Основним здобутком Революції Гідності є те, що в Україні активно формується нова українська ідентичність, яку ми змушені захищати не лише зі зброєю в руках, а й в інформаційному просторі. Причому сусідня держава-агресор чудово розуміє, що інформаційно-психологічні впливи можуть завдати інтересам України більш відчутної шкоди, ніж військова агресія. Адже інформаційна війна спотворює і приглушує притаманні суспільству, соціальним групам та людині цінності, орієнтири, нав’язуючи хибні пріоритети та сфальшовані історичні події. Як правило, методами інформаційної війни є розповсюдження дезінформації або подання інформації у вигідному для себе ключі з тим, аби розколоти суспільство, посіяти хаос та розбрат.
Одним із основних продуктів інформаційної агресії є фальсифікація історії. Серед найпоширеніших історичних міфів про формування українського народу та становлення української державності слід виокремити такі: Київську Русь населяла єдина “давньоруська народність”, яка в результаті ворожих навал згодом розпалася на росіян, українців, білорусів, і таким чином Київська Русь є колискою трьох братніх народів. Росіяни за законом “старшобратства” мають право на спадщину Русі; спочатку була “Київська Русь”, а потім – “Московська”; “Русь” і “Росія” – це одне і те ж…
У Росії завжди розуміли, що без великого минулого неможливо створити велику націю і велику імперію. А якщо цього величного, що становило б непроминальну вічну цінність, немає, тоді треба прикрасити своє історичне минуле і навіть вкрасти чуже. Бо хіба можна допустити, щоб спадкоємцями могутньої європейської держави – Русі з центром у Києві – були не росіяни?! Звичайно, що у ситуації категоричного неприйняття права українців розглядати Русь як перший етап державного буття нашого народу декілька століть тому було поставлено завдання привласнити історію Русі, її славне минуле і створити офіційну міфологію Російської імперії, яка підтримувалась за радянських часів і підтримується дотепер. Російська історична наука з часів Петра І та Катерини ІІ, яка своїм указом створила Комісію для складання записок про древню історію Росії під керівництвом графа А. Шувалова, а також батька найпопулярнішої схеми російської історії В.Татищева, у поті чола трудилася над створенням історичних міфів та використовувала найбрудніші методи: вигадування фактів, підробку та знищення документів, приховування історичних джерел, неповний добір та довільне тлумачення подій минулого. Цю “славну традицію” продовжують і нинішні кремлівські псевдоісторики.
Смертельною загрозою для великодержавницького міфу про “тисячолітню Росію” є і той факт, що Русь уже більше двох століть мала свою державу, а великий край від Тули, Рязані й теперішньої Московської області (центральна частина Російської Федерації, що у давнину на Русі називалася Заліссям) населяли угро-фінські племена меря, весь, мокша, чудь, мордва, марі та інші, які перебували на час хрещення Русі у напівдикому стані. Літописець Нестор прямо вказує: “А се суть инии язіці, иже дань дають Русі: Чюдь, Меря, Весь, Мурома, Черем, Морьдва, Перм, Печера, Ям, Литва, Зимигола, Корсь, Норома, Либь: сі суть свою мову маючи, від коліна Афетова, іже живуть в країнах полунощних”. У кінці XI століття в Заліссі утворилося окреме князівство: Ростово-Суздальське, де було два центри: Ростов і Суздаль. У XII столітті з’явився ще один центр: Володимир. На цих землях і почав формуватися етнос сучасного російського народу. Як будь-яка метрополія, Київ впливав на завойовані народи. Переселення русинів на Залісся хоча і не було масовим (торгових шляхів майже не було, кругом ліси та болота), однак мало вплив на місцевих, бо переселенці перемішалися з угро-фінськими племенами, які з часом обрусинилися. І мову вони переймали, і віру православну. Але досі російська глибинка зберігає історію угро-фінів, а не слов’ян.
Тому у спільній колисці ми ніколи не були, бо поки народився “старший російський брат”, колиска вже, на превеликий жаль, розвалилася. На початку XIII століття через міжусобні війни Русь ослабла і впала під монголо-татарським натиском. Після переможних походів завойовники створили свою державу на нижній Волзі – Золоту Орду. Землі Русі не увійшли до неї як частина держави, а стали її васалами. Тепер Русь сама була змушена платити данину. А територія Залісся, що була під Руссю, стала частиною Золотої Орди. Чому? Та тому, що в роки навали Батия на суздальські та володимирські землі князь Ярослав Всеволодович не чинив опору, хоча і мав таку можливість, а просто підкорився та став на службу до завойовників. За це у 1238 році отримав “ярлик” на княжіння у Володимиро-Суздальському улусі з рук самого Батия. Вірними слугами золотоординських правителів були і його сини, а особливо – Олександр Невський, який насправді не був захисником Русі, як стверджує російська історична міфологія, а був вірнопідданим монголо-татарських завойовників, ревним виконавцем їхньої волі.
