У  цьому переконаний ветеран Олександр Антонович Ткаченко. Він родом із Миргородського району, а більша частина його життя пройшла в Машівці. Знають Олександра Антоновича земляки як прекрасного ветеринара, адже кілька десятиліть присвятив обраній професії. Він – почесний гість на щорічних урочистостях з нагоди Дня Перемоги. І хоча з німецькими окупантами йому воювати не довелося, про війну знає не з чужих переказів, адже сім років прослужив на флоті.
Ветеран неохоче говорить про війну, бо вважає її найбільшим безглуздям. З особливим болем оцінює сучасні події, які розтерзали схід України…
– До армії призвали, коли мені не виповнилося й сімнадцяти років, – починає розповідь Олександр Антонович. – А в сімнадцять із половиною вже тримав зброю в руках. Служив на флоті. Складні тоді були часи. Адже після капітуляції Німеччини одразу розпочалася війна з Японією. У 1945 році потрапив на війну в Корею.
Перший бій витримали у найпівденнішому порту країни Сейсин. Пам’ятаю, як довелося прикривати радянські танки. Вони йшли однією єдиною дорогою, що плелася вглиб території між сопками, а з тих сопок їх поливали вогнем із дзотів прямою наводкою. Горіла наша військова техніка, як сірники… Вся територія поблизу дзотів замінована, тому дістатися до них, щоб припинити цей розстріл, було ніяк. Командування доручило знищити ті дзоти з кораблів. Це бойове хрещення запам’яталося на все життя. Потім довелося повоювати в різних портах: брали Порт-Артур, Дайрен, Отамарі, звільняли Курильські острови…
Додому Олександр Антонович повернувся у двадцять чотири. Як говорить, першим ділом пішов навчатися. А потім, здобувши освіту, одружився, став працювати.
– Сорок чотири роки пропрацював у ветеринарній службі, – говорить ветеран. – Спочатку направили мене на роботу в Диканський район, потім дев’ятнадцять років з дружиною жили й трудилися в Оржицькому. А в 1976 переїхали до Машівки. З того часу й осіли на одному місці…
Зараз Олександру Антоновичу вісімдесят вісім. Незважаючи на поважний вік та давні поранення, що даються взнаки, ветеран веде активний спосіб життя.
– Господарюю потихеньку. А щоб тримати себе в формі, роблю зарядку. На це витрачаю від сорока п’яти хвилин до години. В мене є спеціально розроблений комплекс вправ, які виконую щодня…
Щодо сучасної російсько-терористичної агресії ветеран стійко тримає свою позицію:
– Якщо вороги двинуть далі на Україну, піду в воєнкомат і попрошу, щоб і мене в армію взяли, автомат видали: все одно вже скоро помирати. Бо ж бачу, що ця трагедія затягується. Виснажують нашу Україну, щоб поставити народ на коліна. Треба вистояти. Ця війна – злочин перед світом і всім людством. Кому ми що погане зробили? Хочемо жити самостійно, будувати своє майбутнє і маємо на це повне право. Війна – це горе, велике горе. Хто б міг подумати, що наші сусіди, які називалися “братами”, підуть на нас зі зброєю. І в страшнім сні таке не могло приснитися.

Валентина ПАТИК
Журналіст