Ювілей– звичайно, привід для свята у колі рідних, колег і друзів. То – зовнішні, звичні приємно-марнотні клопоти. Ювілей – ще більший привід для аналізу пройдених уроків, складених іспитів.
І – для відкриттів: навіть тоді, коли здається, що дуже добре знаєш людину, часом саме її ювілей стає ще й приводом для глибшого з нею знайомства. Сьогодні і ми, колеги, і наші читачі в цьому ще раз переконаємося. Для мене особисто це відкриття почалося із прочитаних шкільних творів учня 8-го, а далі – 10-го класу Орданівської середньої школи Диканського району Гриня Григорія. На жаль, немає можливості їх цитувати, але повірте на слово: нині далеко не кожен журналіст із кількарічним досвідом роботи в ЗМІ уміє так писати! Може, той сільський хлопчик мав би готуватися стати вченим-літературознавцем чи літературним критиком? Дивовижне як для восьмикласника відчуття письменницького тексту, серйозність його аналізу, висновків, а головне – мова! Ці твори зберегла його вчителька, а один із них хтось із відділу народної освіти віддав у редакцію райгазети, де його надрукували. Мабуть, то був знак: "Трудова слава" друкує твір десятикласника, котрий досі навіть не уявляв, що свої твори можна ще й віднести в газету! Тим паче не здогадувався, що невдовзі прийде в ту редакцію працювати. І що серце своє на все життя віддасть журналістиці.
– Я не люблю відкривати душу, – зізнається Григорій Федосійович, уже погодившись на інтерв'ю, та все ще розмірковуючи: а чи варто? – Не хочеться лукавити, а бути відвертим на сто відсотків… Це дуже складно. Ювілей, привід – це все відносне. Вчора я був у Максима Рильського, онука поета-академіка, на святкуванні його 60-річчя. Воно відбувалося в садибі поета, що стала музеєм. Там аура особлива – м'яка, задушевна. І думається там про одвічні цінності… Я також мав дідуся по материній лінії, який загинув на фронті, а дідусь по батькові мав дуже непросту долю, був репресований. У нього була своя земля, це були селяни, які складали основу нашої держави, працювали – не крали, не вбивали… Але все обернулося таким чином, що була винищена велика родина, з якої залишилися лише дідусь і його брат. Батько мій після того вісімнадцять років жив під чужим прізвищем. Це трагедія нації – таких доль мільйони! Був колись і хутір Грині – зараз там немає нічого, лише ставок. Я приїжджаю туди і усвідомлюю: це те місце, де жив мій рід, а мій рід – це були люди, які працювали на землі, дбали про свою родину, про своє майбутнє. І в цьому є щось таке…
– І звідси був отой щирий порив, що висловлений у шкільному творі "Мені тут жити"?
– То була романтика, я тоді працював на комбайні з Іваном Сергійовичем Гнатенком, а твір писав на конкурс, який проводив районний відділ освіти, його надрукували без мого відома, і заголовок у мене був інший.
– Без жодних перебільшень: ваші шкільні твори справді вражають. Читаю: "класна робота учня…" і, користуючись сучасними означеннями, мимоволі кажу сама собі: а таки класна робота!
– Писати твори, перекази мені подобалося, я багато читав. І вчителька була чудова – Катерина Андріївна Сирота. Вона прищепила мені любов до української мови, літератури.
– Коли ж і як з'явилося зацікавлення журналістикою?
– Публікація в "Трудовій славі" була для мене абсолютно несподіваною, адже була спроба стати військовим, цього чомусь хотів і мій батько, котрий рано пішов із життя. Може, тому, що він не був реалізований як особистість, його в партію не приймали, бо дід був "ворогом народу". Діда реабілітували лише у 1986 році, я написав заяву до обласної прокуратури. Бачив цю справу, вона сфабрикована стовідсотково. Отож я поїхав вступати в Московську військову інженерну академію імені Дзержинського. Але там потрібне знання математики, а це – не моє. Зрештою, мене відпустили, я поїхав до Києва і здав документи до університету на факультет міжнародного права. Одержав три позитивних оцінки і… двійку з німецької. Так "відсівали", бо на 45 місць єдино медалісти подали щонайменше 120 заяв.
– На факультет журналістики вступали наступного року?
