Самовіддана наукова праця відомого історика, археографа, лексикографа, фольклориста, етнографа та письменника Дмитра Івановича Яворницького – яскравий приклад безкорисливого служіння своєму народові. Людина енциклопедичних знань, різнобічних інтересів, Яворницький організував і успішно здійснив багато археологічних та етнографічних експедицій, грунтовно дослідив історію українського козацтва. 6 листопада виповнилося 160 років від дня народження хранителя козацької минувшини.
Народився Дмитро Яворницький в селі Сонцівка на Харківщині, в сім’ї дяка. Початкову освіту здобув у рідному селі, потім навчався в Харківському повітовому училищі. У 1877 році вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. У студентські роки подорожував Україною, збираючи фольклорні перлини нашого народу. Пізніше зацікавився і матеріальними скарбами минувшини. Саме ці мандрівки сформували наукові інтереси Яворницького, він захопився історією Запорозької Січі.
У 1883 році молодого історика обрали членом історико-філологічного товариства, що діяло при Харківському університеті. Він із захватом читав лекції, звітувався про свої подорожі Катеринославщиною (Дніпропетровщина), писав наукові статті про історію запорозького козацтва. Саме ця неприхована прихильність до мужніх лицарів української вольниці й стала для керівництва Харківського університету підставою позбавити Яворницького права працювати у виші. У 1885 році він переїздить до Петербурга, де працює учителем історії та літератури в Миколаївському сирітському інституті благородних дівиць та у приватній гімназії.
Із Північної Пальміри Яворницького вислали як політично неблагонадійного 1892 року під нагляд поліції до Ташкента, із забороною викладати в гімназіях. Тут він продовжував дослідження у галузі історії й археології, склавши “Путеводитель по Средней Азии от Баку до Ташкента в археологическом и историческом отношениях” (1893). 1901-го захистив магістерську дисертацію “История Запорожских казаков” у Казанському університеті. Протягом 1897–1902 років працював як приват-доцент на кафедрі історії Росії Московського університету. Паралельно продовжував досліджувати історію Запорозької Січі, організовуючи археологічні розкопки на Запоріжжі та відвідуючи архіви Москви, Варшави, Києва, Соловецького монастиря.
У 1902-му земська управа і наукове товариство Катеринослава запросили Дмитра Яворницького на посаду директора крайового історичного музею ім.
О. Поля. Очоливши музей у 1905-му, Дмитро Іванович працював у ньому понад чверть століття. За цей час придбав для фондів музею цінні рукописи, портрети історичних діячів, мистецькі картини, одяг запорожців, нумізматичні колекції… Окрім того, Яворницький викладав у Катеринославському інституті народної освіти. 1924-го його обрано членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук, а у 1929 році він став її дійсним членом.
У 1927 – 1932 pоках Дмитро Іванович працював також відповідальним керівником археологічного нагляду над розкопками на території будівництва Дніпрельстану. Експозиція музею поповнилася численними матеріалами, її розділ, присвячений запорозькому козацтву, історії Запорозької Січі, – найбагатший у світі.
Яворницький не боявся підтримувати, заступатися, надавати роботу в музеї, залучати в Дніпробудівську експедицію тих, хто зазнав утисків, хоч сам з середини 1920-х перебував під таємним наглядом відповідних органів. Активної участі у політичному житті він не брав, але був зарахований до “соціально небезпечних елементів”. У 1933 році Яворницького звинуватили в “буржуазному націоналізмі”, а керований ним музей оголосили “кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди”. Після такого нищівного удару Яворницького було звільнено з посади директора музею. Чотири місяці йому не виплачували академічної пенсії. Щоб не вмерти з голоду в той тяжкий час, доводилося нести на ринок різні речі для продажу. Допомагали академікові місцеві шанувальники його творчості, приносячи хоч якісь продукти.
На початку 1935 року своє життя вчений оцінював на “три з мінусом”. До музею він вже не повернувся, але творчу й наукову діяльність не припинив. Із захопленням працював Дмитро Іванович над улюбленим “Словником української мови”; підготував до друку збірку фольклорних матеріалів (2302 пісні); у 1936 році написав “Историю города Екатеринослава”; написав спогади про М. Костомарова, І. Рєпіна, Л. Толстого, В. Тарновського.
У 1937 році було сфабриковано чергову справу так званого “Українського націоналістичного контрреволюційного підпілля”. Яворницького зарахували до верхівки цієї організації й визнали “натхненником” дніпропетровського “контрреволюційного підпілля”. Заарештовані у цій справі свідчили проти Д. Яворницького. Однак ученого не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік академіка, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців.
У 1939 році з нагоди святкування
125-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка Яворницький був обраний до складу ювілейної Шевченківської комісії АН УРСР й активно працював на цій ниві. В останні роки життя вів жваве листування з друзями та колегами. Зупинилося серце невтомного працелюба 5 серпня 1940 року.
Через два місяці Указом Президії Верховної Ради УРСР його ім’я було присвоєне Дніпропетровському історичному музею. Цей музей та “Словник української мови”, тільки перший том якого був результатом майже 40-річної праці дослідника, Дмитро Яворницький називав за життя “найкоштовнішим своїм скарбом”.
Підготувала Вікторія КОРНЄВА.