Іван Дмитрович Смоляр разом із дружиною та 6-річним сином переїхали жити у село Деревки Котелевського району в квітні 2010 року. До цього багато років чоловік жив у селі Новодонецьке Добропільського району Донецької області, працював майстром на шахті. Після виходу на заслужений відпочинок вирішив змінити місце проживання. До Деревок потрапив випадково. Тут йому дуже сподобалися природа, ліс, чисте свіже повітря. Після шахтарського краю все здавалося, як у раю. Купили у Деревках будиночок і поступово обживалися.
– Чоловік мав золоті руки. Він і зварювальник, і електрик. Усе вмів робити, за все брався, – говорять про Івана Дмитровича односельці.
Строкову військову службу Іван Смоляр проходив у Афганістані. Тому, коли почалися військові дії на Сході України, вирішив, що не має права сидіти вдома. Часто говорив: “Хто буде захищати наших дітей? Не хочу, щоб і до нас прийшло те, що коїться зараз на Донбасі”.
На військову службу в рамках мобілізації Івана Смоляра не призивали, бо мав інвалідність, яку отримав ще на шахті. Тож воювати у зону АТО пішов добровольцем і вже з вересня 2014 року брав участь у бойових діях у складі батальйону “Айдар”. Тоді йому було 53 роки. Служив у другій афганській штурмовій роті командиром розвідувального відділення.
…Провести бойового товариша в останню путь приїхало чимало його побратимів. Практично всі вони колись служили в Афганістані. Тепер їх знову об’єднала війна, тільки цього разу – визвольна, за рідну землю. Серед них – вихідці з різних областей: Луганської, Київської, Дніпропетровської…
– Ми залишили вдома родини, роботу, бізнес. Воюємо не за гроші, не за владу чи окремих політиків. Воюємо за Україну, адже ця земля у нас одна, за наших дітей…
Протягом шести місяців без ротації ці хлопці – на передовій. Стоять на 29-му блокпосту по Бахмутській трасі неподалік населеного пункту Золоте. Про Івана Смоляра розповідають з болем і хвилюванням.
– Таких хороших людей і великих патріотів не часто зустрінеш. Він був надійним, сміливим, веселим, завжди першим приходив на допомогу. Мав кілька позивних: “Шураві”, “дядя Ваня”, а найчастіше називали його “бойовою бджолою”, бо встигав буквально скрізь. І коли говорили “Бойові бджоли – на виліт!”, це означало, що відділення Івана Смоляра йде у розвідку. Серед його підлеглих були переважно молоді хлопці. Командир був для них, як батько, показував приклад у всьому. І загинув від того, що першим кинувся рятувати саперів, які підірвалися на розтяжці. Коли несли пораненого бійця на ношах, самі підірвалися на міні, – говорить луганчанин Володимир, який пліч-о-пліч воював із Іваном Дмитровичем, був його надійним другом.
Провести в останню путь мужнього захисника зібралося чимало односельців, прибули воїни-інтернаціоналісти, керівники району та представники обласної влади, військові, бойові побратими. Котелевська земля, яка для справжнього патріота із Донбасу стала рідною, навіки прихистила захисника Вітчизни. Дай, Боже, щоб відлік загиблих у зоні АТО наших земляків не мав продовження. Дай, Боже, миру всім нам, щоб діти не залишалися без батьків…
Царство Небесне Герою і Вічна пам’ять!

Ірина ШИЛО
Журналіст