Виповнилося 170 років від дня народження видатного драматурга, актора, режисера, одного з основоположників українського професійного театру Івана Карповича Карпенка-Карого (справжнє ім’я – Іван Карпович Тобілевич). Він народився в селі Арсенівка Бобринецького повіту Херсонської губернії (тепер – Новомиргородський район Кіровоградської області) у родині збіднілого дворянина. Мати походила з давнього козацького роду. Ця обдарована родина дала світові плеяду діячів української культури – трьох братів, відомих під псевдонімами Іван Карпенко-Карий, Микола Садовський, Панас Саксаганський, та їхню сестру Марію Садовську-Барілотті. Піднесенням на мистецькі вершини вони насамперед завдячують матері, Євдокії Садовській, яка чудовим виконанням народних пісень заронила в душі дітей глибоке розуміння багатства й краси українського слова та перші зерна артистичного хисту.
Освіту Іванові Тобілевичу через матеріальну скруту довелося обмежити чотирикласним училищем і з чотирнадцяти років заробляти на прожиття. Майже два десятиліття забрала в нього служба в різних канцеляріях – від писарчука до секретаря міського поліцейського управління. Малого Івана після науки у дяка, а вслід за ним і молодших братів Михайла та Петра, віддали в Бобринецьке повітове училище.
У 1864 році сумлінного й дисциплінованого юнака підвищили по службі: він зайняв посаду канцелярського служителя в Бобринецькому повітовому суді, а пізніше – посаду столоначальника у кримінальній частині.
Карпо Тобілевич разом зі старшим сином переїхав до Єлисаветграда (нині – Кіровоград). У вільний від роботи час Іван грав у аматорському драматичному гуртку. В 1879 році  Іван Карпович втратив матір, наступного року – дружину, потім – дочку Галю і справжню берегиню сімейного затишку – бабусю Настю. Проте особисті нещастя не вбили в ньому доброти й щирості. Він став найактивнішим членом новоствореного Товариства для поширення ремесел і грамотності, яке утримувало школу для бідних.
Літературну діяльність розпочав із перекладів українською мовою “Книги чеків” Г. Успенського. Потім були оповідання “Новобранець”, п’єси “Бурлака”, “Підпанки”. Твори свої підписував псевдонімом Ігнат Карній (Гнат Карий). Усього Іван Карпенко-Карий написав 18 оригінальних п’єс. Це – психологічні драми, мелодрами, драматичні балади, сатиричні комедії, трагедії, ліричні комедії, трагікомедії, гротеск, фарс, у яких домінують варіантність тлумачення образів, музичність і філософічність у поєднанні з побутовізмом, дотичність до світової культури, біблійні мотиви й колізії, особлива концепція жінки (серед жіночих образів практично відсутні негативні персонажі).
У жовтні 1883 року за політичну неблагонадійність Івана Тобілевича звільнили з посади секретаря поліції, а з 1884 року через заборону жити в Україні митець оселився в Новочеркаську.
Навесні 1887 року Іванові Карпенку-Карому було дозволено повернутися в Україну. Відновивши громадянські права, він приєднався до театральної трупи, створеної його братом Панасом Саксаганським, у якій до кінця життя працював активно й напружено як артист, режисер, драматург. Того ж року він складає “Записку до з’їзду сценічних діячів”, де з болем пише про безправне становище українського театру, про цензурні та інші урядові утиски.
На матеріалі історичного минулого написано п’єси “Бондарівна”, “Паливода XVIII століття”, підготовчим етапом якого було створення п’єси “З Івана пан, а з пана Іван”, “Чумаки”, “Лиха іскра поле спалить і сама щезне”, “Сава Чалий”, “Гандзя”.
Першою українською п’єсою, поставленою в 1907 році у Вінніпезі (Канада), стала драма
І. Карпенка-Карого “Бурлака”, наступною – комедія “Мартин Боруля”, третьою – історично-побутова п’єса “Чумаки” (1910 р.).
В історію національного театру й українського красного письменства Карпенко-Карий увійшов як талановитий актор, батько української комедії та української трагедії, митець, велич творчого доробку якого досі викликає щире подивування.
Як актор Іван Карпенко-Карий віртуозно зіграв ролі Назара Стодолі з однойменної драми Тараса Шевченка, Герасима Калитки (“Сто тисяч”), Терентія Гавриловича Пузиря (“Хазяїн”), Мартина Борулі й Омелька (“Мартин Боруля”), Потоцького і Яна Шмигельського (“Сава Чалий”) із власних творів, Хоми (“Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці” Михайла Старицького) та Барабаша з драми “Богдан Хмельницький” того ж автора, сторожа (“Про ревізії” Марка Кропивницького).
У житті й на сцені І. Карпенко-Карий цурався всього показного, ненавидів сценічну фальш і нерідко жертвував яскравістю, щоб виграти у достовірності. Невипадково І.Карпенка-Карого зараховано до акторів європейського масштабу.
У 1905 році Іван Карпович тяжко захворів. У січні 1907-го після лікування в Ялті перебував на гастролях в Умані. Це був його останній вихід на сцену. В серпні він виїхав до Берліна, щоб продовжити там лікування, але 15 вересня помер. Тіло його було перевезено і поховано поблизу хутора Надія на Кіровоградщині.
Внесок Івана Карпенка-Карого в українську класичну драматургію, за словами Івана Франка, “наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя”.

Підготувала Марія ВІТРИЧ.