– Для того, щоб пошити чоботи, мені потрібно близько доби, – розповідає Шевченко. – На заготовку – година. Година – на затяжку. За день я їх пошию. Тільки з колодок  знімаю не на ніч, а лише вранці наступного дня. Чоботи готові. Взувай і носи на здоров'я. Ношу вже п'ять років, – Шевченко показує чоботи. – Ні! Ніколи не купував! Малим був, то батько шив черевики.
Швець, Шевчук, Шевченко – син шевця. Професія, отримана в спадок. Навіть прізвище залишилося "шевське". Володимир Шевченко – шевців син, внук, пра- і прапрапра-внук шевців.
Офіційно прізвища узаконені в ХVІІІ ст. Уявляєте, скільки поколінь Шевців просиділо все життя з шевською колодкою на колінах, скільки безцінного досвіду отримано протягом століть!
– У 1959 році, коли я кинув школу і почав працювати, – розповідає Володимир Васильович, – шевці були в кожному селі. А у великих селах та містечках було по кілька майстрів, які шили взуття. Хоча, якщо правду казати, в той час пошити чоботи мав змогу не кожен. Люди по війні жили бідно. Приносили старі халяви, й до них пришивався передок. Ось вам і готові чоботи.
Шевченко розповідає про те, що в селах і невеличких містечках у
магазинах добротного, красивого, модного взуття практично не було. Зазвичай ходили в кирзових чоботах. І жінки, й чоловіки. Влітку чоловіки ще парусинові черевики носили. З дитячого взуття в магазинах іноді, як говорили в часи дефіциту, "викидали" черевики, які в народі називали ботинками. У мене мама працювала свинаркою. Отримувала непогану зарплату. До двох тисяч рублів. Навіть після грошової реформи 1961 року 200 рублів були високою заробітною платою. Але купити на ці гроші нічого не можна було. Приблизно року з 1962-го почали шити "румунки", щось схоже на жіночі напівчобітки.
Коли зникли шевці, які шили взуття?
Ще в 1978 році тут, у Чутівському райпобуткомбінаті, працювало шість чоловік. Шевченко був бригадиром. Ціла бригада шевців була! І ось залишився один…
У те, що його професія вмре, Володимир Васильович не вірить. Шевцями стали двоє його старших синів.
– Онук Володимир на канікули приїздив, – хвалиться дід, – у майстерні з ранку до вечора сидів. Живі українські шевці!
І навіть подумати страшно, що ця династія з такою давньою історією зникне!
***
Мешканці Машівки "зі стажем" за звичкою і досі називають центральну частину селища Жуківкою. З давніх-давен було у жуківців два основних ремесла – чумакування і вичинка шкіри на чоботи – чинбарство. Жуківські чоботи з волової шкіри славились по всій Полтавській губернії, вважалися "неізносимими".
Вичинка волових і кінських шкур для пошиття взуття називається чинбарством. Розрізняють вирізування сирих смуг, ременів (саме тому чинбар – ремінник) зі шкіри, сириці, сиром’ятної шкіри, яка йшла майстрам-лимарям, що виготовляли шорні вироби, але то вже окрема професія – лимарство, римарство. До революції Жуківка славилась своїми чинбарями.
Якийсь Жуков поселив своїх кріпаків на тутешніх масних чорноземах у середині ХІХ століття. Перша документальна згадка про Жуківку датується 1859 роком. Але ж люди жили на берегах Тагамлика – "царської ріки" – з незапам’ятних часів! Існує гіпотеза, що саме тут було давнє протоболгарське царство. "Таган", "каган", "хан", "лик" – ріка, тобто "ханська, чи царська, ріка", –  так назва річки, на якій стоїть нинішній районний центр Машівка, перекладається з тюркської.
 Місцеві краєзнавці зберегли спогади старожилів, які сягають 1875 – 1915 років!
Ох і міцними були ялові чоботи! Зараз де їх придбаєш? А колись за три карбованці в Жуківці можна було такі чоботи справити!
Майже кожна родина жуківців володіла навичками чинбарства. Процес підготовки юхти чи сап'яну на майбутні чоботи був довгим і клопітним. Шкіру треба було розтягнути та висушити на горищі чи в хліві. Потім – розмочити, натерти попелом і вапном. Далі здирали шерсть, зі-
шкрібали міздрю – жир та залишки м'яса. Робили це, розтягнувши шкіру на дерев’яних колодах – козликах, обробляли напівкруглим ножем – стругом. Схожим стругом знімають кору зі стовбура дерева. Шкіру пересипали дубовою корою і занурювали в хлібний квас, в якому її витримували місяць, три, п'ять: в залежності від того, якого вона була сорту і для якої мети її готували.
На машівському гербі зображено бурову вишку, хоча слід би було уславити місцевих чинбарів.
***
Першою взувачкою став шмат шкіри, котрим наш далекий пращур обгорнув ступню. За кілька тисяч літ взуття майже не змінилось.
Про черевики згадується ще в літописах часів Київської України-Руси: "…преторе чревии руками" ("Повесть временных лет", 993 р.). І далі, не набагато пізніше: "…стояше в пробошнях, в черевцях…" (Лаврентіївський літопис 1074 року).
 Майже до середини ХІХ ст. взуття мало вже такий самий вигляд, який має і сьогодні. В середині позаминулого століття почали "хімічити" зі штучними матеріалами, і асортимент заготовок для пошиття взуття став практично безмежним.
Скільки різновидів шкіри міг на-
звати років шістдесят–сімдесят тому швець? Не більше десятка. Причому як вичиненої, так і невичиненої, необробленої.
Юхта волова, опойок телячий чи з лошати, смушок ягнячий, випороток – це коли знімають зі щойно народженого ягнятка, линтвар овечий, козлятина, яловича, шкаповина, габелок, виросток. Шевці мали власну професійну термінологію. Швець перераховує (від хвоста починаючи): хоз, клубова, середня, пахвиста, передова, ошийок, підгорля, зарізок, поли…
Сьогодні існують сотні видів шкіри для взуття. Різноманітні шагрені, замші, велюри, шарголіни, коверкоти, взуттєвий драп.
До речі, та ж стара добре відома юхта може бути кінською, свинячою, яловичою, є юхтовий спилок. Безліч різновидів хрому: хромовий спилок, свинячий хром, кінське шевро, взуттєвий спилок.
Що вже говорити про безмежний асортимент штучних матеріалів для виробництва взуття. Серед них найбільше відома кирза. Кирза – не що інше, як просочена гумоподібним розчином товста цупка тканина в кілька шарів.
Чого тільки люди не придумали, щоб "догодити" ногам!
Бахили, босоніжки, боти, бурки, гусарики, чобітки і напівчобітки врешті-решт…
У кожного народу своя національна взувачка – гутули і унти , муки і полумуки, ічиги, чусти і тому подібне.
Багато професій мають свою професійну взувачку. Взуття для рибалок, шахтарів, тих, хто працює в гарячих цехах, на хімічному виробництві. Як можна уявити офіцера без хромових чобіт чи міліціонера без черевиків казенного фасону?..
“Зоря Полтавщини”, 3 стор., 15_09_09