Золото – метал особливий. Його можна розкувати надзвичайно тонким шаром. До 0,01 мм і навіть тонше.
Практично це фольга. Сусальне золото. До будь-якої поверхні сусальне золото можна приклеїти спеціальним лаком. Це – мардан– суміш натуральної оліфи, звареної з вишневою смолою. Так золотили храми ще за часів Київської Русі. Так золотили перші християнські храми на теренах сьогоднішньої України. Майже незмінним цей спосіб дійшов до нашого часу. Після нанесення позолоти виходить матовий полиск, який після полірування агатовим зубком дає блискучу позолоту.
Для одержання золотої бляхи розковували золоті червінці. Майстрів, які це робили, так і називали – золотобоями. Скупі архівні документи донесли до нас прізвища золотобоїв. Майстер-золотобій Іван Турчковський в 1779 році мав контракт з Києво-Печерською лаврою на виготовлення листів золота з червінців.
Київського майстра Федора Біляєва, який виготовляв листи золота з червінців, у документах так і називають – золотобоєм. Розковані листи золота проходили "через вогонь". Золотих справ майстер Іван Чижевський в 1782 році разом із Олексієм Іщенком та Григорієм Філіповічем "через вогонь"покрили головну дзвіницю Києво-Печерської лаври. Позолочено було 120 блях, на що витрачено 784 червінці.
Що значить "покрити через вогонь"? Це покриття основи металу амальгамою – розчином золота в ртуті. При нагріванні ртуть випаровується, а золото тривко зв’язується з металом основи. Випари ртуті небезпечні для здоров’я, на будівництві Ісаакієвського собору в Санкт-Петербурзі саме через це загинуло сто сорок чоловік, розповідає Микола Іванович Головченко (на фото). З майстром я говорив на вершині дзвіниці Спаської церкви. Чоловік приїхав до Полтави з Луганської області як робітник-покрівельник фірми "Акса". Це приватне підприємство спеціалізується на будівництві храмів в Україні. Микола Іванович називає себе жерстяником-покрівельником. Як називали майстрів, що золотили бані храмів, не знає. Говорить, зараз все роблять жерстяники.
Сьогодні, як було в старовину, майстри, які золотять церковні бані, парами ртуті не дихають. За сучасними технологіями, жерсть-нержавійку покривають за допомогою напилення нітрит-титану. Збитий внизу, на землі, дерев’яний купол, обшитий позолоченими листами, встановлюють на дзвіницю за допомогою крана.
– Наскільки небезпечна професія покрівельника? Здається, на звичайному даху покрівельникам працювати не так небезпечно. Все-таки, будуючи церкву чи дзвіницю, Ви працюєте на самій верхівці. Дуже мало місця. На мостинах риштування вузькі дошки. Покрівельнику на даху просторіше, там місця більше.
– В усьому повинна бути техніка безпеки. У нас є певна шкала техніки безпеки, за якою можна працювати на покрівлі. Взяти хоча б силу і напрямок вітру. Пам’ятаю, коли я працював у Санкт-Петербурзі, трапився нещасний випадок. Робітник ніс лист заліза не з того боку. Вітер подув, і лист не на нього пішов, а від нього, тому він полетів з дев’ятого поверху.
– Ви давно покриваєте церкви?
– У Петербурзі я працював звичайним покрівельником. Останні десять років укриваю храми. Фірма "Акса" спеціалізується на будівництві й реконструкції храмів. Спочатку два храми збудували в Старобільську, потім – у Дніпропетровській області, Воронежі, Лубнах, Михайликах Полтавської області, потім – будівництво дзвіниці Спаської церкви в Полтаві. Гарантія позолочених куполів – п’ятдесят років.
– Ви відчуваєте щось особливе? Адже будуєте храми. Будувати звичайний дім – це одне, а будувати храм, – мабуть, зовсім інші відчуття?
– Не знаю, як інші, я, коли приїжджаю додому, поки займаюсь своїми справами, відчуваю, що "засихаю".
Микола Іванович не тільки будує церкви. У церкві, точніше, в монастирі, він із жінкою живе. В монастир привело нещастя. Жінка важко хворіла. Після того, як здійснила прощу до святих мощей, хвороба відступила. В монастирі вирішили залишитися назавжди.
… Позолочені куполи кидають на обличчя майстра жовтогарячі, мідні, червоні відблиски. Обличчя здається виліпленим із золота. Побіля золота, працюючи довгі роки з золотом, золотар і сам мав би давно озолотитися. Але це зовсім не те золото, від якого отримують матеріальні блага.
У тих, хто будує храми, немає сумнівів, що роблять богоугодну справу. Який тут матеріальний зиск?
Українські злотники залишили по собі величезну культурну спадщину. Тисячі золотоверхих храмів. Золоті іконостаси. Золоті ризи священиків. Золоті обкладинки церковних книг. Численний золотий посуд храмів. І в той же час багато з майстрів не мали за душею ні гроша. Багато золотарів жили при монастирях. Перебивалися по чужих кутках підсусідками. По деяких із них залишилися лише імена, а багато золотарів не полишили по собі навіть імен. У словнику того ж таки Марка Петренка – безліч безіменних злотників. Єдине, що вони після себе залишили, – особисте тавро. Дві літери, які на своїх виробах ставив злотник.
