Це фото журналіста Олександра Клименка потрапило до нашої газети з охопленого війною Донбасу. На ньому – наш земляк, кадровий військовий Андрій Красноголовий. Розповідь про нього та його побратимів було вміщено у “Зорі Полтавщини” за 27 січня. Нагадаємо, що Андрієві батьки живуть у селі Степному Полтавського району. З квітня минулого року він боронить Україну від терористів і російських агресорів. Донедавна Андрій ще був чинним командиром взводу зв’язку 24-ї Яворівської “Залізної” бригади, яка дислокується в селі Кримське в районі горезвісної Бахмутської траси, що на Луганщині. Дорога має стратегічне значення, бо є найкоротшим шляхом від Первомайсько-Стахановського крила до Луганська. Тож і  гатять бойовики по нашим військовим, щоб мати повний контроль над транспортною артерією. Під час одного з таких обстрілів старший лейтенант Андрій Красноголовий отримав поранення в ногу. Спочатку його відправили до військового госпіталю Харкова, а потім – на Полтавщину. Нині Андрій лікується в опіковому відділенні Кременчуцької районної лікарні, де ми з ним і зустрілися.
Завідувач опікового відділення Захар Гольберт повідомив, що Андрій безкоштовно отримує усю необхідну медичну допомогу. Наразі він – єдиний поранений військовий у Кременчуцькій ЦРБ. Минулого року фахівці лікарні вилікували та поставили на ноги трьох бійців АТО.
Андрій хоч і сам військовий, але досі не може зрозуміти, осколками снарядів якої зброї завдане поранення. Розповідає, що з 29 грудня його заново сформований батальйон після нетривалої відпустки та ротації знову повернувся на Луганщину. Цього разу – в село Кримське. До їхнього приїзду там рідко стріляли, а от після нового року атаки терористів стали не тільки постійними, а й масованими. “Залізний” батальйон зайняв позиції упродовж 7–8 кілометрів передової лінії оборони. Андрій як командир взводу зв’язку разом із комбатом перебував трохи позаду. Його головним завданням було забезпечення безперервного зв’язку зі штабом. Зробити це в умовах відсутності електроенергії дуже складно. Про спецзасоби радянського зразка з кілометровими кабелями відразу ж довелося забути. Міноборони забезпечило війська малогабаритними й значно ефективнішими радіостанціями фірми “Моторола”. Однак, щоб вони працювали, потрібна електроенергія, її надавав дизельний генератор, який стояв надворі.
– Через постійні обстріли ми увесь час перебували у підвалі зруйнованої будівлі двоповерхового гуртожитку, – розповів Андрій. – Утім періодично доводилося виходити надвір, щоб заправити генератор дизелем. Разом із ще одним офіцером і солдатом ми зробили це в той момент, коли стихли артилерійські залпи. Було досить тихо, але ми не почули, як звідкись щось прилетіло і посікло усіх трьох якимись дивними осколками. Вони були зовсім малими, але шкоди наробили великої. Частина моєї ноги враз залишилася без шкіри. Тепер лікарі її нарощують. Аналогічних ушкоджень зазнав і рядовий. А от колегу-офіцера, легені якого пробив один із маленьких осколків, врятувати не вдалося. Найдивніше те, що поблизу місця нашого поранення не було ані якоїсь вирви, ані інших осколків. Вони потрапили у людей. Уже пізніше друзі прочитали інформацію в Інтернеті, що саме в цей час під Кримським російські війська випробовували якийсь новий вид зброї. Її не чути, але усі ми отримали контузію, із наших вух потекла кров…
Повернувшись у глибокий тил, Андрій не може наслухатися тиші й насолодитися відчуттям миру. Цього не можна передати словами. Однак не спокушається тим, щоб за будь-яку ціну ухилитися від повернення на війну.
– Як тільки одужаю, знову туди повернуся, – наголошує Андрій. – Вдома мене чекають дружина й чотирирічна донечка, а ще – похилого віку батьки. Я не можу допустити того, щоб вибухи лунали й над їхніми головами. Я свідомий того, що якщо ми поступимося Донбасом, то агресор в особі Путіна та його армії захочуть просуватися й далі углиб України. Ми просто не маємо права цього допустити.
На завершення розмови Андрій Красноголовий зазначив:
– Хотів би сказати, що нинішня війна досить жорстока й цинічна, тому до неї треба ставитися дуже серйозно. Це – не піонерська “Зірниця” чи поїздка на природу. Війна потребує не тільки витривалості, мужності й міцного здоров’я. По-перше, треба пам’ятати, що зброя є зброя і гратися нею не можна. Тому всім мобілізованим, які прибули до навчальних центрів, раджу вчитися усьому максимально. Це потім допоможе вижити й воювати. По-друге, ні за яких умов не розслаблятися, постійно дбати про безпеку свого життя і життя своїх побратимів. На жаль, на війні трапляється багато безглуздих смертей, коли хтось чогось не передбачив, не проявив пильності. Там постійно потрібні твереза голова,  швидкі ноги й вправні руки, адже зараз уже й до рукопашних боїв доходить. Офіцерам у відставці хотів би порадити не ховатися за спідницями дружин, а згадати про свій найголовніший обов’язок – захищати Батьківщину. Жінки й діти усієї України сподіваються саме на вас.
Зоряни ж зичать Андрієві одужання та якнайшвидшого завершення війни.

Віра ІЛЬКОВА
“Зоря Полтавщини”