Крайніми точками Дебальцівського “врізу” – території, за яку йшли жорстокі бої на Сході України, – тривалий час залишалися Ольховатка, Кам’янка, Нікішине. Прес-центр сил АТО в ті січневі й лютневі дні повідомляв: “Ворог вперто намагається просунутися в напрямку Дебальцевого…”, “Протистояння продовжується…”, “Найскладніша ситуація в районі населених пунктів Дебальцеве, Нікішине, Кам’янка. Саме там зафіксовано найбільшу кількість обстрілів…”. Затамувавши подих, слухали ці повідомлення родини військових, яким випало нести службу на тій ділянці фронту. Саме тут захищав українську незалежність Віктор Савенко із М’якеньківки Решетилівського району.
“У Кам’янці нас врятували ікони
Віктора Олексійовича Савенка мобілізували 21 серпня минулого року. Після підготовки у навчальному центрі “Десна” на Чернігівщині разом із земляком Віталієм Пробийголовою з села Білоконі опинилися на полігоні військової частини в Західній Україні. А вже в листопаді у складі легендарної 128-ї гірсько-піхотної бригади, унікального з’єднання механізованих військ України, обидва опинилися у зоні АТО. 10 листопада прибули в Артемівськ, де дороги земляків розійшлися. Віктор Савенко потрапив у село Кам’янка.
– Під постійними обстрілами з “Градів”, мінометів ми “тримали” село по периметру, – розповів Віктор Савенко. – Від нього не залишилося майже нічого, лише живність бігала вулицями. Досі таке бачив тільки в кіно. На току під літнім навісом – кучугури пріючого зерна, яке так і не видали на паї. Сучасна техніка – комбайни, трактори – вся розбита вщент. Бойовики розбомбили школу, магазин, дитсадок, перетворили на руїни чимало осель. На невеличких наділах сусіднього поля люди не встигли зібрати кукурудзу. Боляче було дивитися на таке. Усвідомлюєш, наскільки жахлива річ – війна…
Людей на все село залишилося з десяток. Населення втікало у безпечні райони, залишивши свої будинки напризволяще. Поспішали так, що подекуди не встигли зібрати навіть документи, цінні речі, сімейні фотографії, покинули домашніх тварин, – веде мову далі чоловік. – Із тими, хто не зміг виїхати, ми ділилися харчами. Нам провізію та необхідні речі постачали волонтери. Збройні сили України мають гірше забезпечення, ніж Національна гвардія, підпорядкована МВС. Дуже виручали нас надані волонтерами тепловізори, причому не лише вночі, а й у туманні дні. З їх допомогою відстежували й знешкоджували ворожих коригувальників, розвідку. Навколо села довелося встановлювати розтяжки, мінувати поля. Нерідко в ці “пастки” потрапляли собаки, дикі кабани.
Перепочивали, грілися, розтоплюючи грубки в години тиші у кількох вцілілих будинках, але й ті потрапляли під обстріли. Дехто поміняв через це 4–5 хат. Мені з напарниками пощастило: в “нашій” хаті, що в балці неподалік поля, у кожній кімнаті висіли ікони. Напевне, вони й захистили хату від ворожих снарядів, а нас – від поранень та смерті.
На Донбасі захищали Полтавщину
– Нас не було ким замінити, – продовжує Віктор. – Але й через три місяці постійної напруги нікому навіть на думку не спало покинути село. Розуміли: захищаючи Донбас, захищаємо і своїх рідних, і свою Полтавщину (разом зі мною несли службу хлопці з нашої області) від цієї біди. З Кам’янки – прямий шлях на Дебальцеве, тому нашим завданням було триматися за будь-яку ціну й не пропустити ворога до міста. Інтенсивність обстрілів наростала, ми ховалися в окопи, бліндажі, які самі ж і збудували. Часто міняли позиції, були дуже обережні, щоб не потрапити під приціл снайпера. У російських найманців техніка сучасна, набагато краща за нашу, ще радянську.
В останні два тижні перед відступом атаки посилилися. Чергувати випадало через дві години. У вільний від патрулювання час заготовляли дрова, а вночі, якщо вдавалося, намагалися хоч трішки поспати. Коли вартовий помічав “чужака”, по тривозі вибігали з укриття й “строчили” у ворожий бік.
Спілкувалися із хлопцями, які дислокувалися в Нікішиному. Їм дісталося ще важче. Морози тоді стояли сильні, бувало й мінус 26, а перепочити, крім як у погребах місцевих жителів або в бліндажі за селом, було вже зовсім ніде. От і спробуй у погребі взимку “душу нагріти”… Одна з мін влучила прямісінько в бліндаж, було багато загиблих і поранених. У Нікішиному наші під постійним вогнем довго утримували дві вулиці, не підпускаючи терористів ближче за 200–150 метрів. Щоб визначити напрямок бою, запускали сигнальні ракети.
