Ольга Михайлівна Дем’янко з Новосанжарського району зітхає: від торішнього серпня до цьогорічного вересня у неї був свого роду екзамен на витримку. Пригадує, за частковою мобілізацією призивали до війська молодшого сина Геннадія. Серед проводжаючих був і старший син Євген. По дорозі до військкомату сказав: “Чи й собі попроситися, щоб разом з Геною? Однак, мабуть, не минеться”. Справді, не минулося. Повернулися додому, а там ще одна повістка. Через тиждень відправився на службу і старший. “Можна було б запротестувати – як це так, обох одразу забирають! Але сини в мене такі: коли б дізналися, що я невдоволена…” Женя попросився, щоб відправили теж у Кривий Ріг. Але скільки не звертався до начальства, щоб бути в одному підрозділі, так і не добився нічого. Були в одній бригаді, але в різних підрозділах. Тільки й того, що часто могли бачити один одного”, – розповідає мама.
Першим у зону АТО відправили Геннадія. Він – мінометник. Випало йому брати участь у бойових діях під Горлівкою, Дзержинськом. А Євген потрапив на передній край через кілька тижнів – у район Горлівки та Дзержинського. Був водієм “саушки”.
“Доки були в Кривому Розі, телефонувала до обох щовечора, – розповідає мама. – А як стали на передовій, то вже по двічі: вранці – щоб день був спокійнішим, і увечері, бо інакше не засну. Почую голос, і добре – значить, живі й здорові. Знаю, як їм там було нелегко, але ні разу не чула нарікань. Заспокоювали, що все, мовляв, обійдеться”. Справді, несолодко довелось хлопцям. У Гени характер спокійніший, він ні на що не скаржився. Женя більш емоційний, ближче до серця все приймає. “Почує, як стукнуть дверцята машини, і вже – мов натягнута струна”. Коли в лютому разом приїхали ненадовго у відпустку, були в друзів на сімейному святі, дещо розказували. Мати тоді почула ненароком і зайвий раз переконалася: не мед там…
Ольга Михайлівна вдячна родичам, односельцям за допомогу і підтримку. Якби надіялись тільки на державне забезпечення, то були б хлопці і в холоді, і голодні. Навіть бронежилети самим довелось купувати, невістки відвозили засоби захисту в Кривий Ріг перед тим, як хлопців відправляли на Схід.
Першим із війська повернувся Євген. Мерщій у Полтаву, до дружини і маленької донечки, а вже потім і до мами. “Він зовсім недавно був у відпустці, не встиг за мною дуже скучити. А я виглядаю Гену. З дня на день має прийти. Мабуть, теж спочатку до дружини та синочка, а тоді вже до мами з бабусею. Коли мене питають, чи важко було чекати, відповідаю: “А ви самі спробуйте”.
На момент публікації вже повернувся з війська і Геннадій Дем’янко.

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст