– Я народився у Ленінграді. Коли навчався в школі, широко розгорнувся рух “Ворошиловський стрілець”. Тих, хто влучно стріляв, нагороджували значком “Ворошиловський стрілець”. Це було престижно. Серед учнів ленінградських шкіл було 100 юнаків, яким вручили цей значок, в тому числі й мені. Після закінчення шкіл по спецнабору нас призвали у Ленінградське танко-технічне училище. Влітку 1941 року ми поїхали на практику в одну з танкових дивізій під Псков. Якраз 22 червня курсанти облаштовували свій табір. Пам’ятаю той ранок. Я був днювальним. Тишу розірвав страшний гул, дивлюся вгору, а в небі – ціла армада літаків із хрестами. Посипалися бомби. Мене вибуховою хвилею відкинуло метрів на 20. Я упав у яму, яку ми викопали напередодні. Мабуть, це і врятувало. Наліт тривав хвилин сорок. Коли все скінчилося, з’ясувалося, що із наших 100 хлопців залишилися живими тільки 13. Такими були перші хвилини війни.
…Ми приєдналися до роти, яка відступала у московському напрямку. Дали нам гвинтівки, протигази. Я брав участь у обороні Москви. Були дуже важкі бої, 25 кілометрів залишалося до столиці. Але ворогу люди протиставили неймовірний патріотизм, страшна загроза їх згуртувала. Усі, від малого до старого, вийшли рити окопи. Я ніколи не забуду активну допомогу співробітників міліції. Всі міліцейські училища, що були у  Москві, влилися в ряди Збройних сил. Були навіть дивізії суто міліцейські. Особливо тяжке випробування їм випало на Волоколамському шосе. Один на один проти танків – це дуже страшно. Та ніхто не відступив.
Я зараз їжджу по районах, зустрічаюсь із працівниками міліції і прошу: “Якщо є серед вас ветерани, не забувайте про них, привітайте зі святом, вони зробили величезний внесок у захист Батьківщини”.
У Підмосков’ї я був два з половиною місяці. Брав участь у військовому параді 7 листопада 1941 року. Того дня був сильний мороз, сніг сипав такий, що за метр нічого не видно. Солдати пройшли повз мавзолей, а потім – на фронт… У Підмосков’ї я отримав перше поранення і першу медаль – “За бойові заслуги”.
Мені пощастило визволяти Україну з перших днів. З боку Ростовської області ми підійшли до Луганщини і там почали наступ. Дев’ять днів ворог не пускав на українську землю, та все ж ми прорвали оборону в районі села Милове. На честь цієї події там встановлено пам’ятник.
17 лютого 1942 року звільнили Харків, та радість була завчасною. Три дні тримали місто, а тоді довелося його залишити. Пам’ятаю, як місцеві жителі умовляли не відступати. Та ми змушені були, бо лише у Харківсько-Барвінківській операції втратили майже мільйон солдат і офіцерів. Це була трагедія.
Потім знову наступ. 18 серпня 1943 року вдруге звільнили Харків. Ще місяць нам знадобився, щоб із боями дійти до Полтави. Прийшли в район Кротенків, де форсували Ворсклу. Хоч вона невелика, але переправи не було ніякої. Правий берег високий. Там стояли німецькі шестиствольні міномети, вони обстрілювали кожний метр землі. Переправлялися хто як міг, на підручних засобах. Наші передові з’єднання, 222-й, 225-й, 92-й полки, увійшли в Полтаву ввечері 22 вересня 1943 року. А ми, я був ад’ютантом командуючого 53-ї армії Івана Агарова, – 23 вересня о 10-й годині. Полтава була вся в диму, ще догорали будівлі. А на вулицю, мабуть, вийшли усі мешканці міста. Вони зустріли нас квітами, несли яблука, груші, сливи.  Мені важко передати словами наш порив, відданість Батьківщині. Ми не думали про себе. Ми думали тільки про перемогу. Говорю це не для красного слівця – так насправді було.