13-й російський “гумконвой” став вирішальним – із його прибуттям на Донбас бої стали дуже жорсткі. Ми отримали наказ взяти тільки документи й пробиватися до Дебальцевого під безперервними обстрілами ворожих “Градів” та мінометів. Були вже готові до відступу, але саме в цей момент прибіг за допомогою місцевий чоловік: у будинок влучив снаряд, треба було дістати з-під руїн двох людей. На жаль, ті були вже мертві. Винесли їх на подвір’я, накрили простирадлами, але поховати так і не встигли. У наступ пішли ворожі танки й піхота. У нас були сильні пости, можна було б ще протриматися якийсь час, але не склалося.
Відступ
…Уже мали вступити в дію Мінські угоди про припинення вогню, але на Дебальцівському плацдармі бойовики розгорнули активні бойові дії. 18 лютого наші війська змушені були залишити свої позиції в Кам’янці, Нікішиному, інших селах і відходити до Артемівська. Більше 20 армійців, серед яких був і Віктор Савенко, на броні БТРа кілька годин пробивалися з оточення. Холодний метал сковував тіла. Відкривши люк моторного відсіку, хоч якось намагалися зігріти ноги. Над головами свистіли кулі, хлопці відповідали вогнем. Були поранені, були й убиті. Ті години, доки польовими дорогами пробивалися до міста, здалися вічністю. Але й тут на них чекало пекло. Увечері дісталися штабу в Дебальцевому. Сюди прибуло чимало наших військових. Від несподіваного мінометного обстрілу люди запанікували, кинулися у переповнений бліндаж, утворилася “давка”. Схаменувшись, почали шукати спасіння надворі. Не роздумуючи, плигали у кількаметрову вирву, в якій стояла зашерхла вода. Дві години артобстрілу Віктор разом із побратимами пролежали в мерзлій багнюці. Лютий холод перемагало несамовите бажання жити. Коли стихло, чоловіки вибралися з ями й знайшли бліндаж зв’язківців, де трохи зігрілися. А вже о другій годині ночі вирушили в Артемівськ…
Рухалися польовими дорогами й палаючими селами. Попереду в темряві йшли розвідники та сапери, за ними – колона техніки, військові, цивільні громадяни. Не здолали й 15 кілометрів, як почувся уже знайомий свист, від артобстрілу розкололося навпіл небо, здригнулася земля. Знову – паніка. Де шукати схованку? Інстинкт самозбереження змушував натискати на курок автомата. На підмогу поспішила наша артилерія. Люди збирали останні сили, аби вирватися живими з пекла під назвою Дебальцівський “вріз”. На жаль, вдалося не всім…
– На підходах до Артемівська дислокувалися підрозділи наших Збройних сил. Як ми зраділи своїм! – продовжує Віктор Олексійович. – Брудні, вкриті кіптявою, втомлені прибули на базу. Там нас зустріли волонтери. В Артемівську нарешті побачили “цивілізацію”, що стала для нас дивом після стількох місяців, проведених у безлюдній, спустошеній зоні.
Про братство, земляцтво й чоловічі сльози
Віктор Савенко розповів, наскільки шанується на війні земляцтво, фронтове братство. Жалкує, що не зміг зустрітися, хоч і спілкувався по телефону, з Юрієм Каленчуком, полтавським міліціонером, який родом із М’якеньківки. У Кам’янку з сусідньої Ольховатки полтавські правоохоронці приїжджали на “зачистку” диверсантів, які іноді таки проривалися в село й ховалися в оселях-пустках, щоб коригувати вогонь. Як тоді зраділи землякам Віктор і його побратими! Згадали решетилівців, які служили в підрозділі “Беркут”. На жаль, один із правоохоронців згодом отримав тяжке поранення. У село приїжджали й черкащани-розвідники, як каже Віктор, справжні герої-патріоти України. Всі вони – мисливці, тож мали свою зброю з прицілами. Вчили бійців мінувати, ставити розтяжки. Коли вже в Артемівську, після “котла”, дізналися, що двоє із тих мисливців загинули, плакали, не ховаючи сліз, – це була найгірша новина. Дуже жаль втрачати таких людей!..
На запитання, чи страшно на війні, солдат відповів:
– Страшно. І за своє життя, і за життя побратимів… Спасибі Сергію Васильовичу Василенку, який придбав мені бронежилет, каску, саперну лопатку, інші речі, потрібні на фронті. Все це стало в нагоді. Спасибі волонтерам із Рівненщини, які забезпечували нас їжею, одягом, ремонтували техніку, підтримували як могли.
* * *
Розмова з Віктором Савенком відбулася під час його короткотермінової відпустки. Дай Боже Віктору Олексійовичу і всім, хто довгі місяці тримає оборону під літньою спекою й на лютих морозах донецьких степів, швидше змінити військову форму на цивільний одяг, повернутися додому з миром, живими-здоровими.

Людмила ДЯДЧЕНКО
Журналіст