Знайомство з творчістю художника-аматора Миколи П’ятенка стало протягом останнього року приємним відкриттям для багатьох полтавців. Виставка його робіт успішно мандрує закладами культури обласного центру. Нещодавно поспілкуватися з майстром мали нагоду читачі Полтавської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олеся Гончара. На творчу зустріч завітали й поціновувачі таланту Миколи П’ятенка “зі стажем” – його земляки з Карлівського району й ті, хто познайомився з ним не так давно, а тепер намагається поділитися щастям милуватися його роботами з іншими.
У залі було так затишно, як буває погідної днини тільки в ошатному сільському дворику, де все – від паркану до найнепримітнішого ослінчика – перетворено золотими руками господаря на шедеври. Від самої постаті, жестів, посмішки Миколи Павловича П’ятенка віяло тим неперебутнім сільським позитивом, у якому немає місця ні суєті, ні помисливості. Він не довго всидів перед аудиторією на ошатному дивані для почесних гостей: холодить, каже, відстань. Йому добре, коли люди з ним поряд. Микола Павлович лише звикає до подібних заходів і на краплю не намагається приховати свого вдоволення – так щиро радіє добрим словам, так красно всім за них дякує. Він дуже багато десятиліть ішов до цих своїх перших виставок: уже в 78-ме позолотив жовтень світ за вікном його хати у Варварівці, вже немає поруч вірного дружининого плеча… Може, запізно, знизує художник плечима, а може, це для того й дарує йому Бог довголіття…
Земляки розповіли, що село Варварівка здавна славиться народним малярством, отож П’ятенко – вірний продовжувач цих традицій. У молодості, під час строкової служби, відчув неабияку цікавість до газетної справи, тож, повернувшись з армії, став активним дописувачем районки: спочатку брав у передовиків інтерв’ю, потім – просив попозувати, але ж не перед фотооб’єктивом – сількор виконував графічні портрети своїх героїв! Побачити газетні вирізки з цими матеріалами можна на виставці. Але навряд чи, не знаючи передісторії, комусь спаде на думку, що на газетних шпальтах – твори художника. Настільки близькі вони до фотографічної точності.
У різні роки Микола Павлович працював у Варварівці вихователем, вчителем малювання, секретарем сільської ради, а згодом (і вже до виходу на заслужений відпочинок) – художником-оформлювачем у місцевому колгоспі “Дружба”. Художню освіту здобув у Московському університеті народної творчості імені Н.Крупської. У “Дружбі” його обов’язки далеко не обмежувалися створенням агітаційних транспарантів до свят. У селі люди ніколи не забувають, що земля – родителька хліба, і художник Микола П’ятенко причетний, зокрема, до удосконалення сошникової сівалки. Не будь його, колгоспу довелося б замовляти відповідні креслення у машбудзаводі, а так він зберіг господарству 5,5 тисячі карбованців. Разом із тим не полишав Микола Павлович і графіку та живопис.
Його стараннями у Варварівці свого часу було повністю оновлено монумент на місці поховання воїнів-односельців. Микола П’ятенко також – автор меморіальних дощок славним землякам. Картини, вироби різьбярства, мала скульптура самобутнього майстра прикрашають місцеву школу, Варварівський народний історичний музей, Карлівський історико-краєзнавчий музей і, звісно ж, оселі краян. Три роки тому художник освоїв новий матеріал для створення малої скульптури – всім відомий пластилін. Вявилось: і зручно, і захоплююче, і практично. На виставці в бібліотеці можна побачити погруддя геніїв вітчизняної і зарубіжної літератури роботи Миколи П’ятенка. Зрозуміло, що перше право оцінити ступінь досягнутої майстром схожості мають його односельці. Казусів із цим вистачає. Тим часом серйозна праця художника починається саме з прочитання творів класиків, з пошуку їхніх характерів і в надрукованих рядках, і в “міжряддях”. Під час творчої зустрічі в бібліотеці художник подарував Полтавському літературно-меморіальному музею В. Г. Короленка погруддя цього великого письменника-гуманіста.
Не відвести очей на виставці й від нашого чудесного праукраїнського транспорту – це макет чумацької мажі, запряженої парою поважних волів, та макет воза з прудкими кіньми. Представлена на виставці й одна з найдорожчих художникові робіт – портрет його бабусі Парасковії Іванівни. Якось, згадує він, прийшов з роботи на обідню перерву, а бабуся якраз гостювала в них у Варварівці, то покликала й каже: “Оце, мабуть, Миколо, я у вас вже не буду”. Сидів тоді перед нею мовчки, з таким нестерпним щемом у серці! Аж раптом руки потяглися за аркушем, акварелями й мить зупинилася назавжди: через 40 хвилин портрет був готовий. Парасковія Іванівна й справді через рік відійшла за межу вічності, але й сьогодні дивиться з того портрета на світ, запнена великою світлою хусткою, яка обрамлює ще світліше від доброти і любові її обличчя.
Інший невщухаючий щем пов’язаний зі спогадами про рідну хату в сусідньому селі Білухівці, розповів Микола П’ятенко. Хати давно немає. “Великий гріх, що я її не намалював”, – поділився майстер найсокровеннішим. Утім чи був у нього час зупиняти для всього найдорожчого миті? У селі ж як у селі: механізатор ти чи художник, а порай господарство, городи… “Проста людина від цього нікуди не дінеться”, – мудро зауважує майстер.
Проте Микола П’ятенко має у цьому житті велике щастя бути вищим за суєту: земляки знають його як іконописця. У місцевій церкві Святої Великомучениці Варвари перед створеними ним образами віряни підносять свої молитви. Із проханнями про здоров’я, благополуччя, небесне заступництво. Безсумнівно, не забувають добрі люди помолитися й про натхнення та многія літа для талановитого односельця-іконописця.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”