Пара рвучких коней виписана фарбами на передньому плані полотна, далі за ними – обриси табуна, олівцем. Ті коні, недописані, залишилися мов десь у паралельному світі. Й, може, він уже дописав свою нову картину в Царстві Небесному, де має знайти спокій і мир його душа. Валерій Боняківський прагнув миру, але спокою не шукав на цій землі, яку любив і розповідав про свою любов яскравими барвами. Життя своє віддав за неї.
Ця недописана робота притягує як магнітом – і саме до неї першої підходять відвідувачі посмертної виставки, уже другої, що експонується тут, у Полтавському художньому салоні. Вона символічно асоціюється із недожитим, нагло обірваним у 44 земних літ життям. 16 жовтня минув рік, як Валерій Боняківський, боєць добровольчого батальйону патрульної служби міліції особливого призначення “Дніпро-1” із позивним “Кабул”, загинув у бою під Донецьком, у селі Піски.

Марія Карпівна Боняківська.

Він заходив сюди домовитися про організацію своєї виставки, коли був у відпустці й приїхав з війни, розповідає директор Художнього салону Людмила Солодкова. А невдовзі прийшла звістка про його загибель. Хвилиною мовчання пом’янули присутні мужнього воїна-художника. У нього залишилися мати, три доньки і внук. “Мені є кого захищати”, – казав матері, коли вирішив їхати на буремний Схід. Посмертно Валерій Боняківський нагороджений орденом “За мужність” III ступеня.
Ми повинні пам’ятати своїх героїв, дітям і внукам розповідати про подвиги тих, хто віддав своє життя за Вітчизну, наголосив заступник голови обласної ради Володимир Микійчук. Він висловив своє співчуття матері Героя, Марії Карпівні Боняківській, яка разом із волонтерами постійно допомагала і по загибелі сина допомагає воякам, його бойовим побратимам. Архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір (УПЦ Київського патріархату) розповів, що мав нагоду познайомитися із художником у Свято-Успенському соборі, а потім ще раз зустрітися з ним на Сході України, в місці дислокації добровольчого батальйону “Дніпро-1”, поспілкуватися з ним і його побратимами й навіть побачити легендарного страуса, якого врятував Валерій, перевізши його в Полтаву. Птаха назвали Кабулом…
Ми всі смертні, а Валерій віддав своє життя під час звершення подвигу, наголосив владика Федір, і саме це тепер має найголовніше значення:
– Я вірю, що Господь буде особливо милосердним до наших загиблих воїнів, бо вони зробили свій вибір: віддали найдорожче, що мали, – життя своє заради ближніх. А це прояв найбільшої любові… Згадуючи Валерія Боняківського, вчімося робити добро. Я думаю, що Господь почує наші молитви і упокоїть його душу серед праведників, і вона радітиме, якщо його життєвий подвиг буде для нас прикладом.
Про Валерія Боняківського – художника, офіцера, льотчика-штурмовика, воїна-добровольця, про його доброту, порядність, про його неймовірну сміливість і подвиги, що стали відомі з розповідей побратимів, говорили на відкритті виставки народний депутат України Юрій Бублик, художниця, активна учасниця Полтавського батальйону небайдужих Юлія Петушинська, голова спілки шанувальників польської культури “Полонія” Олена Андрієвська.
Особливим було слово матері, Марії Карпівни. За будь-яких обставин воно було б особливим, бо втрата єдиного сина, якого виростила, виховала й вивчила сама, долаючи всі труднощі (чоловік помер через півроку після народження первістка), – то горе, яке ні з чим не порівняєш. Однак цій мужній тендітній жінці випало ще й зіткнутися із страшною людською підлістю. Доки старша донька Валерія Боняківського від першого шлюбу їздила впізнавати тіло батька, доки його перевозили, хоронили й оплакували, Галина, колишня дружина за другим шлюбом Валерія, з якою він був розлучений уже більше п’яти років, поїхала в Дніпропетровськ і там якимось чином зуміла оформити на себе допомогу – 610 тисяч гривень, які виплачує держава сім’ям загиблих. А потім ще й звернулася до суду, вимагаючи, щоб мати загиблого і дві його доньки від першого шлюбу виплачували їй аліменти. Суд відмовив їй у цьому, але мати, старші доньки й онук Валерія залишилися ошуканими жадібною шахрайкою. І Марія Карпівна просить, шукає тих, хто може допомогти їй і таким же ошуканим родинам, яких, на жаль, чимало.
Валерій Боняківський похований на Алеї Героїв Боженківського кладовища. Сотні полтавців прощалися з ним під час панахиди у Свято-Успенському кафедральному соборі. Там замість фотографії стояв автопортрет художника в льотному шоломі. Зараз він також представлений на виставці. Роботи Валерія Боняківського знаходяться в музеях і приватних колекціях по всьому світу – їхнім продажем за життя художника займалася його мама. Представлені на виставці картини – теж із приватних зібрань. Тож це непросто – організувати таку виставку. Уклін за неї від нас усіх Марії Карпівні. Наш обов’язок – зайти до виставкової зали і вклонитися пам’яті талановитого митця, життя якого обірвалося в польоті його мрії про мир для нас усіх. За Україну, за кожного із нас він віддав найдорожче – своє життя.

Марія ВІТРИЧ
Журналіст