“Примітивне” – значить, скороминуще, але таке невідкладне, таке бажане, що здається: не отримаєш просто зараз, і… все – фініш.
Колись давно, коли син був ще школяриком початкових класів, Тетяна з кумою їздили до Харкова на Барабашовський базар по шпалери. Тепло вдягнуті, торохтіли в дизелі три години, потім півдня товклися поміж торгового люду, вибираючи щось підходяще. Ще й сонце пригріло не на жарт, спини змокріли, ноги підкошувалися від втоми. Завантажились по “далі нікуди” і, вибравшись нарешті з торговища, геть недрібна кума, витерши спітнілого лоба, прорекла: “Все. Більше не можу. Хочу щастя”. Після цієї фрази кардинально змінила траєкторію й посунула з клунками у бік кіоску “Пиво”. У Тетяни в сім’ї до цього напою всі були байдужі, тому навіть уявити не могла, що щастя може бути настільки примітивним. Та коли кума, загалом також байдужа до спиртного, відкупорила тоді ще винятково скляну тару і ковток за ковтком почала тамувати спрагу, її обличчя засяяло таким задоволенням і відчайдушною радістю, що Тетяна, сьорбнувши купленої тут же мінералки, тихо позаздрила. Треба ж так: на рівному місці змучена й стомлена людина стала щасливою.
На своє “щастя” наткнулася випадково через багато років, купивши якось 100 грамів горішків кеш’ю. Спочатку сподобалася назва – не фундук, не фісташки, не якийсь там арахіс – кеш’ю! Ціна, щоправда, також вирізнялася оригінальністю, але не настільки, щоб відмовити собі, любимій, у смакованому, повільному задоволенні. Одне слово, “підсіла”. Коли на роботі діставала пакетик зі жменькою горішків і пригощала сусідів по кабінету, ті ласували доволі скромно: зазіхати на чуже, та ще й таке недешеве “щастя” якось незручно.
…Востаннє купувала грамів 200 кеш’ю років зо два тому – у Полтаві в овочевому магазині біля кінотеатру “Колос”. Коштували вони на той час 70 гривень за кілограм. Відтоді багато чого змінилося. Через сімейні обставини роботу довелося покинути. Навіть до міста останнім часом вириватися вдавалося не часто, та й то переважно по здоров’я – організм чинив спротив непомірним фізичним та емоційним навантаженням. Затягли домашні клопоти, через які проходить більшість із нас, хто не став сиротою в дитинстві: протерті супики, уколи, нічне прислухання до поривчастого подиху, саморобні просяні матраси від пролежнів…
Спочатку почала боліти спина, потім тяжко стало суглобам, і ноги іноді здавалися чужими. Якось поверталася з міста додому, а маршрутки до Південного вокзалу все не було й не було. Вирушила в бік Левади, зійшла на Богдана Хмельницького. Вокзал – ось він, через міст перебігти. До відходу приміської електрички ще цілих 12 хвилин. Студенткою встигла б не лише домчати – ще й з’їла б у привокзальному буфеті пиріжок, а тут… Ну не біжать ноги, і все, хоч сядь та й плач, хоч руками переставляй. І плакати ніколи. Вперше тоді відчула якусь завчасну неміч. І разом із сімейними обставинами ця неміч почала снитися, дошкуляти ночами. Бо ж хочеться ще діждатися внуків, награтися з ними. Тому зі здоров’ям треба щось робити.
На початку літа після тривалих обстежень лікування призначили потужне. Трошки полегшало не лише в попереку, а й на душі. Серед найпомічніших (чи то так здалося?) виявився препарат із красивою назвою “Лірика”. Але й вартість його також вирізнялася оригінальністю (як у кеш’ю). Та з лікаркою пощастило – уважна й хороша, не лише невропатолог, а ще й неабиякий психолог – порадила мережу аптек, де препарат відчутно дешевший. Тільки от проблема: упаковки бувають по 14 капсул і по 21, а ціна майже не відрізняється. Це вже кому як пощастить. Схоже, левову частку тієї ціни складає не вартість самого препарату. Тетяні пощастило: в упаковці за 350 гривень була 21 капсула.
Восени курс довелося повторити.
…Тетяна сиділа на лавці Каштанової алеї. Тепла осінь. Задивилася, як мами вигулюють дітлахів. Щоб зайве не трудити ноги, зайшла до найближчої аптеки.
– “Лірика”? Є. 518 гривень за 14 капсул.
Довелося йти за вже перевіреною адресою. Там ліки коштували 340 гривень, але капсул в упаковці також 14. Зітхнувши, розрахувалася. Господи, яке ж воно недешеве, те здоров’я! Зайшла в магазин мережі “Гурман” і одразу наткнулася поглядом на вітрину з горішками. “Хочу щастя”, – сказала сама собі. На ціннику – приємна несподіванка – всього 40 гривень.
– Двісті грамів, будь ласка, – до дівчини-продавця.
– З вас вісімдесят.
– Як?..
Після “Лірики” така сума була вже не по кишені. У погляді продавчині – спочатку здивування, потім, замість співчуття, суміш жалості й зневаги одночасно.
– Це 100 грамів 40 гривень коштують, цінник читати треба! – і дівчина демонстративно жбурляє жменьку горіхів із пакетика назад.
Тетяна в ступорі намагається прочитати цінник і розуміє, що без окулярів оте “100 грамів”, дописане дрібнюсінько, видивитися ніколи б не змогла. Примітивне щастя лишилося за вітриною.
…За вікном тепер уже не дизеля – електрички тануть у сутінках вогні обласного центру. На душі тяжко. Знову болять поперек і ноги. Певно, правду каже лікарка, всі хвороби починаються з негативу, поганого настрою, душевного неспокою. Та хто випише рецепт і в якій аптеці купити отого спокою, коли навіть примітивне щастя по кишені далеко не щодня?
У сумці дзенькнув телефон – “упала” есемеска. Прочитала – чергове банківське повідомлення. Підняла погляд у стелю вагона. Клубок у горлі намагається витиснути сльозу, а тиха радість чинить спротив. Стало тепло й затишно. Накотилося не примітивне, не скороминуще – справжнє й велике, як небо над головою, щастя. Зневажливе обличчя “продавачки” стерлося з-перед очей назавжди. Зовсім не від того, що тепер є додаткові дві тисячі гривень на прожиття. Просто Син прислав Мамі щомісячну “стипендію”.
– Господи, спасибі тобі за все, що маю. Спасибі за цю хвилину.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”