“Зоря Полтавщини”, 3стор., 8_09_09
Практично це фольга. Сусальне золото. До будь-якої поверхні сусальне золото можна приклеїти спеціальним лаком. Це – мардан– суміш натуральної оліфи, звареної з вишневою смолою. Так золотили храми ще за часів Київської Русі. Так золотили перші християнські храми на теренах сьогоднішньої України. Майже незмінним цей спосіб дійшов до нашого часу. Після нанесення позолоти виходить матовий полиск, який після полірування агатовим зубком дає блискучу позолоту.
Для одержання золотої бляхи розковували золоті червінці. Майстрів, які це робили, так і називали – золотобоями. Скупі архівні документи донесли до нас прізвища золотобоїв. Майстер-золотобій Іван Турчковський в 1779 році мав контракт з Києво-Печерською лаврою на виготовлення листів золота з червінців.
Київського майстра Федора Біляєва, який виготовляв листи золота з червінців, у документах так і називають – золотобоєм. Розковані листи золота проходили "через вогонь". Золотих справ майстер Іван Чижевський в 1782 році разом із Олексієм Іщенком та Григорієм Філіповічем "через вогонь"покрили головну дзвіницю Києво-Печерської лаври. Позолочено було 120 блях, на що витрачено 784 червінці.
Що значить "покрити через вогонь"? Це покриття основи металу амальгамою – розчином золота в ртуті. При нагріванні ртуть випаровується, а золото тривко зв’язується з металом основи. Випари ртуті небезпечні для здоров’я, на будівництві Ісаакієвського собору в Санкт-Петербурзі саме через це загинуло сто сорок чоловік, розповідає Микола Іванович Головченко (на фото). З майстром я говорив на вершині дзвіниці Спаської церкви. Чоловік приїхав до Полтави з Луганської області як робітник-покрівельник фірми "Акса". Це приватне підприємство спеціалізується на будівництві храмів в Україні. Микола Іванович називає себе жерстяником-покрівельником. Як називали майстрів, що золотили бані храмів, не знає. Говорить, зараз все роблять жерстяники.
Сьогодні, як було в старовину, майстри, які золотять церковні бані, парами ртуті не дихають. За сучасними технологіями, жерсть-нержавійку покривають за допомогою напилення нітрит-титану. Збитий внизу, на землі, дерев’яний купол, обшитий позолоченими листами, встановлюють на дзвіницю за допомогою крана.
– Наскільки небезпечна професія покрівельника? Здається, на звичайному даху покрівельникам працювати не так небезпечно. Все-таки, будуючи церкву чи дзвіницю, Ви працюєте на самій верхівці. Дуже мало місця. На мостинах риштування вузькі дошки. Покрівельнику на даху просторіше, там місця більше.
– В усьому повинна бути техніка безпеки. У нас є певна шкала техніки безпеки, за якою можна працювати на покрівлі. Взяти хоча б силу і напрямок вітру. Пам’ятаю, коли я працював у Санкт-Петербурзі, трапився нещасний випадок. Робітник ніс лист заліза не з того боку. Вітер подув, і лист не на нього пішов, а від нього, тому він полетів з дев’ятого поверху.
– Ви давно покриваєте церкви?
– У Петербурзі я працював звичайним покрівельником. Останні десять років укриваю храми. Фірма "Акса" спеціалізується на будівництві й реконструкції храмів. Спочатку два храми збудували в Старобільську, потім – у Дніпропетровській області, Воронежі, Лубнах, Михайликах Полтавської області, потім – будівництво дзвіниці Спаської церкви в Полтаві. Гарантія позолочених куполів – п’ятдесят років.
– Ви відчуваєте щось особливе? Адже будуєте храми. Будувати звичайний дім – це одне, а будувати храм, – мабуть, зовсім інші відчуття?
– Не знаю, як інші, я, коли приїжджаю додому, поки займаюсь своїми справами, відчуваю, що "засихаю".
Микола Іванович не тільки будує церкви. У церкві, точніше, в монастирі, він із жінкою живе. В монастир привело нещастя. Жінка важко хворіла. Після того, як здійснила прощу до святих мощей, хвороба відступила. В монастирі вирішили залишитися назавжди.
… Позолочені куполи кидають на обличчя майстра жовтогарячі, мідні, червоні відблиски. Обличчя здається виліпленим із золота. Побіля золота, працюючи довгі роки з золотом, золотар і сам мав би давно озолотитися. Але це зовсім не те золото, від якого отримують матеріальні блага.
У тих, хто будує храми, немає сумнівів, що роблять богоугодну справу. Який тут матеріальний зиск?
Українські злотники залишили по собі величезну культурну спадщину. Тисячі золотоверхих храмів. Золоті іконостаси. Золоті ризи священиків. Золоті обкладинки церковних книг. Численний золотий посуд храмів. І в той же час багато з майстрів не мали за душею ні гроша. Багато золотарів жили при монастирях. Перебивалися по чужих кутках підсусідками. По деяких із них залишилися лише імена, а багато золотарів не полишили по собі навіть імен. У словнику того ж таки Марка Петренка – безліч безіменних злотників. Єдине, що вони після себе залишили, – особисте тавро. Дві літери, які на своїх виробах ставив злотник.
“Зоря Полтавщини”, 3стор., 8_09_09
Рубрика: 
