“Нові Санжари – моя батьківщина. Красивішого, милішого серцю місця годі й шукати. Але так сталося, що після закінчення Харківського педінституту вже 36 років живу і працюю в Маріуполі. Їхала “відпрацьовувати диплом” і затрималась”, – розповідає український філолог Наталія Кучугура, жартома називаючи себе новосанжарською маріуполькою. Як тільки канікули, поспішає на батьківську землю. Зараз – і поготів. “Готова була розцілувати бур’яни на грядці й замок на дверях – таке дороге і рідне все”, – посміхається.
– А тоді хотілося молодому дипломованому спеціалістові їхати в чужий край, на Донеччину?
– Не сказала б, що тоді він був чужий. Швидше, незвіданий. На ту пору в донецьких краях бракувало вчителів української мови й літератури, тож багатьох моїх подруг теж направили туди – в Луганськ, Єнакієве, Волноваху. Я закінчила інститут з червоним дипломом, тож мені дісталось направлення в найкраще донецьке місто – Маріуполь.
– Маріупольські школи майже всі – російськомовні. Чи з бажанням діти вивчали українську мову?..
– Казус якийсь, але батьки багатьох дітей приносили довідки про те, що їхні чада звільняються від вивчення української мови… за станом здоров’я. Не можу зрозуміти й досі: а чому не від хімії, фізики, біології? Українську літературу діти вивчали, а мову – ні. Це – парадокс. Як освоїш літературу без знання мови? Бувало, що в класі десяток чи й більше “звільнених”. І що дивно – переважно діти медиків, педагогів, інженерів.
– І тепер така ж ситуація?
– Дещо відрізняється. Часто можна почути від дітей: “Украинский надо учить только для того, чтобы поступить дальше учиться”.
– Виходить, зневага до української мови…
– Ні, швидше не зневага, а недостатня повага. Хоча розповім про одного з учнів. Після школи він поїхав вступати до ростовського гуманітарного вишу. На екзаменах належало прочитати напам’ять щось із прози чи поезії. Хлопчина розгубився і забув усе, що знав. Пригадав лише уривок з гончаревих “Прапороносців” про красу вірності. Так виразно, переконливо прочитав, що отримав відмінну оцінку і вступив.
– А Ви українською говорите лише в школі чи й серед друзів, сусідів, у магазинах?
– Теж українською, за що мене бандерівкою називають. Та й нехай собі. Пригадую, як до нас у Маріуполь приїздив Борис Олійник. Його цікавило життя міста, де мешкають представники більш як ста національностей. Надали й мені слово. На завершення я запитала Бориса Ілліча, як він допустив, що продали його батьківську хату. “То не я зробив. Без мене її продали”, – зніяковів Борис Ілліч, а потім тричі поклонився всім – по-полтавському, по-новосанжарському.
– Знову відпустка, знову в рідних краях…
– Щоразу, коли приїжджаю у літню відпустку, читаю районну “Світлицю”. Яким було моє здивування, коли прочитала коротеньку замітку “Материнське спасибі”. Та це ж мама моєї маріупольської колеги пише! Як плакала Таня, коли відправляла дітей у Малу Перещепину до бабусі, коли довідалась, що брата призвали до війська. Дивно було чути від колег: “И зачем он согласился? Неужели нельзя было откупиться?”. Так само гірко слухати від декого з маріупольців, котрі переконані, що українські військовики тільки те й роблять, що стріляють, грабують, пиячать. Немало серед городян тих, хто великі надії покладає на “русский мир”. Знаєте, що я їм кажу у відповідь? Нагадую, чи не забули телефонний номер 501… Бояться, коли відповідні служби довідаються про їхні сепаратистські настрої. Але стверджувати, що Маріуполь стовідсотково проросійський, немає підстав. У місті багато справжніх українських патріотів. Над адмінбудинками майорять українські прапори. Про те, що точиться війна, нагадує спалене приміщення міськради.
– Мабуть, не тільки воно?
– Звичайно. Часто обстрілюють околиці міста. Постріли, вибухи снарядів, сирени “швидкої допомоги” – страшно стає, але ж від війни не сховаєшся. Сумно говорити про Широкине – мальовниче рибальсько-курортне селище, маріупольське передмістя. Воно по суті стерте з лиця землі. Багато широкінців перебралися до Маріуполя. Ми з подругою відкрили штаб з підтримки біженців, допомагаємо чим можемо. Бачили б ви, з якою тривогою і болем у серці дивляться вони теленовини. Вдивляються в надії: може, рідна хатина промелькне на екрані чи від неї вже й сліду не зосталося… Так хочеться, щоб війна швидше закінчилася, адже руйнації, кровопролиття не потрібні. Куди краще творити добро на землі, а не воювати…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст