У  часи національного розвою по-особливому активізуються мовні зміни: збагачується словниковий склад і фразеологія, оновлюється словотворчий ресурс, граматичний лад і стилістична будова. Яскравим підтвердженням цього є українська мова найновітнішої доби – 2014–2015 років. Сучасні суспільно-політичні трансформації, які промовисто демонструє Перший Майдан, або Помаранчева революція, і Другий Майдан, або Революція Гідності, знайшли своє безпосереднє віддзеркалення на всіх рівнях складної мовної системи. Маємо всі підстави твердити, що мова – хронікер тієї або тієї доби, вона по-своєму точно задокументовує перебіг усіх подій й об’єктивно поціновує їх.
У 2004–2005 роках максимально поширило своє функціональне тло слово помаранчевий і спочатку асоціювалося з теплом і надією, потім – із енергією, кращим днем, згодом стало символом революції, а ще згодом – уособленням розчарування, зневіри, навіть ворожості. Причини цього слід шукати не в мові, вони пов’язані з іншим: “помаранчеві зрадили не лише один одного”, як справедливо зауважує політолог Ігор Дебенко, а “зрадили народ, який привів їх до влади, відстоюючи справедливі результати виборів та… нове майбутнє для країни”. Звертанню любі друзі, до якого охоче вдавався Президент Віктор Ющенко, судилося поповнити розряд усталених мовних зворотів із негативно забарвленим змістом: ‘відданість другу і водночас здатність у будь-який момент зрадити його, звинуватити в чому-небудь’, ‘помаранчеві соратники, звинувачені в корупції й інших гріхах’. На зміну знаковому в 2004–2005 роках поняттю Помаранчева революція у 2013 році прийшло поняття Революція Гідності. Не викликає сумніву те, що і десять літ тому, і тепер це був не помаранчевий шабаш, не націоналістичний за змістом і ліберальний за формою державний переворот, як люблять повторювати адепти Януковича, не оранжева криза, як твердив він сам, а щось інше, важливіше, значущіше, радше навіть чергові мирні етапи національної революції кінця 80-их – початку 90-их років ХХ століття, завдяки яким постала віками виборювана незалежна Українська держава, розпався, здавалося б, вічний і незнищенний СРСР. Погоджуємося з думкою Михайла Слабошпицького, що Помаранчева революція – “легеньке романтичне шоу” порівняно з Революцією Гідності, або “набагато майданнішим Майданом”.
Сутність подій, які є невіддільними від Майдану 2013–2014 років, віддзеркалюють поняття Антимайдан – ‘короткотривалий мітинг, підкріплений адміністративним ресурсом, на підтримку чинної влади і проти євроінтеграційного курсу України’ та Євромайдан – ‘масові багатотисячні акції в Україні на підтримку європейського вектора політики України’.
Крім синтаксичних структур на позначення двох революцій, до стрижневих понять нашого часу слід віднести словосполучення Небесна Сотня, Герої Небесної Сотні, а також конструкції – найменування державних свят і нагород. Небесна Сотня – збірне номінування мирних протестувальників, які віддали своє життя за Україну в грудні 2013-го – лютому 2014 років. Пам’ять полеглих під час Революції Гідності увічнено заснуванням на їхню честь нового ордена – Героїв Небесної Сотні. Назви подій – День пам’яті жертв голодоморів, День Свободи, День Соборності і Свободи, відзначення яких припадає на 2005–2014 роки, День Гідності та Свободи, як і назва нагороди орден Героїв Небесної Сотні, – проливають світло на вчорашню історію впотужнення і водночас розмивання української національної ідеї. Ураховуючи “історичне значення революційних подій осені 2004 року, які засвідчили волелюбність українського народу, його прагнення до свободи і демократичних цінностей”, третій Президент Віктор Ющенко “з метою утвердження… ідеалів свободи і демократії, виховання у громадян почуття національної гідності” своїм Указом від 19 листопада 2005 року поповнив ще одним святом культурно-історичний календар України – Днем Свободи. У четвертого, прокремлівського, Президента Віктора Януковича першочерговим було інше завдання – вивітрення з етнопам’яті українців усього, що пов’язане з національним піднесенням, а особливо того, чим вони перейнялися після помаранчевих перемог 2004–2005 років. 30 грудня 2011 року він видав Указ “Про відзначення в Україні пам’ятних та професійних свят”, згідно з яким свято Дня Свободи об’єднано зі святом Дня Соборності України, яке почали відзначати 1999 року відповідно до датованого 21 січня 1999 року Указу другого Президента Леоніда Кучми, і цим самим зневиразнено наші найсучасніші національно-патріотичні пріоритети. 13 листопада 2014 року п’ятий Президент Петро Порошенко “з метою утвердження в Україні ідеалів свободи і демократії, збереження та донесення до сучасного і майбутніх поколінь об’єктивної інформації про доленосні події в Україні початку ХХІ століття, а також віддання належної шани патріотизму й мужності громадян, які восени 2004 року та в листопаді 2013 року – лютому 2014 року постали на захист демократичних цінностей, прав і свобод людини і громадянина, національних інтересів нашої держави та її європейського вибору” узаконив День Гідності та Свободи. У назві свята двох останніх українських революцій закладено глибинний зміст нашого натеперішнього державотворення й націоствердження. Треба вірити, що він, зміст, обов’язково набуде реального втілення, що, урешті-решт, у кожного в житті настане свій Майдан, кожен переживатиме власну Революцію Гідності.
Що ж до конкретних власне мовних змін, то вони стосуються передусім “наймолодших” новотворів, як-от: коаліціада (‘тривалий процес формування провладної коаліції’), спікеріада, прем’єріада (‘затягнена в часі процедура обрання Голови Верховної Ради України, Прем’єр-міністра України’), януагурація (‘інавгурація Віктора Януковича’), яєчна атака, яєчний інцидент, яєчний замах, яєчний теракт (‘знепритомлення Віктора Януковича в місті Івано-Франківську від курячого яйця, яким улучив у нього місцевий студент Дмитро Романюк’), єепнутий, єепнути (‘орієнтування України на економічно-політичну інтеграцію з Білоруссю, Росією, Казахстаном’), вікторіада, двовікторіада (‘президентські вибори з участю Віктора Ющенка і Віктора Януковича’), противсіх / Противсіх / противсіхи (‘рядок у виборчому бюлетені’ / ‘громадянин України Василь Гуменюк, який змінив під час президентських перегонів прізвище на Противсіх, а потім знову став Гуменюком’ / ‘ті, хто голосували проти всіх кандидатів’), третій підхід до урни (‘голосування однією людиною на різних виборчих дільницях’), перефарбовування в помаранчевий (біло-блакитний) колір (‘перехід на бік Ющенка (Януковича) після виборів тих, хто підтримував провладного кандидата’), майстри фальсифікаційного жанру на виборах (‘люди, які були причетними до фальшування виборів’), тушкування (‘перехід від однієї політичної сили до іншої’), тушки (‘політики, високопосадовці, народні депутати, які з особистої матеріальної зацікавленості або якихось інших міркувань змінюють свої політичні погляди та/або політичну силу, яка забезпечила їм місце в парламенті, голосують за постанови фракцій, до яких не входять’), антитабачна кампанія (‘вимога відставки міністра освіти і науки України Дмитра Табачника’), дебютант перегонів (‘політична сила “Самопоміч” на чолі з Андрієм Садовим’), кнопкодавство (піанізм, рояльне голосування, багатоверстатне голосування, заочне голосування, голосування за себе й за того хлопця, парламентське “рукоблудство”) (‘неособисте голосування депутатів Верховної Ради’), кнопкодав (піаніст, багатоверстатник) (‘депутат, який на пленарних засіданнях голосує за іншого відсутнього народного обранця’), день овочевого голосування (‘так звані вибори в окупованих регіонах Донецької та Луганської областей), сміттєлюстрація (народна люстрація) (‘вкидання депутатів, які зганьбили честь народного обранця, у сміттєбаки, обливання їх фарбою, навіть побиття’), президентська креатура (‘призначені з ініціативи Президента кадри’), овочева хунта (‘керівництво самопроголошених ДНР і ЛНР’), зелені чоловічки (‘російські військові підрозділи, які нелегально діють в Україні’, ‘військовослужбовці Російської Федерації’), чорні чоловічки (‘українські добровольчі збройні формування’), диванні війська (‘прихильники Євромайдану, які не виходили на вулицю’), колоради, двоногі колорадські жуки (‘проросійські сепаратисти в Україні, які носять георгіївську стрічку, що зовнішньо нагадує колорадського жука’), армагеддонські козаки (‘донські козаки, які стали учасниками збройного конфлікту в Криму й на Донбасі’), пенсійний туризм (‘переоформлення пенсій та соціальних виплат на територіях, які контролює уряд України’).
У вересні 2014 року в українських засобах масової інформації та соціальних мережах з’явилося слово кіборги як назва українських захисників донецького летовища. Відомо, що воно утворене шляхом злиття компонентів лексичного словосполучення кібернетичний організм і має таку значеннєву структуру: 1) мед. біологічний організм, що містить біологічні або електронні компоненти і здатний забезпечити виживання людини поза Землею; 2) наук.-фант. фантастичний об’єкт. Похідне найменування ‘той, хто охороняє аеропорт міста Донецька від нападів сепаратистів, терористів’ виникло внаслідок насамперед тих асоціацій, які пов’язують закарбоване у свідомості уявлення ‘фантастична істота, напівлюдина, генетично модифікована людина, людиноподібний робот, синтетична істота, робот, напівмашина’, з тими тяжкими, наповненими людських утрат воєнними діями, які ведуть мужні українські вояки. Творення образних трансформованих назв на цьому не завершилося, що підтверджує такий красномовний факт: кіборги називали свою територію Брестською фортецею, Донецькою Брестською твердинею.
Слово тітушки також заслуговує на окремий коментар. Базою для творення цього іменника послужило прізвище молодого спортсмена з міста Білої Церкви Вадима Тітушка, який скомпрометував себе тим, що спокусився на підкуп влади й напав на київських журналістів Ольгу Сніцарчук та Владислава Соделя. За назвою тітушки швидко закріпилося нове інваріантне значення ‘найманці влади’ з низкою його варіантів: ‘молодики, які перешкоджають діяльності опозиційних активістів’, ‘кримінальні авторитети, які беруть участь у масових політичних сутичках’, ‘молоді люди спортивного вигляду, яких використовують для протизаконних методів перешкоджання конституційним проявам громадського опору’, ‘молоді люди, які займаються рейдерським захопленням власності, охороною незаконних забудов від протестів громадян’, ‘молоді люди, які проникають у середовище мітингувальників для створення паніки, підбурювання до протизаконних дій’, ‘перевдягнені в цивільний одяг співробітники владних структур, озброєні агенти спецслужб, які займаються тим самим, що й тітушки’, ‘добровільні працівники міліції, яка захищає владу в період Євромайдану’ й ін. Слово тітушки, проникнувши спочатку в публіцистичний, а згодом і в інші стилі, відразу потрапило до розряду багатозначної лексики, синонімізувалося (пор.: тітушки – толстолобіки [з лексикону регіоналів] – простітушки [з народного мовлення]), трансформувалося в перифрази (коронний номер регіоналів, винахід Партії регіонів, кадровий резерв антиукраїнської навали, основна ударна сила так званих Донецької та Луганської народних республік), розширило свій словотвірний потенціал (айті + тітушки = айтітушки – ‘хакери, які здійснюють атаки на сайти, зламують акаунти опозиціонерів у соціальних мережах’, проститутка + тітушки = простітушки – ‘молоді найманці влади, які протидіяли Майданові [Євромайдану]’), фразеологізувалося (Поганий той рагуль, який не мріє стати айтітушкою; Усі – тітушки, а я – д’Артаньян) і навіть збагатило політичний словник інших мов.
Розширився значеннєвий діапазон слова бандерівець (бендерівець). Воно тепер стосується не тільки тих українських націоналістів, які вважали себе послідовниками ОУН, не лише вихідців із Західної України, а й усіх тих, для кого Україна – соборна, самостійна, незалежна, унітарна держава. Це збірний образ проєвропейських, прозахідних українців, прихильників Майдану. Формування номінативного ряду, про який ідеться, не завершилося, отож не за горами поява в мові ще дошкульніших, ще в’їдливіших слів на позначення одержимих захисників нашої Батьківщини.
Мова оперативно реагує на суспільні зміни, фіксує їх, зберігає в просторі й часі, передає від покоління до покоління продуковану інформацію. Вона з педантичною точністю зафіксовує сьогодні українські феномени Помаранчеву революцію та Революцію Гідності не лише в лінгвістичному, а й у юридично-правовому вимірі, щоб хтось, урешті-решт, відповів не за какофонічні новотвори на взірець Лугандон, Даунбас, а за вчинення умисних посягань на територію унітарної держави України та її кордони.

Микола СТЕПАНЕНКО
Доктор філологічних наук, професор, академік, член Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів України