МІй співрозмовник –  уже, можна сказати, відома людина. Він є співавтором кількох колективних збірників поезій літераторів Полтавщини. У конкурсі, що проводився до 150-річчя В.Г.Короленка, став призером, маючи тоді усього

8 років. Брав участь у всеукраїнському поетичному радіоконкурсі "Ми – діти твої, Україно" і серед сотень конкурсантів зайняв

І місце. Листувався з нашим земляком, відомим поетом Борисом Олійником. Також листується з дитячим письменником, автором повсюдно знаних "Тореадорів з Васюківки", Всеволодом Нестайком. Цього літа за перемогу в ще одному міжнародному конкурсі став стипендіатом Європейського спонсорського фонду "Смоло-

скип". І хоч ця стипендія присуджується обдарованим студентам, але, як виняток, її призначили і Сашкові Лаврентьєву, полтавському школяреві, якому виповнилось усього 13 років.

Та наших читачів не дуже й треба знайомити з ним, бо Сашко, а саме він сьогодні на гостинах у "Порадниці", відомий їм своїми творами, які не раз ми друкували.

З-поміж інших вони вирізняються власним світосприйманням, філософським заглибленням у явища, про які він пише.

Цими днями Сашко завітав до редакції, повернувшись із Міжнародного фестивалю "Рекітське сузір'я", де став переможцем серед поетів та зайняв друге місце у номінації "проза". Та справжнім сюрпризом для нього на фестивалі стало присудження йому міжнародної стипендії.

– Сашко, я дуже тішуся знайом-

ством з тобою. Знаю багатьох твоїх ровесників, інтереси яких замикаються на комп'ютерах, бойовиках, навіть цигарках. Вони не читають книжок, не ходять до бібліотеки, не знають історії ні свого роду, ні своєї країни. Твори їм пишуть або батьки, або… ті ж комп'ютери. Ти – якийсь не сучасний, зовсім інший. Звідки у тебе інтерес до історичних постатей, до нашого минулого, до сучасної політики, захоплення поезією і прозою? Розкажи про себе.

– Вірші я почав писати несподівано для самого себе. Сталося це після операції, яку мені у Києві зробили на серці. У мене вроджений порок, і через це я половину шкільних років навчаюсь удома. Багато читаю. А тоді, коли після операції з мене "пішли вірші" (сміється), мама аж злякалася. Мерщій до хірурга, мовляв, що це з ним, тобто зі мною. А той показав їй цілу папку цікавої статистики, зібраної за багато років, за якою після перенесених хвороб і операцій у людей відкривалися такі здібності, про які вони і не здогадувались. Наприклад, одна жінка, котра ніколи не мала справи з технікою, сіла і повела машину… Не знаю, звідки у мене з'явився потяг до поезії, я просто сів і почав писати – про природу, наше місто, про маму – словом, про те, що мені близьке.

– А хто у тебе найближчий?

– Звісно, мама. Тато з нами не живе. Тож мама – мій перший слухач і критик, і книги мені радить, які читати. Люблю  історичні оповіді – про гетьманів, про Піддубного. Але не подумайте, що я тільки книжник. Ходжу на Станцію юних техніків у студію "Керамік", ось стародавню українську хатинку виліпив – можна, вам подарую? Ще в гуртку вчусь комп'ютерних знань. А ще у мене був кіт – розмовляючий! Хочу записатись і в гурток юних бджолярів. Мені це так цікаво, а, крім того, мама не купувала б меду, бо хоч нам і за півціни його один пасічник приносить, але ж я знаю, яка у неї невелика зарплата… Ви не дивіться, що я такий худенький, я у звичайні табори їжджу і до 90 відсотків зарядки роблю, як усі діти, тільки не віджимаюсь, бо не можна навантажувати серце.

– А про що ти мрієш?

– Ну, почнемо із моєї двоюрідної бабусі Насті з Карлівки. Їй 83 роки. Оскільки квартира у неї трикімнатна є, пенсія непогана, то я мрію, щоб вона була ще довго-довго-довго і при силі зустріла своє сторіччя.

– А що б ти подарував їй на сторіччя?

– На її сторіччя я подарував би їй – велосипед! (сміється). Це я так бажаю їй здоров'я.

– Може, свою книгу поезій?

– Ні, свою книгу я подарую їй на 90-річчя. Друга моя мрія про маму. Хочу, щоб вона ніколи-ніколи не хворіла. Щоб я зміг подарувати їй квартиру і ми з нею жили у своїй хаті, а не в гуртожитку, як зараз.

– А ким ти хочеш стати?

– Т

ут у мене три варіанти. Або інженером, як мій дід, прадід і дві бабусі. Або юристом, як мама. Або журналістом. Тільки не таким, який "прогинається" під кожну нову владу.

 – Тепер розкажи детальніше, Сашко, про участь у Міжнародному фестивалі "Рекітське сузір'я", у якому ти брав участь.

– Він збирає юних поетів, прозаїків, співаків і художників України, Америки, Словаччини, Словенії, Росії та інших країн у мальовничому селі Рекіти в Карпатах… Цього року приїхало більше двохсот дітей.

– Як ти потрапив на нього?

– Можна сказати, волею випадку: взяв участь у радіоконкурсі "Ми – діти твої, Україно", який проводить Всеукраїнське радіо. Ведуча радіопередачі "Кольоровий світ" Олександра Танаскова, яка давно співпрацює з "Рекітським сузір'ям", передала мої вірші до Малої академії літератури та журналістики. Ця академія є   міжнародною громадською організацією, її відділення діють скрізь, де живуть українські діти та працюють небайдужі до українського слова дорослі. Ректор Малої академії, львівський письменник і журналіст Василь Федорович Тарчинець, організатор і душа фестивалю, сам родом із того верховинського села. Йому сподобались мої вірші, тож він і запросив мене до участі у фестивалі.

– А хто очолює цей фестиваль?

– Почесним головою його є українсько-американський письменник і громадський діяч Володимир-Вальтер Ковалик. Він прожив нелегке життя: народився у 1921 році у Чикаго в сім'ї емігрантів, у 30-ті роки минулого століття з сім'єю переїхав до Галичини, потім – війна, далі – 10 років сталінських таборів у Мордовії, 10 років заслання на Алтаї… У 1991 році пан Володимир повернувся у місто свого дитинства Чикаго, але щороку відвідує Україну, бере участь у різних культурних заходах і підтримує творчу українську молодь.

– Розкажи, як був організований сам фестиваль.

– Його учасників поділили на три вікові групи: 1–5 класи, 6–8 класи та 9–11 класи. У середній групі я став переможцем серед поетів та зайняв друге місце в номінації "проза", а Лесик Урбан зі Львова переміг серед прозаїків та був другим серед поетів. Лесика звуть, як і мене, Олександром, тільки я Сашко (як Довженко), а він – Лесик (як Курбас). Я худий та високий, а Лесик набагато нижчий та кремезніший. Лесик був на фестивалі з сестрою Оленкою, яка вчиться на 3 курсі факультету журналістики Львівського університету. Вона подружилася  з моєю мамою, вони довго говорили про добро і зло, про Альбера Камю, Джавахарлала Неру та Сергія Радонезького. Мама потім бідкалася: от, немає у неї, бачте, дорослої розумниці-дочки… Тож, самі розумієте, після таких "бідкань" я мусив перемогти.

– А які твори ти представив на фестивалі?

– Читав свої вірші "Корпусний сад", "Журавлі" (цей вірш найбільше сподобався панові Ковалику, він навіть пл
акав) та "Друзі", а з прозових творів – оповідання "Вася" (його, до речі, друкувала "Зоря Полтавщини") та "Таємниця дупластої верби" – останнє в стилі історичної фантастики.

– Отже, вражень у тебе багато?

– Так. Нарешті побачив Львів, місто, яке знав з книжок Романа Іваничука. Спустився у підземелля музею-аптеки. Віддав шану Львівській політехніці, де вчилися бабуся з дідом, гімназії Станіслава Лема. Вклонився Каменяреві, Тарасові Шевченку, Адаму Міцкевичу. Знайшов знамениту корчму Патерностера на вулиці Руській…

– А чи був хоч один сюрприз для тебе на цьому фестивалі?

– Був. Коли наступного дня разом із делегацією львівських дітей електричкою їхали до Воловця, виявилося, що львів'яни мене знають, бо журнал-газета МАЛІЖ (Малої академії літератури та журналістики) "Сузір'я" кілька разів друкувала мої твори.

– Ну, і, нарешті, Сашко, про Карпати…

– Про Карпати не розповідатиму нічого. Про них можна тільки вірші писати. Напишу обов'язково і про гори, і про швидкі ріки, і про чорного лелеку та карпатські смереки, які підпирають небо. До речі, викопав три малесенькі самосійні смерічки, привіз у Полтаву, вже й посадив.

І ще особливим сюрпризом для мене було, що заробив я на "Рекітському сузір'ї" стипендію Міжнародного допомогового фонду "Смолоскип", з чого дуже радію.

– А яка тепер у тебе є мрія?

– Це і мрія, і сподівання, що хоч оця перемога нарешті переконає тих, від кого це залежить, дати мені все-таки путівку до "Артеку". Я так би хотів там побувати… Ми з мамою все просимо, просимо, а нам відмовляють.

– Ми вітаємо тебе з перемогою і сподіваємось, що й твоя мрія про "Артек" здійсниться. А на підтримку твоєї мрії подаємо і свій голос. Шановні дорослі, від яких залежить розподіл дитячих путівок у "Артек". Зверніть увагу на талановитого юного полтавця Сашка Лаврентьєва, який перемагав у багатьох вітчизняних конкурсах, а тепер – і в міжнародному. Такі діти – золоте майбутнє нашої України.

Ванда ЛИС,
редактор "Порадниці".