Тільки після розпаду Золотої Орди наприкінці XV століття утворилося Московське князівство, а також Казанське ханство, Касимське ханство, Кримське ханство, Астраханське ханство, Сибірське ханство. От і виходить, що Московське князівство було спадкоємцем (уділом) Володимиро-Суздальського князівства, розташованого на території так званого Залісся, і входило до складу Золотої Орди. Якщо Московія і була чиєюсь наступницею, то наступницею Золотої Орди – держави Чингізидів, і насправді татаро-монголи були “хрещеними батьками” московської державності. У 1610 році в Московії на Борисі Годунові (мурза Гудун) закінчилася династія Чингізидів (нащадків Чингіс-хана), а на трон був зведений Олексій Кішка з фінського роду Кобил, а при вінчанні на Царство церква дала йому прізвище Романов.
Не до снаги російській історичній науці офіційно визнати, що Московське князівство – це улус Золотої Орди, засноване ханом Менгу-Тімуром, а Московія платила данину кримському хану, своєму суверену і господарю, правонаступнику Золотої Орди, аж до 1700 року, коли був підписаний османо-російський Константинопольський мирний договір. Петро І у 1692 році звітував перед кримським ханом Ґереєм, що регулярно надсилає “годовую казну” до Бахчисарая, але одночасно просив у того про відміну такої практики. Цар Московії зустрічав кримського посла на Поклонній горі, сам вів коня під узду в Кремль, садив посла на свій трон і ставав перед ним на коліна. До речі, слово “кремль” – татарського походження і означає зміцнення на височині.
Не звертають уваги російські вчені й на таке джерело, як середньовічні карти. Тогочасні картографи проводили кордон Європи уздовж кордонів Русі. А Московія як улус зі своїми угро-фінськими народами завжди була складовою Орди, тому її відносили до Азії.
Відомо, що радянська історіографія постійно робила посилання на твори Карла Маркса, а задля цього в СРСР друкувалися повні зібрання його творів. Але повними ці зібрання назвати не можна, бо там не було знакової книги “Секретна дипломатія XVIII століття” (Marx Karl. Secret diplomatic history of eigtheen century. London, 1899), яка не видавалася у Радянському Союзі і в якій Маркс проаналізував історію Росії та прийшов до висновку, що колиска Московії – це “криваве болото монгольського рабства”. Маркс зазначав, що політика Росії продовжувала політику Орди, а не політику Русі. Про це, власне, писали і Гумільов, і Платонов, які тяжко поплатилися за оприлюднення незручних для правлячої верхівки історичних фактів. Що давало підстави їм так стверджувати? Та той факт, що Московія розпочала сама завойовувати як ординські землі (Казань, Астрахань, Сибір), так і землі Русі. І до цього часу завойовницький процес продовжується. Крим – це теж земля колишньої Золотої Орди. Тоді чому ж Росія оголосила себе лише наступницею Русі? А як же Золота Орда?
Отже, до Русі росіяни мають ту дотичність, що частина їх земель деякий час напівформально входила до складу цієї держави, і майбутні росіяни засвоїли християнську культуру Русі, а також перейняли етнічну назву – Русь.
Французький мислитель Вольтер у листі до російської імператриці Катерини ІІ прямо вказував на те, що Європа знала єдину Русь – Київську, останнім царем якої був Данило Галицький (на печатках галицько-волинських князів був указаний титул короля Русі – “Rex Russiae”).
За даними історичних джерел, археології, етнографії, мовознавства, антропології, Русь – це продукт націотворення українського народу на княжому етапі його етнічної історії.
У писемних джерелах не знайдено етнонімів “Суздальська Русь”, “Новгородська Русь” чи “Московська Русь” (як, до речі, і “Київська Русь”). Назва “Русь” відносилася лише до території, яка була підконтрольна Києву. Відомими дослідниками А. Н. Насоновим, Б. А. Рибаковим, В. А. Кучкіною на підставі аналізу літописів з’ясовано, що до складу “Руської землі” входили такі територіальні одиниці: Київ (у найбільш вузькому значенні у багатьох джерелах “Русь” обмежується власне Київщиною, тобто полянською землею), Чернігів, Переяслав, Остер, Вишгород, Білгород, Торчеськ, Корсунь, Богуслав, Канів, Божський, Межибережжя, Котельниця, Бужськ, Шумськ, Тихомль, Вигошів, Гнойниця, Мичськ, Здвижень, а також басейн ріки Тетерев. Потім Руссю стали називати Галицько-Волинське князівство. І ніякої іншої Русі більше не було.
Землі Суздальська, Володимирська, Ростовська та інші, що згодом стали зватися купно Московською землею, за Русь ніколи не вважалися. Вони навіть бунтували в 1176 році, як про це розповідає Лаврентіївський літопис, проти князя і вимагали, щоб він не наводив до них “руських” та не роздавав їм посад. Навіть коли Суздаль, Смоленськ та Новгород перебували деякий час під владою Києва, вони у джерелах ніколи не називались Руссю. Доказовою базою є літописи, і ось невелика частина свідчень:
1141 рік. “А когда Святослав Ольгович удирал из Новгорода в Русь к брату, то послал Всеволод навстречу ему…”
1147 рік. Чернігівський князь Святослав взяв у облогу місто Неринськ у Рязанському князівстві. “В то же время прибежали к Святославу из Руси отроки”.
