На Сході України вчергове побувала волонтерська група із Кобеляк, яку очолює Світлана Сергійко. Графік був насичений – кобелячани відвідали земляків­військовослужбовців у дев’яти населених пунктах на Донеччині.
Перша зупинка – у Златоустівці, куди волонтери привезли земляків із відпустки. Максим Киба, наймолодший у цьому гурті, зізнається, що останні кілька днів його аж тягло сюди, повернувся, як додому. Військові з Полтави, Луганська, Кривого Рогу, Одеси, Тернополя – з усієї України – дякують волонтерам за допомогу. “З Кобеляк їздять найчастіше”, – говорить боєць з Полтави.
Шлях до Павлополя… На тому боці водосховища, міст через яке підірвали сепаратисти, – чужа територія. Правий бік – наш. Звідси до Широкиного – 25 кілометрів.
Бійці розповідають: “Ми живемо на першій лінії оборони. Обстрілюють частенько, б’ють з усього: з мінометів, САУ, танків. Он на плитах лежать осколки зі снарядів від самохідних артустановок, як потрапить такий в тіло, може бути смертельним: через руку зайти, а через горло вийти. А он воронки від “крота”. Це міни, якими також б’ють із САУ, вони заглиблюються в землю на 3–4 метри і там вибухають. Якщо така потрапить в бліндаж, то біда”.
Навколо кипить робота: бійці риють окопи, будують бліндажі й укріплення. Вручну копають землю. Зізнаються, що із харчуванням проблем немає, усього вистачає, а от із обмундируванням гірше. Один комплект форми бійцям видали у військовій частині. Ще один – купували самі, адже, попрацювавши на будівництві укріплень, постоявши під дощем на блокпосту, треба перевдягнутися в чисте і сухе.
До нашої розмови долучився військовий з Івано­Франківщини Богдан. Чоловік уже зрілого віку, повістку про мобілізацію сприйняв як належне. І хоч на той час працював у Білорусі, залишив роботу і вже кілька місяців – на передовій. “Сьогодні кожний може стати на захист України. Хто не хоче чи не може воювати, хай допомагає у міру своїх можливостей. Навіть молитва в церкві – велика поміч. Чи ось волонтери, з якими ми разом здолаємо ворога, чи дітки, малюнки і листи яких так піднімають дух. З цих дітей виростуть ті громадяни, які потрібні Україні”, – говорить Богдан, тримаючи в руках малюнки кобеляцьких дітей.
У Чермалику, який на лінії розмежування, нелюдно. Назустріч іде місцевий дід, на наш автомобіль поглядає недружелюбно. Запитуємо українською дорогу до Новосілки Другої. Як обпечений, швидко бурмотить російською: “Не знаю, не знаю. Спросите у кого­нибудь другого”. У селищі мешканці якось намагаються убезпечити свої будинки від руйнувань, тому забарикадували вікна мішками. Дехто хрест­навхрест паперовими смужками позаклеював.
У Новосілці на нас чекають. Назустріч виходять військові. Розмова від справ буденних переходить до суспільних. Один з військових, із Слов’янська, в армію пішов добровольцем. “Довелося не раз писати заяву, мені 57 років, не хотіли брати”, – розповідає Борис. З’ясовується, що чоловік родом з Уралу. Коли йому було 11 років, батьки переїхали до Слов’янська. З того часу Україна стала для Бориса Батьківщиною. “Тепер мій дім тут. А дім свій рушити я не дам нікому. Хочуть росіяни до нас прийти, хай приходять в гості, чаю попити. А по­іншому – не треба. По­іншому – то вже не друзі. У Слов’янську ще багато таких, які чекають повернення сепаратистів, їх не навчило, як місто було окуповане. І серед моїх знайомих такі є. І на барикадах Росію кликали. Більшість, правда, вже за два тижні терористичної влади зрозуміли, яке це “добро”. А дехто й до цього часу не схаменувся. Для пенсіонерів – якби Радянський Союз повернувся. Рішення моє піти захищати Україну по­різному сприйняли, мало хто позитивно. Але час покаже, що вони були не праві. Шкода лиш, що так багато крові пролито. Якби ви тільки знали, як діти бояться, коли бомблять. Тоді, у Слов’янську, терористи ставили між житловими будинками­багатоповерхівками артустановки, на прохання людей піти звідти відповідали матом і погрожували зброєю. Обстрілювали самі вокзал і місто з того боку, а говорили, що це – “укропи”. А у Слов’янську бабусі дивувалися: наші по нас стріляють. Тих бабусь потім діти чомусь в Харків вивозили, не в Ростов. У мене всі в родині – патріоти України, тому я тут”.
