Моя мама знімалася в кіно
СВІТЛАНА Олександрівна – так звати мою маму – після закінчення текстильного технікуму в 1958 році потрапила за розподілом на Закарпаття. Наступного року в місті Мукачеве знімали стрічку про вільну і щасливу жінку гірського краю. (Пам'ятаєте, у "Кавказькій полонянці": "новая судьба женщины гор – студентка, комсомолка, спортсменка и просто красавица". Такою комсомолкою й красунею була і моя мама. Вона привернула увагу режисера картини, коли той проходив через цех їхньої фабрики. Дівчину умовили знятися у фільмі "Світанок над Закарпаттям", там у неї була невелика, але повноцінна роль зі словами. А скільки радості й гордості відчули її батьки – сільські вчителі, коли до клубу привезли цю стрічку. На жаль, то був єдиний фільм за її участю. Хоча через багато років її не раз запрошували на кіностудію ім. Довженка. Не пішла, щоразу на заваді ставала природна сором'язливість, яку треба було подолати в собі для зйомок у кіно.
Дядько постраждав
від "кіношного" вибуху
МАМИН брат і мій дядько Борис чотири роки прослужив на Балтійському флоті й мріяв побачити світ. За комсомольською путівкою приїхав до Ялти будувати комбінат "Масандра". В місті саме почалися зйомки фільму про Велику Вітчизняну війну "Кольорові камінці", й красивого стрункого моряка помітили режисери. Так він потрапив на знімальний майданчик "Мосфільму". Знімався разом із товаришем-будівельником в епізодах, проте за кожний знімальний день отримував по три карбованці, а це були непогані гроші. Борис не переймався тим, що чекати чергового дубля доводилось годинами під пекучим сонцем, а робочий день на майданчику тривав 10–12 годин. Хлопці були щасливі тим, що їх побачили і оцінили, що вони тепер при такому цікавому ділі. Обідали на Ялтинській кіностудії разом із Олегом Стриженовим, іншими відомими акторами.
Якось дяді Борі довелося грати епізод, де його герой-прапороносець біжить крізь дим, піднімаючи бійців в атаку. За сценарієм вибух мав пролунати за ним, а Борис повинен був красиво впасти, не випускаючи з рук прапора. Це була сцена героїчної загибелі комісара. Але щось не спрацювало, і вибухнуло поряд із хлопцем. Він падав, намагаючись прикрити закривавленою рукою очі, а іншою тримав прапор. Оператор був задоволений – усе зняли з першого разу, а дядя Боря після того цілий місяць провів у лікарні. Зір лікарі врятували, а обличчя вкрилося немов піною. І ще довго, вмиваючись, відчував, як випадали зі щок, підборіддя, лоба маленькі шматочки скла. На обличчі в нього залишилося кілька ямочок, як після віспи.
Борис так і не став кіноактором, хоча йому пропонували навчання в Московському інституті кінематографії без вступних іспитів і забрали його з Ялти до столиці. Але тоді він зрозумів, що для актора замало краси, внутрішньої сили, таланту, працелюбства, потрібне ще й везіння.
Шлях у журналістику
почався зі сценарію
МИНУЛО багато років. У січні 1996-го в Полтаві на базі військового інституту зв'язку протягом трьох діб тривали зйомки фільму про Володимира Висоцького. Я написала сценарій, створила декорації, спробувала себе в ролі режисера-постановника і ведучої, зібравши групу однодумців. Підполковник Анатолій Крант і викладач математики Тетяна Поночовна виконували пісні Висоцького. 50-хвилинну стрічку змонтували на ТРК "Лтава". Командування тоді запропонувало нам зробити виставу на основі кіносценарію й показати її в день народження поета-барда, що ми успішно й зробили. Полковник Юрій Стрюк подав ідею написати про це в газету. Так з'явилася моя перша інформація, півроку мої замітки виходили під прізвищем майора Олександра Поповиченка, який відносив їх у газети. І вже багато років торую стежку в журналістику. А почалося все з фільму.
Влітку того ж
96-го ми з Анатолієм Крантом знімали стрічку до 55-річчя від початку війни. Змонтували фільм на міській телестудії "ЮТА". Прем'єра пройшла 22 червня. Мене тоді трохи образило те, що всі вірші А.Кранта, які я читала, замінили озвученою диктором класикою воєнних років, мені ж залишилася лише "жива картинка". Але завдяки цьому уроку я знайшла слова, і в 2000 році вийшла збірка прози "Партенітський вальс", де в одній із новел показала зустріч брата і сестри, яких розлучила війна.
І третій урок, можливо, найважливіший, дала мені робота над стрічкою до 35-ліття Полтавського військового інституту зв'язку. Написала сценарій, намагаючись розповісти про будні й свята вузу, якому віддала 23 роки життя, з добрим полтавським гумором. Зйомки були в інституті, в дендропарку і на Сорочинському ярмарку. Тоді вперше довелося працювати з професійним режисером. А коли на УТ-1 показали цей
45-хвилинний фільм, усі, хто був причетний до військового інституту, не відривалися від екранів.
Тепер фільми, створені за участю членів нашої родини, – вже історія. Дядя Боря пішов за межу. А урок тут такий – треба творити і жити, цінуючи кожну хвилину. Бо вона ніколи не повториться…
“Зоря Полтавщини”, 25_09_09, 11 стор.
