Людина відкритої щедрої душі й великого щирого серця, безмежно закохана в широкополі лани й чудову українську природу; науковець-аграрій, заслужений працівник сільського господарства України, відмінник аграрної освіти… Перелік характеристик і заслуг проректора з наукової роботи Полтавської державної аграрної академії Миколи Миколайовича ОПАРИ, який цими днями відзначив сімдесятип’ятилітній ювілей, можна продовжувати. Він – цікавий співрозмовник і знавець життєвих премудростей, тож із ним завжди є про що поговорити. Однак неспокійне й нестабільне сьогодення позначилося і на нашій розмові…

– Я пережив тяжкі післявоєнні роки, але тоді час від часу, нехай не набагато, на кілька копійок, але відбувалося зниження цін на продукти харчування, промислові товари. У людей була перспектива. Навіть у колгоспах, де тривалий час працювали “за палички”, люди, йдучи з роботи, співали. І ось така нинішня нестабільність практично в усьому, відсутність якоїсь перспективи, майбутнього, усе це в комплексі пригнічує людей, – зазначив Микола Опара. – Я дитина війни, я бачив убитих, спалені села й відбудову, але я ніколи не думав, що ми будемо воювати з Росією. Адже ми були братами. Тож у цій ситуації складно щось говорити, й хоча за натурою я оптиміст, але мого оптимізму не вистачає – як на наше сьогодення.
І все-таки зусиль Миколи Миколайовича вистачає для того, щоб навчати майбутніх аграріїв найсвятішій на землі професії – вирощувати хліб, а ще – плекати зі студентів відповідальних і цілеспрямованих громадян, справжніх фахівців своєї справи. Найбільші ж турботи ювіляра – про майбутнє нашої країни, екологію, здоров’я українців.
– Мене надто хвилює стан сільського господарства, доля землі… Я виріс у селі й добре пам’ятаю, як ідеш босим по ріллі, а ноги по кісточки пірнають у землю, бо вона жива, вона парує, дихає, коли пригріє сонечко. Нині ж такого не побачиш, а сама земля стала жорсткою, здебільшого її покинули мікроорганізми. Як покинуло наші краї й численне птаство. Наприклад, я давно вже не бачив снігурів, – ділиться спостереженнями Микола Опара. – Не може не тривожити й нещодавня заява високопосадовців Міністерства агрополітики та продовольства України про відміну сівозмін в АПК, оскільки вони нібито заважають веденню бізнесу. Але ж сівозміна – це закон землеробства, інакше років за 4–5 технічними культурами будуть вщерть виснажені родючі українські чорноземи. Не додає оптимізму й надмірна мінералізація грунтів, що вбиває у них усе живе й негативно впливає на наше життя. Ми живемо один раз на світі, й, очевидно, за здоров’я людини, а саме вона створює всі блага на землі, потрібно боротися. Нині ж, коли в сільськогосподарській продукції виявляють залишки гербіцидів, мова про здоров’я нації втрачає будь-який сенс.
Ювіляр згадав ті роки, коли він працював директором Полтавської дослідної станції, подивитися на здорові грунти якої приїжджали іноземні делегації, а побачивши півтораметровий шар живого чорнозему, нюхали й навіть пробували його на смак. Саме тому нині Микола Опара всіма доступними засобами пропагує органічне землеробство, яке не вбиває живі організми в грунті. Він – автор численних статей із питань землеробства, які друкуються в різних часописах, а нещодавно побачила світ книга “Шляхи підвищення продуктивності рослинництва”, написана Миколою Опарою у співавторстві з колегами. У книзі йдеться про застосування сучасних технологій у рільництві, висвітлюються питання боротьби із засухою, збереження чорноземів, інші важливі аспекти агроекології. Хочеться, каже Микола Миколайович, залишити після себе слід на землі, поділитися знаннями, щоб вони стали надбанням інших людей. А ще – близько 40 років Микола Опара веде щоденник спостережень за погодою, куди кожного дня записує показники вологості повітря, температури, атмосферного тиску, опади, напрямок вітру, дати квітування плодових дерев… Запевняє, що це дуже цікаво, до того ж дисциплінує. Коли ж він у відрядженні, записи роблять донька Надія або дружина Наталя Григорівна, які є його натхненницями у повсякденному житті. З огляду на багаторічні спостереження прогноз Миколи Миколайовича на цьогорічний урожай досить тривожний.
– Для озимини осінь минулого та початок нинішнього року – не надто сприятливий період: осінь була засушливою, нині ж маємо значні коливання температур. А отже, рослини не загартовані, можливе й вимокання посівів та весняна засуха, тож очікувати на цьогорічний високий урожай не варто, – вважає учений-аграрій.
– Окрім аграрного сектора, де б Ви ще могли працювати, де могли б себе реалізувати в житті?
– У дитинстві мені дуже хотілося бути льотчиком. Частково ця мрія здійснилася, адже у 60-х роках я служив в авіації, був механіком. Саме армія дала мені хороший життєвий заряд. Якийсь час, через любов до природи, хотілося працювати лісником. Але, мабуть, від долі не втечеш, тож і обрав поле. А ще – мені завжди імпонувала робота з людьми. Свого часу був комсоргом, майже 13 років пропрацював на партійній роботі. Та ніколи мене не покидало бажання бути науковцем. Я вважав святими тих науковців, які свого часу навчали мене в інституті. Тож, будучи студентом, я займався дослідницькою роботою з озимою пшеницею, вивчав її кореневу систему, хімічний склад тощо. Оскільки я був головою студентського товариства факультету, то об’їздив чимало господарств, виступав на наукових конференціях, а згодом вступив до аспірантури. І в той час займався розробкою цікавої для мене теми: “Урожайність і якість озимої пшениці різних сортів на запланований урожай”. Це зараз більшість аграріїв планують майбутній урожай, а тоді це була нова тема, з якої я й захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата сільськогосподарських наук.
– Миколо Миколайовичу, Ви вже залишили чималий слід на землі у ваших студентах, наукових роботах, а що ще б хотілося зробити вагомого?
– Чим більше живеш, тим більше планів. Щоправда, для їх реалізації уже, так би мовити, недостатній розбіг. Мені приємно працювати зі студентами. Тоді й сам підтягуєшся, відчуваєш себе молодшим. Загалом вважаю, що прожив життя недаремно, і якби була можливість розпочати все спочатку, то навряд чи що б змінив у ньому.
З віком у кожного індивідуума напрацьовується своєрідна, властива тільки йому філософія життя. Вразлива й лірична душа Миколи Миколайовича Опари намагається не згаяти жодної хвилини, засіваючи мудрістю життєву ниву. Він радіє весні, коли, курличучи у високості, повертаються із вирію журавлі, цвітуть вишні й співають солов’ї. Тихий смуток торкається його душі восени, коли “засинають” дерева й відлітає у теплі краї птаство. Йому не дають спокою тривоги сьогодення й тужлива пам’ять минулого.
– Останніми роками, на жаль, все частіше, ніби в чорно-білому кіно, зринають у пам’яті роки голодного дитинства, а до горла підкочується гіркий клубок. Згадується заможного роду сусідка, яка так суворо докоряла мені малому за зірвані на її городі два колоски пшениці. Мабуть, саме з тих пір для мене запах хліба – це святе. Та й взагалі, якби не мама, яка працювала вишивальницею й отримувала по 3 кілограми на місяць житніх висівок, я б не вижив. А ще – я ніколи не забуду маминої молоденької картопельки з кропом і малосольними огірочками й квасоляного супу – це були чи не найбільші делікатеси, від п’янкого запаху яких дух перехоплює, – ділиться спогадами Микола Миколайович.
Особливою ж цінністю і своєрідною сімейною реліквією ювіляра є вишита мамою, червоними і чорними нитками, сорочка. Вона зігріває душу й захищає від усіляких негараздів на життєвих дорогах.
Полтавська державна аграрна академія для Миколи Опари по праву стала сенсом його життя, адже, мабуть, не випадково він тричі повертався у її пенати.
– Я дорожу цим навчальним закладом, бо він зробив з мене людину, він вивів мене на життєву дорогу, й усе своє свідоме життя я віддав основній галузі – сільському господарству, від якого залежать добробут людей і саме життя на землі. Хоча агрономом я працював недовго, але вісім років очолював найстарішу в Україні Полтавську сільськогосподарську дослідну станцію. Нині продовжується мій третій і останній захід в аграрну академію. Тут (у тодішньому сільськогосподарському інституті. – Авт.) я розпочинав своє свідоме життя і свій трудовий шлях. Коли навчався, пам’ятаю, ще були руїни на місці нинішніх адміністративного корпусу й економічного факультету, ми їх тоді розбирали, й один лише гуртожиток був, та один викладацький і один навчальний корпуси збереглися, де функціонувало всього два факультети. На одному з них – агрофаку – навчалося 43 студенти. Тоді ж у нас викладав професор, учений зі світовим ім’ям Віктор Іванович Сазанов. Навчалися ми завзято, бо треба було заробляти стипендію, за яку фактично й жили. За-звичай з 14-ї години ми практично щодня розбирали завали корпусів, а восени ще й ламали кукурудзу в колгоспах. До речі, працюючи у колгоспі імені Калініна Великобагачанського району, я написав першу замітку до “Зорі Полтавщини”. Була вона дещо пафосна, про роботу студентів на збиранні кукурудзи, – згадує ювіляр.
Полтавська державна аграрна академія нині докорінно відрізняється від того вузу, в якому свого часу навчався Микола Опара. Напрацьована потужна матеріально-технічна, наукова, спортивна бази, діють міжнародний факультет, селекційний і мовний центри, профілакторій, 4 студентські гуртожитки… Зараз у вузі, до якого входять 4 коледжі й 3 технікуми, загалом навчається близько 13 тисяч студентів.
На жаль, нині ПДАА, яку з Мінагрополітики перепідпорядковують у цьому році Міністерству освіти й науки, переживає нелегкі часи. На думку Миколи Опари, це невірний крок, адже вуз має понад 500 гектарів землі, яку в такому випадку можуть забрати. Та чи не найбільше турбує розпорядження Міносвіти про виведення з обов’язкових дисциплін таких предметів, як політологія, соціологія, фізична культура, безпека життєдіяльності, іноземна мова. “Тоді як ми можемо випускати докторів філософії, так нині іменують кандидатів наук, як будемо формувати особистість?” – непокоїться ювіляр. Саме тому чи не найбільше його бажання, щоб вуз зустрів своє 95-річчя у тому ж статусі, який мав протягом останніх десятиліть, щоб він і далі процвітав. Що ж до побажань усім полтавцям і українцям, то це, перш за все, побажання миру й процвітання Україні, бо держава з таким багатим потенціалом має процвітати, а не животіти. Поєднавши і вдало використавши природні багатства, працьовитість і освіченість громадян, Україна може бути світовим лідером у багатьох галузях економіки, науки, культури, впевнений Микола Опара.
Зоряни вітають нашого постійного автора із 75-річчям. Ясних і мирних зоряних ранків, козацького здоров’я і щедрих врожаїв Вам, шановний Миколо Миколайовичу!

Людмила ДАЦЕНКО
“Зоря Полтавщини”