Від суспільно­політичних тем розмова знову вертає до військових. Бійцям у Новосілці Другій дуже потрібен автомобіль. До Маріуполя – 50 кілометрів, буває, хлопців треба відвезти чи забрати, нічим їхати, пояснюють чоловіки. Хвилює військових і питання оформлення документа учасника АТО. З цим чомусь затягують, тому виникає тривога у бійців, які практично на передовій…
Наступна зустріч – з Олександром Адамовим поблизу Мирного. Наш хоробрий земляк вже котрий місяць там, де небезпечно. Тільки­но повернувся з нічного патрулювання. Із почервонілими без сну очима із задоволенням отримує передачі з дому. Дещо розповідає і про свої справи: “Стоїмо на річці Кальміус. Це вже кордон, за 800 метрів на тому березі – бойовики. Нашу лінію оборони ми продвинули вперед. Бачимо, як заїжджає їхня техніка, спостерігаємо, як часом вони між собою б’ються: місцеві терористи не хочуть, щоб їхні території грабували чеченці. Вночі копаємо окопи, облаштовуємо бліндажі. Обстрілюють щоночі”.
“…Якби не ви, нас би не було, – такими словами зустрічають волонтера Світлану Сергійко, Сергія Гергенкопа, який відвозив власним автомобілем допомогу військовим, та журналіста земляки й інші військовослужбовці у Волновасі. – Завдяки вашій турботі тримаємося. Усвідомлення того, що нас не забувають, – це велика моральна підтримка”.
Окрім овочів, круп, макаронів, олії, печива, інших продуктів, які чоловіки одразу відносили до їдальні, наші земляки отримали такі потрібні форми, тактичні рукавиці та окуляри, наколінники, “кікімори”. Військові передають вітання землякам і знову дякують за допомогу, бо в них тут із харчами сутужно.
Щоб доїхати до Миколаївки, треба “подолати” блокпост у напрямку Донецька. Туди – довжелезна черга автотранспорту, тиснява. Об’їжджаємо всіх – волонтери не мають часу чекати. Перевірка ретельна: дивляться документи кожного з пасажирів, в салоні, в багажниках авто. Люди в черзі злі, кожному якнайшвидше хочеться пройти контроль. Для цього використовують засоби, які можуть “вплинути” на патрульних: жестикулюють, сердяться, показують якісь папери, посвідчення.
Вздовж донецької траси в полях будуються захисні лінії. Дорогою на Миколаївку проїжджаємо село Бугас: чисте, охайне, мальовниче, тут значна частина населення – греки. Впадають в очі біленькі бордюри, прямокутні клумби біля кожного двору. За селом картина не така відрадна: з одного боку на полях таблички з написами “Міни!”. Нам треба їхати саме тими полями. Та побачивши, як бронетранспортер помчав тією польовою дорогою, рушили за ним.
Владислав Дригола і Володимир Боцула, обоє з Озір, щиро радіють землякам. Розповідають, що за 4 кілометри звідси територія, де зараз заправляють бандити. Навколо все заміновано, буває із сепаратистами трапляються нещасні випадки, коли заходять надто далеко. Усі військові в таборі перебувають у готовності до наступу. Готовність, звичайно, більше психологічна, бо важкого озброєння і техніки не бачимо.
Десь хрюкає порося. Почулося? Ні. Військові тримають господарство: в одному з бліндажів живе кількамісячне порося. Його купили, щоб залишки їжі було куди дівати. Відгодують –  буде м’ясо…
Земляки­військові роздивляються форми і берці, які їм купили волонтери за кошти Озерянської громади. Підбирають свій розмір. Ці спокійні чоловіки мирно трудилися на землі, вирощували хліб, сьогодні вони мужньо виконують ще одну святу справу – захищають рідну землю від загарбників. “Після учбової частини ми самі попросилися ближче туди, де гарячіше. Треба швидше перемагати ворога та повертатися до звичного життя. Будемо дужче цінувати і мирне небо, і рідну землю. Шкода, що не всі це розуміють і досі”, – говорить Владислав Дригола, який в армію пішов добровольцем.
Останній населений пункт на маршруті волонтерів – Новогнатівка. Зв’язок поганий, не можемо додзвонитися. Військові з Миколаївки беруться нас супроводжувати, і вже невдовзі боєць з Василівки Володимир Браславський радісно дивувався відвідувачам, а разом з ним – й інші військові. Волонтери в них – не часті гості. “Ми тут нікому не потрібні. Нас сюди кинули і забули. Ми не отримуємо вчасно заробітної платні, не бачимо тут і тих генералів, які вирішують наші долі, сидячи в глибокому тилу”, – зізнаються військові.
Серед нагальних потреб – військова форма. “Нам же треба переодягатися. Отримали по одному комплекту у військовій частині – й усе”.
Разом із невдоволенням армійським забезпеченням бійці висловлюють величезну вдячність усім тим, хто не залишається байдужим і допомагає військовим. У такі хвилини жалкуєш, що не маєш можливості допомогти кожному солдату. Розуміємо, що не скрізь працюють волонтери, не в кожному районі чи області є ті, хто організовує людей на допомогу своїм землякам і забезпечує логістику.
Війна ще не закінчується, не повинна закінчуватися і доброчинність. Продовжуймо допомагати армійцям. Ворога здолати можна тільки разом.

Юлія ГАМАЛЬ
Журналіст