Мешканець Машівки Володимир Головашич – місцевий фермер і просто небайдужа людина. Спочатку сам подумав, що треба зібрати військовим допомогу, а потім розповів про це своїм домашнім. Вони були тільки “за”. Підтримали друзі. Разом вирішили допомогти армії. Бо мобілізували більшість сільських хлопців, таких, як і Володимир. Хоча й раніше не був байдужим до підтримки військових – то гроші на бронежилет перерахує, то акумулятор передасть… Звернувся до колег, які обробляють землю. І одразу ж люди почали звозити допомогу: хто – гроші, хто – продукти, речі. Згодом підключилися інші мешканці району, навіть цілі громади. І в результаті зібрали стільки, що досі, чесно кажучи, такої кількості гуманітарної допомоги бачити не доводилося. А нещодавно машівські волонтери повернулися з Донбасу.
– Знаєте, який позитив отримали, просто не передати, – почав розповідь Володимир Головашич. – І хоча возили допомогу на війну, здавалося б, який там позитив, але, поспілкувавшись із захисниками, переконався, що вони вірять у перемогу і стоять за неї. А як вони нас зустрічали! І від такого прийому та неймовірного духу відданості справі захисту країни не хотілося їх залишати. До речі, кермував “КамАЗом” із причепом Анатолій Лаврентьєв із Селещини. До всього він привіз ще й своїх продуктів чимало. А його дружина напекла цілий ящик пиріжків.
Куди їхати, вибирали довго. Хотілося побувати в тих, хто воював. Тому й вибрали частину в Костянтинівці. Їхали довго, і перший блокпост, де люди зі зброєю, змусив переконатися, що їдемо на війну. Нас зустріли у військовій частині, що базується на покинутій фермі. Тільки-но зайшли в палатку, як відчули, що серед своїх. Почали знайомитися. Кожен тебе за рукав смикає і хоче щось розпитати. Географія бійців дуже велика. Крім наших, ще солдати з Кобеляк, Чорнух, Великої Багачки, Полтави, Кіровограда, Одеси… У палатці живуть двадцять чоловік і дві собачки. Там всюди в палатках або собаки, або коти. Тепло від двох “буржуйок”, є світло. На одяг особливих нарікань не було. Говорили тільки, що холодно на блокпостах у морози. Щодо харчування, то також ніяких проблем. Одне тільки – хотілося б хлопцям кращої зброї. А недавно під час чергового перемир’я розстріляли блокпост: є загиблі й поранені. Зробили це начебто з машини. До перемир’я хлопці ставляться негативно і налаштовані дуже патріотично. Завели мову і про місцеве населення. Стосунки з тамтешніми мешканцями дуже непрості. Мабуть, відсотків 40 нас підтримують, а 60… Довго не могли заснути, говорили. Тут заходить чоловік із автоматом, сідає поруч і спілкується, наче він мене все життя знає…
А вранці машину стали розвантажувати. Коли вигружали ліс, до нас підійшов бородатий дядько і, подавши повну чашку кави, пожартував: “Вибач, земляче, в ліжко не встиг. Був на чергуванні…” Якось так зворушливо вийшло, пройняло наскрізь. А коли почали розбирати речі на причепі, то бійці зізналися, що всього разом стільки ще не бачили. Дійшли до незвичайного подарунка – свинки-копилки, вщерть заповненої монетами. Як її побачили, на чоловічих очах з’явилися сльози. Хтось віддав, можливо, найдорожчі збереження. Попросили відшукати власника, передати подяку. На «ура» сприйняли бійці картоплю, консервацію, починаючи від огірків-помідорів і закінчуючи кавунами-грибами. В ходу там і цигарки. Їх розбирають відразу.
Потім пройшлися територією. Знаєте, бійці обживаються. Біля кожної палатки бліндажі – обжиті й такі, що будуються. А ще хлопці удосконалюють “буржуйки”, щоб давали більше тепла і їх не видно було. Всюди стоять розтяжки, щоб не бігали, кому не треба.
Дорогою і туди, і назад бачили багато військової техніки, пориті окопи. Деякі шахти працюють. А на автостоянці біля шахти – як в автосалоні. Мабуть, не бідують. А села бідніші, ніж у нас. Хоча поля оброблені…

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст