Маленька Веронічка щодня виглядає татуся… Їй стільки всього хочеться йому розповісти й показати – у неї тепер своя кімната, новий друг – котик Семік, червоні черевички… Дівчинка точно знає, що її татусь – Герой, от тільки того, що він ніколи не повернеться додому, вона не розуміє…

Наш земляк з Надержинщини Полтавського району Микола Чепіга з початком бойових дій на Сході вирішив добровольцем іти захищати рідну Батьківщину, адже з самого дитинства мріяв стати військовим. 18 березня минулого року чоловік покинув рідний дім. Спочатку була служба в Полтавському обласному військкомісаріаті на посаді стрільця відділення охорони. Коли ж це відділення потрапило під скорочення, всі 11 його військових висловили бажання продовжити службу. Так Микола потрапив до 24-го батальйону територіальної оборони «Айдар», який з перших днів базувався в найгарячіших точках Донбасу.
Дружина Миколи Ірина пригадує, що рішення піти в армію добровольцем викликало напругу в сім’ї, де 15 років прожили душа в душу. Не хотіла відпускати Ірина чоловіка, а маленька трирічна донечка – свого татуся. Але рішення в Миколи було тверде, сказав: «Я не піду, він не піде, але комусь же треба іти…»
17 червня поблизу селища Металіст, що на Луганщині, виконуючи бойове завдання, «Айдар» потрапив у ворожу засідку. Четверо бійців загинули одразу, дванадцятьох було поранено, ще кілька потрапили в полон. Товариші по службі розповіли Ірині, що Микола був серед поранених, які потрапили в полон. З особливою жорстокістю терористи ставляться до тих, хто добровільно прийшов на захист України. Тож і Миколі жодного шансу на порятунок не залишило зізнання, що він – доброволець.
Страшній звістці, пригадує Ірина, передували безкінечні дні пошуків, чекання, надії. Сподівалися побачити Миколу живим батьки, дружина, друзі. З надією зверталися вони до обласної влади, військкоматів різних рівнів, де обіцяли, що в кінці минулорічного червня його звільнять разом з іншими полоненими. Але згодом рідні отримали виклик до одного з райвідділів Полтави на впізнання по фотографії…
В останню путь Миколу проводжали під пронизливий заводський гудок – він працював слюсарем у локомотивному депо станції Полтава-Південна. Не стримуючи сліз, прощалися з Героєм родина, друзі, товариші з «Айдару», колеги по роботі, односельці – знайомі й незнайомі люди. Були й представники влади, які висловили співчуття родині.
Про Миколу Чепігу залишилися найсвітліші спогади, адже всі, хто його знав, розповідають, що був людиною життєрадісною, веселою, міг кому завгодно підняти настрій. З повагою ставилися до Миколи односельці, а Надержинщинський сільський голова Григорій Варава вважає його людиною, для якої актуальним був девіз: «Менше слів, а більше діла».
З особливою теплотою згадує хлопчину з блакитними ясними очима його класний керівник, вчителька світової літератури Полтавської гімназії №21, у якій навчався Микола Чепіга, Лариса Миколаївна Бажан. Розповідає, що Коля дружив з усіма дітьми в класі, надзвичайно дорожив честю колективу, завжди був прикладом для однокласників. Хлопець брав активну участь у позакласній роботі, громадському житті класу та школи, спортивних змаганнях. Але найбільше любив відвідувати туристсько-краєзнавчий гурток «Едельвейс». Лариса Миколаївна, яка тоді була керівником цього гуртка, пригадує, скільки цікавих походів здійснили зі своїми вихованцями. Побували в Криму, на Західному Кавказі, в Карпатах. З Миколою, говорить, в одній зв’язці йти було спокійно. А для альпіністів довіра – це святе. Витривалість, сила волі, стійкість духу, які Микола проявляв у горах, дивували його друзів. А ще Коля був дуже чуйною людиною, говорить вчителька, коли хтось потребував допомоги, без зайвих роздумів і слів хлопець поспішав на виручку. Звісно, велика заслуга у вихованні достойної людини – саме батьків. Товариші по школі, вчителі, які знали Миколу, були просто шоковані звісткою про його загибель…
Микола Чепіга родом з Полтави, але доля привела його в село, яке нізащо не хотів покидати, говорив: «Я себе тут спокійніше почуваю». Дружина згадує, що був надзвичайно працьовитим, а ще – дуже полюбляв рибалити. Чимало мрій було в цієї молодої родини, зокрема відвідати Карпати, красою яких Микола був вражений ще в дитинстві й дуже хотів показати її своїм найріднішим. До речі, крім Веронічки, в сім’ї виховувалась і старша донька Ірини – вже доросла, Анастасія, для якої Микола став рідним з п’яти років.
Найзаповітніша мрія Миколи й Ірини – побудувати свій будинок в Надержинщині, адже свого житла в них не було, мешкали в батьків. Вони навіть будівництво розпочали, та довести його до завершення чоловіку не судилося. Але мрія Миколи здійснилася – вже півроку його дружина та маленька донечка Веронічка мешкають у новому красивому будинку. Це стало можливим завдяки старанням дуже багатьох людей. Ірина зізнається, що назвати всіх, кому варто подякувати, дуже важко. Левову частку організаційних робіт з будівництва взяли на себе сільська рада на чолі з Григорієм Варавою, Полтавська райрада й райдержадміністрація, особлива подяка від Ірини сусіду Сергію за підтримку та допомогу в пошуках спонсорів. До речі, жінка з Києва, яка допомогла сім’ї коштами на добудову будинку, побажала залишитися невідомою – ця скромність та небайдужість особливо вражають у цей непростий для всіх час. Одна з місцевих організацій виступила благодійником і поставила навколо нового будинку добротний металевий паркан. Тепер у планах сільського голови – встановити Пам’ятну дошку на честь Миколи Чепіги, залишилося тільки визначитися з місцем встановлення. Одним із варіантів є будинок, в якому проживав Микола, іншим – на будинку, який був мрією чоловіка. Право вибору – за Іриною.
Не залишилась сім’я Героя у своєму горі сама. Ірина розповідає, що відчуває підтримку рідних, друзів, односельців і навіть зовсім незнайомих людей. Наприклад, до Нового року Веронічка отримала будиночок для ляльки Барбі. Подарунок-сюрприз запросили забрати волонтери. Допомога надходила навіть із Канади, від родини Грінсвічів, які надіслали речі та подарунки для дівчинки. А нещодавно Ірина отримала листа з певною сумою коштів від сім’ї з Луганська, який вразив її до сліз: «Люба Ірино! З глибоким співчуттям звертається до вас сім’я з Луганська. У нас теж двоє діток, менша народилася в Полтаві. Глибока подяка від нас. Хочемо хоч чимось допомогти вашій родині. Низький уклін вам, а вашому чоловіку – Вічна Пам’ять і слава…»
Микола покинув цей світ Героєм в свої 37 років. Скільки б міг ще зробити, побачити, як росте його донечка Веронічка… Дуже важко усвідомлювати, що подібних історій в Україні більшає з кожним днем – страшні звістки летять в усі куточки України. Не мають спокою рідні тих, хто сьогодні захищає рідну землю. Тому найбільше зараз хочеться побажати миру, за який віддали життя вже тисячі Героїв…

Світлана КУДРЯ
Журналіст