Для бійця з позивним “Сєвєр”, нашого земляка з Полтави, а нині киянина Андрія Шишука, найтяжчими в житті стали п’ять днів у січні цього року. Це був час його другої ротації в Донецький аеропорт, відомий тепер на весь світ символ української незламності. Добігали кінця 242 дні героїчної оборони летовища…
Кілька тижнів тому Андрій Шишук, сержант першої аеромобільної десантної роти 90-го окремого аеромобільного батальйону, був демобілізований. Додому повернувся з нагородами – орденом “За мужність” ІІІ ступеня та нагрудним знаком “За оборону Донецького аеропорту”. Втім про відзнаки Андрій небагатослівний. Його розповідь – данина пам’яті загиблим “кіборгам”, найсміливішим бойовим побратимам і просто найкращим друзям.
“Північний” позивний Андрія пов’язаний із тим, що до 14 років він жив у найсуворіших краях Росії, де батько-військовий ніс службу: Магадан, Чукотка, Камчатка. В Україну сім’я повернулася після розпаду Союзу.
Економіст і менеджер за освітою, Андрій устиг здобути ще й військовий досвід – служив за контрактом миротворцем в Іраку (2003–2004). Під час Революції Гідності – активний учасник Євромайдану в Києві, належав до Афганської сотні. Коли почалася війна, тричі приходив до військкомату, доки нарешті потрапив до набору в 95-ту аеромобільну бригаду. Навчання пройшов на полігоні поблизу Житомира. У листопаді минулого року прибув з товаришами в Костянтинівку на місце постійної дислокації.

“Хрещення” аеропортом
– У кінці листопада наша рота першою з батальйону заступила на новий термінал і вежу в Донецькому аеропорту. “Сепари” якраз захопили старий термінал і ще кілька днів були налаштовані на атаку, хотіли взяти весь об’єкт знаскоку. Тож перестрілки були жорсткі. В самому аеропорту вцілілого було вже мало, зрешечені крупнокаліберними кулями стіни в багатьох місцях наскрізь прострілювалися, а в багатьох їх не залишилося взагалі. Вишка ще стояла, й сепаратисти лупили вгору з танків, намагалися дострілювати. Наші хлопці іноді спеціально вилазили нагору, світили ліхтариком і спускалися. Противник відразу починав працювати по вишці з усіх стволів, а вони могли спокійно внизу відпочити. Крім того, сепаратисти такою стріляниною викривали свої вогневі позиції.
– Поспати в терміналі хоч годину справді було реально?
– Цілком. На перших порах, чесно кажучи, трішки трусило. Але потім організм весь цей адреналін “перетравлює”. Спочатку поп’єш чаю. Далі захочеться їсти, поїв – зігрівся, то вже й очі злипаються. До звуку пострілів і вибухів звикаєш, як до фону на якомусь виробництві. Головне – не забувати, грубо кажучи, дотримуватися заходів безпеки. На війні свої правила.
– А що було найризикованішим?
– Дорога. Коли машини йдуть уперед, це для “сепарів” – несподіванка, а от руху назад вони вже чекають: заряджають, прицілюються. Рятував туман, рятувала ніч. Але все одно дорога – страшний момент: їдеш у цій залізній “коробці” й чуєш, як щось вибухає, стукає, клацає об броню. Усе дуже близько, а від тебе нічого не залежить. Ти тільки їдеш і думаєш про своє…
Операція “Евакуація”
– Десь під старий Новий рік “сепари” зробили чергову потужну спробу взяти новий термінал, – згадує “Сєвєр”. – Нас тоді підняли й відправили на наші пункти під аеропортом. Але зразу ми ще їздили на штурм одного з укріпрайонів. Він трохи не вдався, було кілька поранених. А вночі з 16 на 17 січня ми заїхали на новий термінал на двох тягачах (МТ-ЛБ). Пробитися туди було важко. За час перемир’я “сепари” добре укріпилися вздовж нашої “дороги життя” – сучасні протитанкові ракети, певно ж, російські, пристріляні мінометами точки на найвужчих ділянках, вирви, які стали для багатьох наших військових “сюрпризом”. Але ми прорвалися. Хлопці в аеропорту були вже майже відрізані, дуже виснажені. А ми привезли й воду, й пальне, поповнили боєкомплекти, медикаменти. І головне – самі приїхали зі свіжими силами, готові воювати.
