Олександра Сиротенко – одна з тих, на чиїх тендітних плечах тримається потужна діяльність Полтавського батальйону небайдужих. Нещодавня випускниця ПНПУ імені В. Г. Короленка, керівник прес-служби обласної організації ВО “Свобода” майже цілковито, наскільки дає снаги Бог, підпорядкувала своє життя волонтерській праці. А вона, як відомо, стала нині найнадійнішим “щитом” наших героїв-захисників на Донбасі.
Для Олександри все почалося з несподіваного прохання у мережі “Фейсбук”: незнайома людина, а тепер добрий друг, боєць добровольчого батальйону “Айдар” запитував, чи не змогла б дівчина допомогти коштами на придбання військової форми? За підтримкою Олександра Сиротенко звернулася до архієпископа Полтавського і Кременчцького УПК КП Федора. Відтоді всі її дні й думки – безкінечні клопоти, тривоги про бійців на передовій.
Цей рік дуже переінакшив, змінив погляди дівчини на життя. Багато добра відкрилося їй і в самій Полтаві – через великодушні вчинки людей, які відгукнулися на заклики Полтавського батальйону небайдужих. Раніше такі благодійники допитувалися, чи точно їхні пожертви передадуть у зону АТО. Тепер лише запитують, куди ставити принесені пакунки.
Олександра Сиротенко практично не має часу на спілкування з друзями з довоєнного життя, кожна хвилина тепер вартує дуже багато. Нестерпно прикро, говорить, іноді бачити, як в рідній Полтаві п’яні компанії молоді, повертаючись із нічних клубів, викрикують патріотичні гасла й галасують, скаржаться на холод, нестачу коштів для розваг… Такий цинізм приголомшує.
“Нам треба продовжувати змінюватись, – каже волонтерка. – А особливо тим, хто ще вважає, що війна його не стосується. Від того, що хтось “страждає” вдома, виправдовуючи своє безділля співчуттям до наших захисників, нічого не зміниться. Військові самі мені говорять, що кожному під силу провідати поранених у госпіталі чи, наприклад, об’єднатись і підготувати благодійний концерт”.
Разом з іншими волонтерами Полтавського батальйону небайдужих Олександра побувала в багатьох містах буремного Сходу – Слов’янську, Краматорську, Артемівську, Дебальцевому… Її знають і з радістю зустрічають у добровольчих батальйонах та військових бригадах, бійцями яких опікуються полтавські волонтери. Саші чимало разів уже доводилось переконуватись, що саме спілкування з нашими захисниками, їхня щира вдячність і беззастережна віра в надійний тил небайдужих людей переборюють у ній всю накопичену за ці довгі місяці втому. За будь-яких обставин досить лише згадати їхні очі та посмішки, щоб знову опанувати себе й просити своїх янголів-охоронців хоч на трішечки відлучитися і послужити тим, хто ризикує собою на війні.

Катерина КІБЕНКО
Студентка ПНПУ імені В. Г. Короленка