– Так, я повернувся в село, а потім працював у редакції. А це вже було не те, що написати твір – постійно мусив щось давати в газету. Поступово втягувався, але ця робота "збила" мені мову, її відчуття. Коли вступав – а це був перший прийом за творчим конкурсом, – усі іспити склав на "відмінно". Але спершу в приймальній комісії не брали моїх документів, бо недодав до них своїх публікацій. А я приїхав із газетною підшивкою, тож прямо там робив вирізки, і мені вже казали, що їх забагато. А далі – пішло-поїхало…
– Читаючи шкільні твори, я помітила, як різко й швидко змінювався ваш почерк. Графологи кажуть, що зі зміною почерку міняється й характер…
– Зараз ось такий почерк у моїх синів – як у мене у восьмому класі. Хто знає, що за цим… Був ухил вліво, тепер – вправо… Це зовсім не політика. Це – вище за все.
– Григорію Федосійовичу, зізнаюсь: коли готувалася до інтерв'ю, згадалися поетичні рядки Павла Когана: "Я с детства не любил овал, я с детства угол рисовал…"
– Все ж однозначно: я дуже колективна людина, а не борець-одинак. І сьогодні почуваюся заручником своєї посади, бо я дуже відповідальний у своїх зобов'язаннях. Але, з іншого боку, мій характер дозволяє мені бути незалежним. Можливо, відбуваються певні зміни в характері, у поведінці, бо одна справа працювати власкором у "Голосі України", й інша – в газеті, яка має ще двох співзасновників: обласну раду й облдержадміністрацію, тож маєш рахуватися з думкою і тих, і тих…
– Але ви якось дозволили собі задекларувати, що маєте власну думку!
– Це тоді, коли рівень нахабності партнерів перейшов усякі межі… Хоча це жодним чином не стосується обласної ради. Там було і є розуміння позиції "Зорі Полтавщини". Попри зміни у керівництві. Щодо адміністрації… У мене таке враження, що вони й самі не знають, чого хочуть від нас. Крім єдиного: керувати, "правити" газетою, редактором. І так, як такого не було й у часи тоталітаризму! Загалом і саме введення ОДА до числа співзасновників "Зорі Полтавщини" може бути скасоване навіть не судом, а зборами трудового колективу. Бо перед цим вони газету просто кинули… Та всьому свій час.
А загалом про владу – неперсоніфіковано – владу в Києві, Полтаві, Диканьці, в селі… Це дуже велика біда у нашому суспільстві, бо сьогодні наша влада аморальна. І рівень довіри до влади в державі мінімальний. Це дуже прикро. А перші особи влади ніяк не можуть погодитися з тим (і допустити!), що ми – журналісти – маємо право говорити про те, що відбувається, так, як воно є. Хоч те, про що ми говоримо в газеті, – це ж мізинчик, мачинка зі всього, що діється в нашому житті. Ми не згадуємо про те, як нас пограбували, у кого які акції, у кого дивіденди, свердловини, хто із чого живе…
– Ми часто і захоплено згадуємо студентські роки, наших викладачів. Професор Прожогін учив нас, що "цілковите однодумство буває лише на цвинтарі", а ми повинні "заганяти їжака під череп". І лише за роки незалежності зрозуміли, як це непросто для журналіста, тим паче – для редактора: ми ж хочемо більше читачів, а вони також далеко не завжди однодумці…
– Василь Прожогін говорив нам про такі речі у той час, коли взагалі було неможливе навіть те, що ми нині собі дозволяємо! Тоді можна було заявити про себе хіба що якимось нарисом витіюватим чи репортажем, де все було в рамках, дозволених правлячою партією. Але наші викладачі дали нам сильні академічні знання – Дмитро Прилюк, Алла Коваль, Василь Прожогін, Віталій Тоїчкін, Дмитро Хмелюк… І те, що вони нам тоді бажали, лише
сьогодні здійснюється і якоюсь мірою змушує бути чесним перед своєю професією. Зрештою, я щиро вдячний своїм учителям із диканської "Трудової слави", "Зорі Полтавщини", "Голосу України" – в різні роки це була хороша школа життя.