– Ви їх змінили?
– Вивезти їх було нереально. Тільки-но ми під’їхали, в тягач, у якому я був усередині, через люк до механіка-водія залетіла граната чи “муха”. Вибух – і машина загорілася зсередини. Помічник механіка в цей час допомагав розвантажувати привезене, тож разом із ним ми ще встигли витягти водія. Але він не вижив, Царство йому Небесне… Другий тягач швидко розвантажився і від’їхав, бо інакше спалили б і його.
Ми розібралися з боєкомплектами, зробили нові укріплення, відремонтували деякі вогневі засоби, налагодили кругову оборону. Народ трішки відпочив – поїв, поспав, підбадьорився. Почали жартувати, фотографуватися. Тобто бойовий дух був на висоті. Це ж дуже важливо, коли люди в такому замкненому просторі не піддаються паніці, відчаю, а відчувають у собі сили. Взяти їх тоді дуже важко. Тим більше, якщо вони вміють правильно оборонятися. Тобто тільки вибухи й руйнація приміщень допомогли сепаратистам, а людей зломити вони не змогли.
– Що було з пораненими?
– Їх треба було вивезти в першу чергу. Ми почали шукати “сліпі” сектори, які не прострілювалися противником, тобто зону для підходу транспорту для евакуації. І знайшли таке місце, розчистили потихеньку. Зв’язок із командуванням був постійний. Вночі машина приїхала, ми завантажили, скільки вмістилося важких і середніх “трьохсотих”, “двохсотих” (їх було двоє), прив’язали на броні. А коли машина вже рушала, “сепари” таки вирахували, де працює двигун, і почали стріляти з автоматів. Зачепило тільки мене, ногу. В цілому ж операція з евакуації пройшла на відмінно. Наступної ночі знову приїхала машина зі свіжим десантом і вантажем.
Останні вибухи
– Легкопораненими й легкоконтуженими в аеропорту були майже всі. Але це не рахується: воювати можеш – значить, усе нормально, – розповідає Андрій. – 19 січня, ближче до обіду, прогримів перший великий вибух. Я спав, бо всю ніч намагався бути “на чеку”. Вибухова хвиля віднесла мене на підлозі метрів на три, з багатьох хлопців позривало каски. Всіх засипало будівельним сміттям, але воно було легке. Величезну дірку пробило наскрізь з п’ятого поверху до підвалу. Щоб звільнитися, мені довелося виборсуватися з купи сміття десь близько метра. Інші також відразу ж порозгрібалися. Тяжкопоранених після вибуху не було. Але невдовзі осколок від міни, яка розірвалася надворі, влучив у бійця з мого взводу – Олега Мусієнка. Зі старших, віком під п’ятдесят, дуже хороший був чоловік, Царство йому Небесне.
– Ви не чекали на підмогу?
– Ми знали, що якраз 19 січня були штурми, тобто нас намагалися розблокувати. Тому, що б там не повідомляли ЗМІ й не намагалися вкласти українцям у голови про чергове “зливання” командуванням бійців, правда в тому, що нас намагалися розблокувати підрозділи 4 десантних бригад. Це дуже багато людей, тоді як в аеропорту нас було менше. Штурм не вдався, бо натрапив на потужні укріплення “сепарів”. Дещо про ці штурми ми чули з радіопереговорів, щось самі бачили.

Андрій Шишук (ліворуч) із бойовим побратимом у зоні АТО.

