до шинелі цю відзнаку, сказав тоді:
– За героїзм і мужність. Служи й надалі так!
Впевненою ходою після перемоги під Сталінградом рушили радянські війська на захід. І її авіадивізія була на передових рубежах. Ростов-на-Дону, Курськ, Бєлгород, Харків – такі віхи її шляху. А потім настала зустріч із рідною Полтавою.
– Я згадую той вересневий день 1943 року, – ділиться спогадами Олена Костенко. – Ми сто-яли на Південному вокзалі. Стояли недовго. Але добре пам'ятаю той момент. Скрізь – суцільні руїни, сам вокзал був розтрощений. Сірі клуби диму вирували над попелищами, а з неба, крізь хмари, пробивалося сонце. Серце калатало – батьківщина! Роїлися думки, боліла душа: як там мама, чи живий тато, чи живі брат, сестра?..
Згадує наша землячка і таке. Кенігсберг, останній місяць війни. Вона чергує на командному пункті. Й раптом – повідомлення: Німеччина заявила про повну капітуляцію.
– Я миттєво приймаю це повідомлення й біжу з ним до командира – полковника Миколи Бакуліна. "Миколо Федоровичу! – вигукую. – Перемога!" Ось так я стала першою в нашому дивізіоні, хто почув цю радісну звістку…
СьогоднІ інвалід війни І групи 87-річна полтавка Олена Іванівна Костенко, кавалер орденів Вітчизняної війни ІІ ступеня, інших орденів та медалей, мешкає разом із сім'єю доньки в полтавському мікрорайоні Сади-2. Тісно вчотирьох у маленькій двокімнатній квартирі. Давно заслужила ветеран війни і праці окрему квартиру. Але держава не поспішає віддавати свій борг таким, як вона. Олена Іванівна перебуває в пільговій черзі в міськвиконкомі під № 52. Але скільки ще часу мине, коли дійде ця довгоочікувана черга?! Хочеться вірити, що незабаром ця мужня захисниця Вітчизни справлятиме новосілля. Вона на це заслужила!