На сьогодні, за великим рахунком, ми маємо задекларовану свободу слова, але маємо й такі глибинні підводні рифи, які цю свободу слова можуть загубити в один день! Але влада – це службовець, який найнятий на певний період, читач же у нас – вічний. Він може нас полюбити чи розлюбити. Як на мене, треба бути послідовним, відстоюючи засади, найближчі сьогодні читачеві. Нинішні тенденції не в'яжуться з моїм баченням висвітлення тих явищ і тієї ситуації, яка склалася, скажімо, в суспільно-політичному житті регіону. Я не можу собі дозволити мовчати, коли бачу, скажімо, що земля поступово скуповується. А що буде далі, де працюватиме селянин із дружиною, його діти, бабця з чого житиме? І взагалі, що буде з українським селом, коли воно буде просто закабалене? Газета обов'язково мусить залишатися на боці скривдженого, ображеного, знедоленого – на боці того, хто подає сигнал про те, що йому щось болить.
– Нещодавно читала розповідь про реакцію на критику в пресі керівників Франції – від мера до найвищих посадовців. Усі вони зізнавалися, що для них така критика – привід проаналізувати свої дії, щось вдосконалити в роботі, і за неї вони дуже вдячні журналістам! У нас же досі вважають, що мають керувати журналістами. Навіть представник демократичних сил на початку вашого редакторства заявляв: "Гриня будемо знімати".
– Це свідчить про рівень політичної свідомості в суспільстві, політичної культури. У нас посадова особа навіть не допускає, що може бути з редактором на рівних – він вважає, що він "вищий"! Хоч не доклав жодних зусиль до вирішення проблем колективу. Я бачу, що рівень культури влади нинішньої до деякої міри нижчий від тієї, яка прийшла до влади ще у минулому столітті. Іноді навіть здається, що їй не вистачає отого указу Сталіна від 2 липня 1937 року, коли можна створювати трійки й розстрілювати! У них зазвичай немає бажання діалогу, бажання слухати, а я ж – не опонент! Навпаки – слухайте, що ми вам підказуємо, що радимо. Це стосується й того, як висвітлювати в газеті певні історичні дати, як говорити про окремі постаті. Хтось не сприймає, скажімо, Шухевича, але ж це також наша історія!
– Чи Петлюри…
– Те, що відбувалося довкола встановлення пам'ятного знака Петлюрі, просто провокація з обох боків – при бажанні все можна було зробити цілком цивілізовано. Чи то прагнули продемонструвати силу, чи то піар був…
– Сьогодні ж, як на мене, ми, попри все, досягли найголовнішого: наш читач зрозумів, що "Зоря Полтавщини" не буде кишеньковою газетою для жодної з політичних сил. Якою мрієте бачити газету в ідеалі – у стосунках із владою, із читачем? І, мабуть, роздержавленою?
– Ідеалу не може бути… А влада роздержавлення не хоче – наша нинішня влада сама по собі жадна, неподільчива, самовпевнено нахабна. І – авторитарна. Хоч вона не завжди була такою – у нас були моменти, коли ми могли зробити все, чого хотіли: в 90-ті роки, коли заборонили компартію, і в період після Помаранчевої революції. Будь-яке рішення пройшло б на "ура"! Тоді навіть "грошові мішки" злякалися – і то був патологічний страх! Сьогодні той страх минув, вони бачать, що все можна купити за гроші… Щось подібне до тих моментів буде хіба що через десятки років… На жаль. Сьогодні ми нібито маємо державу де-факто, але криза державного управління надзвичайно висока. Ми бачимо вічне протистояння, а має бути сильна влада з ідеєю, сильна рука, яка має встановити елементарний державницький порядок в усіх гілках влади, в економіці тощо.
– Григорію Федосійовичу, ви бачили журналістику в різних вимірах: від районки у Диканьці до газети Верховної Ради "Голос України", від доби тоталітарної до незалежної. Хай там як, а головною дійовою особою залишається журналіст. Чи не здається вам, що й тут щось безповоротно втрачене: в журналістиці нині працює багато людей, які не знають її справжнього "смаку", азарту, які "три доби заради кількох рядків" не крокуватимуть! Вони просто заробляють, а їхня продукція навіть має назву – "джинса"!