У Полтаві стояли два дні й почали готуватися до форсування Дніпра. Ворог, як він вважав, перетворив Дніпро на неприступну фортецю. Протилежний берег високий, наш – пологий. Прострілювався кожний метр. Ми форсували Дніпро в районі Мішуриного Рогу в Дніпропетровській області. Ширина річки була приблизно 250 метрів… У боях за Дніпро полягло дуже багато людей. Адже в армію мобілізували усіх чоловіків призовного віку, які були на окупованій території. Навіть не встигли їх записати в ротні списки, не дали їм ні зброї, ні обмундирування. Зброю вони здобували у бою. Скільки їх призвали і скільки їх загинуло – ніхто не може сказати.
У боях радянські солдати проявили безприкладний героїзм. Пригадую майора, зв’язківця. Коли він відновлював зв’язок, йому відірвало ногу. Стікаючи кров’ю, знайшов місце розриву, два кінці дроту затис у зубах і пропускав через себе струм. Ми його так і знайшли, ледве живого.
4 і 5 листопада 1943 року –  форсування Дніпра. Мороз був градусів 4–6, льоду на річці ще не було. І ми мусили переправлятися хто на чому. Вода була червоною від крові. Люди зараз не вірять, коли про це розказую. Я сам би ніколи не повірив, якби на власні очі цього не бачив.
Потім були бої за Кривий Ріг, Жовті Води, Вознесенськ. Мені довелося пройти всю Правобережну Україну. Особливо важко було в Карпатах. А ще ми звільняли Румунію, Угорщину, Австрію. Звістку про перемогу я зустрів у Чехословаччині. Та 9 травня війна для мене не закінчилася. Ми воювали до 12 травня, бо празьке німецьке угруповання не здавалося. 9 травня пов’язане у мене з радістю і болем. Коли ми вже дізналися, що війна закінчилася, налетіли ворожі літаки, і 9 чоловік із нашого дивізіону (я тоді був автотехніком дев’ятого окремого винищувального протитанкового дивізіону) загинули під обстрілом. Було дуже боляче за цих хлопців.
Після війни демобілізуватися не довелося, – розповідає далі Борис Лутін. – Залишили в армії. Тож продовжив службу у військах протиповітряної оборони.
З 1962 по 1966 роки Борис Лутін виконував інтернаціональний обов’язок на Кубі, брав участь у створенні військ ППО цієї республіки, був нагороджений кубинською медаллю “Воїн-інтернаціоналіст І ступеня”. За бойові заслуги в роки Великої Вітчизняної й післявоєнну службу нагороджений сімома орденами і тридцятьма медалями.
Військову службу Борис Лутін завершив у званні полковника у 1973 році на Уралі на посаді заступника командира корпусу. Звідти приїхав в Україну, бо дуже вже припав до душі полтавський край. Та й дружина Зінаїда Іванівна, з якою познайомився на фронті і яка пройшла поруч з чоловіком усі життєві випробування, мріяла повернутися на українську землю, звідки була родом.
Сім’я Лутіних оселилася у Терешках Полтавського району. І до цього часу Борис Васильович там мешкає, на жаль, вже без вірної дружини, яка пішла за вічну межу.
І в свої майже 87 років ветеран Великої Вітчизняної війни Борис Васильович Лутін веде активне громадське життя. Він працював начальником громадської приймальні УДАІ в Полтавській області, радником начальника УДАІ. Неодноразово ветерана обирали депутатом Терешківської сільської та Полтавської районної рад. Був першим заступником голови ради ветеранів Полтавського району. Нині Борис Лутін – частий гість учнівських, трудових колективів. Буває й у виправних установах, адже вважає, що людей, які оступилися в житті, особливо необхідно виховувати на позитивних прикладах.
У 2004 році гвардії полковнику у відставці Борису Лутіну Указом Президента України було присвоєно звання генерал-майора. По праву гордиться своїм батьком, дідусем, прадідусем його родина. А внуків, правнуків і праправнуків у Бориса Васильовича аж 33. Вони, а разом із ними уся полтавська громада, бажають солдату Перемоги здоров’я, добра, благополуччя, довгих років життя.