1154 рік. Про черговий невдалий похід Юрія Долгорукого на Київ повідомляється: “В том же году тронул Юрий с ростовцами, и с суздальцами, и со всеми детьми в Русь. И случился мор среди коней во всем войске его, которого же не было никогда”.
Коли Русь мала свою Київську Митрополію, про Московію нікому нічого не було відомо. У нотиції візантійського імператора Лева Мудрого (роки правління 886–912) Митрополія Русі згадується у списку Митрополій Константинопольського Патріархату, бо ще у 860 році київський князь Аскольд, частина його дружини та підданих прийняли християнство, і тоді ж було створено Митрополію. Офіційно хрестити Русь та проголосити християнство державною релігією випало київському князю Володимиру. 1000 років минає з дня упокоєння рівноапостольного Великого князя Київського Володимира, у святому хрещенні Василя. У путінській Росії готуються до цієї події, бо вважають князя “своїм”, адже він, за деякими даними, хрестився у кримському Херсонесі, а оскільки Російська Федерація вважає Крим “ісконно російською територією”, то, за їх доводами, виходить, що Володимир почав хрестити Русь не зі стольного града Києва, а безпосередньо із теперішнього російського федерального округу.
Можна було б на такі нісенітниці не звертати уваги, якщо б ця міфологія не зачіпала корінних інтересів України, не була спрямована на повне знищення України – її історії, мови, культури. Російська імперська політика була чітко спрямована на позбавлення українців власних історичних коренів. Щоб привласнити історію древньої Русі й увічнити цю крадіжку, треба було придушити український народ, загнати його в рабство, позбавити власного імені, виморити голодом. А особливо жорстоким був радянський період, бо за той час Україна втратила мільйони своїх синів і дочок, які загинули у війнах за чужі інтереси, під час колективізації, на висилках і в катівнях. Так “старший брат” змушував жити “молодшого брата” у жорстоких “обіймах любові”.
Міф про “старшого брата” активно пропагувався за сталінських часів. Три “слов’янських народи” оголосили рівними, але російський народ був першим серед рівних. Міф про першість і старшинство росіян досі пропагується. Як же інакше відновити Російську імперію або подібність СРСР на чолі з Росією? На якій підставі інакше знову можна захопити українські землі?
Дехто вважає російські історичні міфи смішними, дехто – нахабно-недолугими, але є ще в українському суспільстві люди з ідеологічними радянськими забобонами, які продовжують вірити безсовісній брехні, та й в хаосі інформаційної війни чийсь незрілий розум може сприйняти всі ці нісенітниці за чисту монету. Оскільки молоді люди є активними користувачами мережі Інтернет, Російська Федерація вкладає чималий фінансовий ресурс у створення інформаційних порталів на кшталт “русского мира”, які покликані підмінити або приховати історичну правду.
І тут із приємністю треба констатувати, що український інформаційний простір адекватно відреагував на сучасні виклики. Були засновані й успішно функціонують доступні просвітницькі інтернет-ресурси (інтернет-видання “Історична правда”, громадський проект “Likбез. Історичний фронт”, інтернет-мережа гуманітаріїв в Україні і світі тощо), які на підставі архівних документів подають інформацію про українське державотворення.
Розбудовуючи національну державу, українці повинні переглянути й уточнити свою історію, в основі якої були б правда та достовірні факти. Перебуваючи упродовж століть під владою завойовників, українці фактично були позбавлені можливості впливати на формування національної свідомості, в результаті чого історія України була написана переважно на догоду цим завойовникам.
І насамкінець про те, чи варто протиставляти путінській пропаганді так само пропаганду (тобто здійснювати контрпропаганду)? Звичайно, що знайдеться чимало прихильників такого методу боротьби, та, власне, подана у статті інформація теж є деякою мірою контрпропагандистською. Однак, як показує світова практика, користі від того буде мало. Пропаганда і контрпропаганда є арсеналом інформаційного протистояння попередніх часів. З одного боку, такі дії є руйнацією основ демократії (“той, хто слідує, той наслідує”), а з іншого – російська пропаганда базується винятково на абсурді, а боротися з абсурдом нелогічно. Тому нам не можна бути завжди позаду, когось наздоганяти та постійно викривати фейки. Бо якщо навздогін виправдовуєшся, то до таких дій, як правило, виникають підозри, а дехто просто починає вірити нісенітницям.
Міжнародні та переважна більшість українських експертів натомість радять творити власний наратив і активно пропагувати власну історію, яка є правдивою, а не антиросійською. Тому сьогодні нам треба показати як міжнародній спільноті, так і українцям Україну з її героїчним і державницьким минулим, з великим духовно-культурним і ресурсним потенціалом, в якій хочеться жити, працювати та творити.

Валентина ГУДИМ
Директор Державного архіву
Полтавської області,
заслужений працівник культури України