– Наша професія завжди була публічною, популярною, це – спосіб самовираження. І нині молоді амбітні люди, попрацювавши рік-півтора, уже вважають себе абсолютно професійними, щось там написавши, повідомивши. А в мене досі виникають сумніви в будь-якій темі: чи до кінця її розкрив, чи достатньо багажу моїх знань для власних суб'єктивних суджень, бо суб'єктивна думка журналіста має бути присутня постійно. І я завжди уболіваю, щоб нікому не нашкодити, нікого не образити. У молодих людей я не бачу цих сумнівів. Наша професія моральна і ступінь цієї моральності дуже часто визначає ступінь довіри нашого читача. Це дуже непросто – всі нинішні незалежні видання все ж залежні від своїх власників, і вони висловлюють в першу чергу їхнє бачення всього, що відбувається… Журналістика завжди мала базові жанри, які визначали її суть. Хто сьогодні займається професійно журналістським розслідуванням, подаючи точки зору двох протилежних сторін? Жанр нарису просто зник – а замальовка, нарис були і є базою в журналістиці, віддушиною для журналіста, навіть сегментом літератури. Нині вважається, що треба дати сенсацію, "смажені" факти, і щоб побільше крові. Якщо говорити про тематику сучасної друкованої преси, то в ній на першому місці – "смажений" факт, на другому – якась там політика, факти з бізнесового, публічного життя політикуму – наряди, тусовки, і до цього – маніяки, повідомлення про те, як хтось когось вбив…І все це говорить про моральний стан самого суспільства…
– Як редактор ви могли б не писати до газети. Але і колективу, й читачам приємно, що – не можете. До того ж, ваші матеріали далекі від комфортних 36,6 градусів. Є тема, до якої ще йдете, яка бентежить душу і кличе?
– Не можу сказати, що я дуже багато пишу – міг би й більше. Пишу не під замовлення і не за наказом, а коли відчуваю, що це треба або це така тема, що просто не терпиться взятися за неї. І на майбутнє в моєму записнику тем багато. І є нормальне для мого віку бажання написати історію своєї родини – в ній бачу трагедію всього українського селянства… Сам процес писання мені подобається, мене це не обтяжує. Люблю і процес пошуку матеріалу. Мені є що розповісти, я також щось бачив у житті, відчував, спілкувався з різними людьми – і це буде цікаво не лише для мене, а й для читача.
– Це й справді щастя – займатися "сродственною", як казав Григорій Сковорода, працею. Але у щастя – два крила, для рівноваги. Ваше друге крило?
– Це – сегмент щастя… Я даю можливість кожній людині в нашому колективі самореалізуватися – хтось це розуміє, хтось оцінить із часом. А з іншого боку – у мене є сім'я. Є мама, я дуже люблю її, ми розуміємо одне одного, і для мене її бачення різних життєвих позицій дуже важливе. Я дорожу дітьми, онуком, і, дасть Бог, онуки ще будуть. Дружина, можливо, на щось інше розраховувала, але, з іншого боку, те, що вона має, не найгірше в цьому житті (сміється. – Авт.)… Я дуже відданий дітям. Так само відданий і колективу – домінують батьківські, оберігаючі функції… Якщо говорити про вподобання, може, зараз менше читаю, але є ще природа, полювання, рибалка, спорт. Дорожу своїми друзями, люблю подорожувати, люблю природу…
– У ювілейний день народження на вашу адресу прозвучить безліч побажань – щирих і улесливих, таке життя – матимете привід для філософських роздумів. А що побажаєте ви на порозі ювілею тим, із ким вам ще довго йти поруч, від кого залежат
име, яким буде цей шлях: своїм читачам?
– Залишатися з нами й надалі, бо ми будемо кращими – такими, які ми вам потрібні, в першу чергу захищатимемо ваші інтереси, ви в нас не розчаруєтеся. І – земних гараздів!
– Своїм колегам?
– Не сказав би, що я їм бажаю кращого редактора, ніж я, бо не вважаю себе найгіршим редактором (сміється. – Авт.). І бажаю всім бути патріотом своєї газети, іти в ногу з "Зорею Полтавщини". І чисто по-людськи – кожному достатку, щастя…
– Своїм рідним?
– Залишатися такими, якими вони є, – у мене рід стійкий, моральний… Щоб усім здоровилось…
– Собі самому?
– Витримати все чисто фізично: не перегоріти, не згоріти, щоб наша "Зоря…" й надалі була для нас зорею, щоб гідно відсвяткувати наступного року 170-річний ювілей газети…
– А "зоряни" бажають вам, щоб усе збулося!
Зустріч для вас
Опубліковано: 15 Серпня 2007