20 січня, ближче до вечора, прогримів другий вибух, він був десь під нами, “сепари” замінували підвали, й ми падали метрів 6 – 7 вниз, зверху сипалися плити перекриття. Це – переломний момент в обороні аеропорту… Ті, хто вижив, відкопувалися і знову займали кругову оборону, діставали з того провалля тяжкопоранених товаришів, обв’язували кабелями, які валялися в купах сміття, й подавали іншим нагору. Ні тепловізорів, ні радіостанцій, ні боєкомплектів вже ніяк було знайти. Ми витягували всіх, хто подавав голос. До останнього, вже коли й стемніло, з ліхтариками. Витягли десь до десятка тяжкопоранених, але до ранку з них дожило, здається, троє… Командира нашого, замкомроти вогневої підтримки Івана Івановича Зубкова, взагалі не знайшли. Царство йому Небесне. Такою безвідмовною був людиною. Сміливий, справжній професіонал військової справи. А з вигляду ніколи й не скажеш – невеликого зросту, худорлявий, веселий-превеселий – із позивним “Краб”. Посмертно йому присвоєно звання Героя України.
Першим пішов за транспортом для поранених відомий усій Україні “кіборг №1” “Рахман”, розвідник 81-ї бригади, разом з іншим бійцем. 21 січня він повернувся з трьома машинами десь о четвертій ранку. Погода була туманна. Одна машина залишилася трохи далі, а дві під’їхали. Сепаратисти відкрили по них вогонь з третього поверху гранатометами, крупнокаліберними кулеметами й спалили на наших очах. Це був дуже жорсткий момент… Потім самостійно з аеропорту виходила ще одна група наших – велика група легкопоранених.
Близько шостої ранку пішов і я з Василем “Соколом” (Соколовим) за транспортом для поранених. Ми знову знайшли “сліпу” зону, яка не прострілювалася, спланували, як можна буде під’їхати й організувати евакуацію. Зв’язок уже був втрачений. Кликали йти третім Ігоря Брановицького, але він відмовився, залишився з пораненими за медика. Ліків майже не було, він кому послаблював, кому тугіше затягував джгут, колов і давав замість води лід, роздавав хлопцям якісь залишки цигарок. Скільки там людей лежало, хтось стогнав, хтось – ні, не скажу, там таке приміщення, що світло потрапляло тільки з боків. А воно ж ранок, туман, темрява… Але, здавалося, що ходячих серед поранених лише кілька… Я усе думаю про це, бо ж коли їх взяли в полон, побачив, що таких було більше. І, може б, ми змогли разом із ними якось нести, тягти на собі тяжкопоранених… Точно скажу одне: людей там залишалось набагато менше, ніж стверджували ЗМІ. Чоловік п’ятнадцять, та десь стільки ж – загинули під завалами.
– Як довго Ви йшли?
– Години дві. Йшли, лежали, повзли. До наших було кілька кілометрів. Йшли, обнявшись і опираючись на автомати, як на ціпки. Обоє з пораненнями. Коли нарешті дісталися до так званої метеостанції, брудні були такі, що боялись, що нас не впізнають. Постояли, покричали: “Хлопці, ми свої!” Хвилин через п’ять вийшов чоловік і сказав: “Обходьте, бо у нас тут заміновано”. Спасибі Богові, що він вийшов, а то ми могли б і навпростець. Нам надали першу медичну допомогу, потім прийшли командири, й ми докладно намалювали їм план евакуації. Колона вирушила в аеропорт з першими вечірніми сутінками. Але було вже пізно. Сепаратисти взяли наших хлопців у полон. Треба віддати належне, що в медичній допомозі вони їм все-таки не відмовили. Та власне тільки заради порятунку найтяжчих хлопці й дозволили взяти себе в полон.
– Донецький аеропорт забрав багато Ваших побратимів…
– З Ігорем Брановицьким і Женею Яциною ми жили в одній кімнаті в Костянтинівці. Царство Небесне їм! Ігор був настільки порядним, чесним! Я спеціально згадував усі місяці нашого спілкування, він жодного разу не сказав неправди. Сильний духом, принциповий. І це не юнацький максималізм, йому було 39, мав першу сивину. “Сепари” забили його до напівсмерті, а коли хлопці просили для нього лікаря, так званий “Моторола” розстріляв… Женя Яцина вибрав собі позивний “Бєня”, бо за національністю був євреєм. Молодий, трохи за двадцять, веселий, завзятий. Його сильно зачепило вибухом. Ми його витягли, але він був критичний і до ранку недожив.