СВІТЛАНА Олександрівна – так звати мою маму – після закінчення текстильного технікуму в 1958 році потрапила за розподілом на Закарпаття. Наступного року в місті Мукачеве знімали стрічку про вільну і щасливу жінку гірського краю. (Пам'ятаєте, у "Кавказькій полонянці": "новая судьба женщины гор – студентка, комсомолка, спортсменка и просто красавица". Такою комсомолкою й красунею була і моя мама. Вона привернула увагу режисера картини, коли той проходив через цех їхньої фабрики. Дівчину умовили знятися у фільмі "Світанок над Закарпаттям", там у неї була невелика, але повноцінна роль зі словами. А скільки радості й гордості відчули її батьки – сільські вчителі, коли до клубу привезли цю стрічку. На жаль, то був єдиний фільм за її участю. Хоча через багато років її не раз запрошували на кіностудію ім. Довженка. Не пішла, щоразу на заваді ставала природна сором'язливість, яку треба було подолати в собі для зйомок у кіно.
Дядько постраждав
від "кіношного" вибуху
МАМИН брат і мій дядько Борис чотири роки прослужив на Балтійському флоті й мріяв побачити світ. За комсомольською путівкою приїхав до Ялти будувати комбінат "Масандра". В місті саме почалися зйомки фільму про Велику Вітчизняну війну "Кольорові камінці", й красивого стрункого моряка помітили режисери. Так він потрапив на знімальний майданчик "Мосфільму". Знімався разом із товаришем-будівельником в епізодах, проте за кожний знімальний день отримував по три карбованці, а це були непогані гроші. Борис не переймався тим, що чекати чергового дубля доводилось годинами під пекучим сонцем, а робочий день на майданчику тривав 10–12 годин. Хлопці були щасливі тим, що їх побачили і оцінили, що вони тепер при такому цікавому ділі. Обідали на Ялтинській кіностудії разом із Олегом Стриженовим, іншими відомими акторами.
Якось дяді Борі довелося грати епізод, де його герой-прапороносець біжить крізь дим, піднімаючи бійців в атаку. За сценарієм вибух мав пролунати за ним, а Борис повинен був красиво впасти, не випускаючи з рук прапора. Це була сцена героїчної загибелі комісара. Але щось не спрацювало, і вибухнуло поряд із хлопцем. Він падав, намагаючись прикрити закривавленою рукою очі, а іншою тримав прапор. Оператор був задоволений – усе зняли з першого разу, а дядя Боря після того цілий місяць провів у лікарні. Зір лікарі врятували, а обличчя вкрилося немов піною. І ще довго, вмиваючись, відчував, як випадали зі щок, підборіддя, лоба маленькі шматочки скла. На обличчі в нього залишилося кілька ямочок, як після віспи.
Борис так і не став кіноактором, хоча йому пропонували навчання в Московському інституті кінематографії без вступних іспитів і забрали його з Ялти до столиці. Але тоді він зрозумів, що для актора замало краси, внутрішньої сили, таланту, працелюбства, потрібне ще й везіння.
Шлях у журналістику
почався зі сценарію
МИНУЛО багато років. У січні 1996-го в Полтаві на базі військового інституту зв'язку протягом трьох діб тривали зйомки фільму про Володимира Висоцького. Я написала сценарій, створила декорації, спробувала себе в ролі режисера-постановника і ведучої, зібравши групу однодумців. Підполковник Анатолій Крант і викладач математики Тетяна Поночовна виконували пісні Висоцького. 50-хвилинну стрічку змонтували на ТРК "Лтава". Командування тоді запропонувало нам зробити виставу на основі кіносценарію й показати її в день народження поета-барда, що ми успішно й зробили. Полковник Юрій Стрюк подав ідею написати про це в газету. Так з'явилася моя перша інформація, півроку мої замітки виходили під прізвищем майора Олександра Поповиченка, який відносив їх у газети. І вже багато років торую стежку в журналістику. А почалося все з фільму.
Влітку того ж
96-го ми з Анатолієм Крантом знімали стрічку до 55-річчя від початку війни. Змонтували фільм на міській телестудії "ЮТА". Прем'єра пройшла 22 червня. Мене тоді трохи образило те, що всі вірші А.Кранта, які я читала, замінили озвученою диктором класикою воєнних років, мені ж залишилася лише "жива картинка". Але завдяки цьому уроку я знайшла слова, і в 2000 році вийшла збірка прози "Партенітський вальс", де в одній із новел показала зустріч брата і сестри, яких розлучила війна.
І третій урок, можливо, найважливіший, дала мені робота над стрічкою до 35-ліття Полтавського військового інституту зв'язку. Написала сценарій, намагаючись розповісти про будні й свята вузу, якому віддала 23 роки життя, з добрим полтавським гумором. Зйомки були в інституті, в дендропарку і на Сорочинському ярмарку. Тоді вперше довелося працювати з професійним режисером. А коли на УТ-1 показали цей
45-хвилинний фільм, усі, хто був причетний до військового інституту, не відривалися від екранів.
Тепер фільми, створені за участю членів нашої родини, – вже історія. Дядя Боря пішов за межу. А урок тут такий – треба творити і жити, цінуючи кожну хвилину. Бо вона ніколи не повториться…
“Зоря Полтавщини”, 25_09_09, 11 стор.
Рубрика: 