Фатальним вибух став і для Ігоря Зінича. А який він був медик! Настільки відчайдушний, у таких жорстких ситуація витягував і рятував поранених, діставався в саме вогняне пекло, якщо там лишалися наші ліки. Тому й позивний мав “Псих” – нормальні люди на подібне не здатні. Руки в Ігоря були золоті, про це не раз говорили медики в шпиталях, коли мали справу з тими, кому він надав першу допомогу. Власне, там багато було таких неординарних особистостей. Вірніше кажучи, всі були особистостями. У Донецькому аеропорту в хлопців не було можливості не звершувати подвигів.
“Ми витримали війну з Росією”
– Андрію, хто чекав увесь цей довгий рік на Вас удома?
– У Полтаві – батьки, в Києві – дружина Наталія, сину Левові скоро виповниться рік. Поки він не народився, казав дружині, що їду у відрядження. Періодично навідувався додому, розповідав, що багато роботи. Командири йшли назустріч, відпускали, тим більше, я ж сказав про наше “цікаве” становище. Лев з’явився на світ у жовтні, я встиг і на пологах побувати. Потім уже попередив: “Кохана, мене беруть на збори, буду займатися на полігоні”. Боявся хвилювати. І вже взимку, коли був у госпіталі в Києві (перед цим кулю з ноги мені видалили в Селідовому Донецької області, звідти доправили в Дніпропетровськ, далі – літаком у столицю), аж тоді прийшов додому й розповів, як було, сказав “вибач”. На початку квітня знову повернувся на службу в батальйон. Там і дослужив до дембеля.
– Чи навідувалися до вас волонтери з Полтавщини?
– Авжеж, нас підтримували волонтери з усієї України. З Полтавщини я був дуже радий моєму однокласнику – це Рома Пішняк (“Піша”) з друзями. Запам’ятався також “Народний Тил” з Києва. З самого початку АТО допомогу 93-й бригаді возив також мій батько (директор ПСП “Святослав” Котелевського району Вячеслав Борисович Шишук. – Ред.).
– Не шкодуєте, що пройшли такий шлях?
– У січні в аеропорту було найтяжче в моєму житті, але це було того варте, ми ж їхали виручати наших хлопців. Коли дивишся на службу з цього боку, то все простіше робити. А загалом хочу розповісти для тих, хто боїться армії, що війна – це передусім робота. 95 відсотків часу ти копаєш, розвантажуєш, ідеш, біжиш, тобто фізично працюєш, і лише 5 відсотків часу стріляєш, прикриваєш, бачиш ворога. Це, певно, дивно для тих, хто заляканий телевізором. Я новин не дивлюсь, але відчуваю, що мої близькі піддаються такому впливу й намагаються якось перенести цю тривогу на мене. Зрозуміло, вони хвилюються, але я не втомлююсь повторювати, що на екранах забагато неправди. Нам хочуть розповісти, що наше військо “зливають”, що все в армії погано. І це при тому, що насправді ми перемагаємо. Зараз же це видно: противник за стільки місяців нікуди не просунувся. Так, був аеропорт, було Дебальцеве. Але цей перелік не такий і великий, враховуючи те, що на боці ворога й озброєння більш нове, й підготовлені російські спеціалісти. Зараз вони тікають із Донбасу, й, звичайно, “сепари” бояться жити без них. Правильно й роблять, загнали себе в глухий кут. Але, враховуючи те, що українці – народ добрий і великодушний, головне, щоб це все вже швидше припинилося. Перевага в техніці бойовикам не допомогла, оскільки ми все одно в обороні, практично не наступаємо. А щодо тих, хто кричить “давайте наступати”, то це – маячня. Зазвичай такі ініціатори й близько на передовій не були. Чи нам розповідати на всю країну, що наші справи погані, якщо ми витримали війну з Росією. Хто зміг би зробити це ще?!

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”