Очікуючи зустрічі з бійцем, про яку домовилися попередньо, уявляла, який же він, той, кому довелося пройти через справжнє пекло… А коли до кабінету зайшов зовсім юний хлопчина, на вигляд майже підліток, не повірилося, що це повз нього смерть пройшла на волосину, заглянувши у вічі. У свої двадцять чотири Олексій Соловей із Машівського району вже відслужив строкову службу і пройшов чималу школу життя – іншому й у шістдесят років стільки пережити не довелося.

…Вони супроводжували колону. Довели її в пункт призначення й отримали наказ шукати місце для табору. Зупинилися. Олексій із кількома бойовими товаришами заступив на чергування: вів спостереження за позиціями бойовиків. Тоді й виявили розташування так званих “ополченців”. Швидко передали координати куди слід. Чергування скінчилося, але зв’язатися зі своїми не вдавалося. Розпочався обстріл із “Градів”, що тривав до ранку. А на ранок, коли до підвалу, де ночували, повернулася наступна пара вартових, дізналися, що в селі немає більше нікого. І самого села більше немає: все зруйноване, розбите, вулицями бродять вцілілі собаки, кури… Довелося ввімкнути відключені досі телефони. І одразу одна за одною стали надходити “есемески” з незнайомих номерів. Передзвонили й почули від комвзводу: “Ви там одні залишилися – ми всі вночі відійшли з позицій. До вас прорватися не вдалося. Вибирайтесь самотужки, але акуратно, бо на висотках танки стоять… Низом теж не йдіть: багато розтяжок і мін”.
Хлопці вишикувалися в бойовому порядку й виступили.
– Залишилося багато нашої техніки, – розповідає солдат. – Але завести нічого не вдавалося, аж поки не натрапили на БМП. На ній і вирушили. Дорогою підібрали ще двох бійців. Вибралися на трасу, та вже за кілька кілометрів наткнулися на танк. Далі – ще один. З-за лісосмуги вибігли люди і почали махати, щоб зупинилися. Хто вони – незрозуміло. Почали обстрілювати. А потім на нашу машину в упор розвернулася башта танка. Були змушені зупинитися. Отак і потрапили в полон…
Хлопців повезли майже до російського кордону, згодом перекинули в Сніжне. Тримали спочатку у військкоматі, потім – у міліції, в камерах. Декого волонтери забрали для обміну ще звідти. Решту 21–22 серпня завантажили в автобуси і повезли, як з’ясувалося, в Донецьк. Наступного дня полоненим оголосили, що вони братимуть участь у “параді ганьби”.
Про це “дійство” юнакові згадувати важко:
– Людей, так би мовити, глядачів, за мірками міста-мільйонника було небагато. Спочатку виставили нашу розбиту техніку. І ходили любувалися. А потім вже нас вишикували й вивели на площу в оточенні охорони з собаками… Щоб жбурнути в нас каміння, пляшки, місцеві підбігали впритул, бо здалеку могли попасти і в своїх. Дехто з них ходив з ножами, заточками… Колона полонених пройшла містом близько кілометра. Потім нас посадили в автобуси, але й по автобусах “глядачі” кидали що попало. Населення на окупованих територіях має різні настрої. Є такі, що нас підтримують, але їм нікуди було виїхати. А потім жителів перестали випускати з міста. І в них безвихідь: або працювати на бойовиків, або…
Місяць і тиждень Олексій пробув у полоні. Як розповів, тримали їх у Донецьку в приміщенні архіву СБУ.
– Кімната – приблизно шістдесят квадратних метрів. Нас там – сто сорок чоловік між стелажами. Годували двічі на день: кашею, напівкислим борщем… І їли, бо їсти ж хочеться. Постійно водили на допити до слідчих. І доки на допиті, доти й більш-менш нормально: і цигарок дадуть, і навіть зателефонувати додому. А як вийшов – зовсім інше ставлення. Постійно агітували, щоб переходили на їхній бік. За це обіцяли й офіцерські звання, й озброєння набагато краще. Важко було в полоні фізично, а ще важче – морально. Постійно чули, що ми – фашисти і не заслуговуємо на життя. І всіх нас розстріляють. Бувало, що посеред ночі до нашої кімнати ввалювалися “ополченці” напідпитку. Вмикали світло, всіх будили, хто не подобався – били кулаками, ногами.
Про те, що Альоша потрапив у полон, рідні дізналися з його дзвінка, зробленого з дозволу слідчого під час допиту. Як сказав хлопець, мама, почувши голос сина, навіть не давала говорити – весь час плакала й перебивала. Адже його дівчині на той час хтось по телефону вже повідомив, що він загинув. Не уявити розпачу рідних людей. І лише брат категорично заявив, що доки ніхто ніяких офіційних документів про його загибель не надсилав і мертвого не бачив, Олексій – живий. І все.
Пізніше Олексію вдавалося непомітно для охоронців телефонувати додому, коли полонених вивозили в місто працювати на складах. Тут, за його словами, годували вже краще, тричі на день.
…Процес обміну полонених тривав довго. Складалися списки, але Олексію з товаришами не таланило, визволення все відкладалося. Одного разу обміняли близько 40 полонених. Тоді пощастило всім хлопцям із його роти, крім нього та ще одного товариша. Щаслива мить для нашого земляка настала лише через два тижні. Тоді вже радості не було меж, а коли ще й побачив рідних, які по нього приїхали, почуття переповнили.
– У полон я потрапив, – додав Альоша, – 13 серпня.
– Таке нехороше число, – вирвалося на ці слова мимоволі.
– Та ні, – заперечив хлопець. – Воно відтепер для мене щасливе. Бо саме в перший день полону нас взагалі хотіли розстріляти. Спочатку звеліли лягти перед танками. А потім відвели і довго допитували “з пристрастієм”. З одягу залишили на нас лише штани, носки й футболки, поставили на коліна – хотіли розстріляти. У той момент ні про що не думалося, просто дивився на дерева, листя, – промовив солдат. – Та підійшов хтось із старших чинів і сказав, що розстріл відміняється, мовляв, нас будуть обмінювати на їхніх полонених. Зате потім били так, що ледве не вбили. У цей момент наші війська почали обстріл позицій бойовиків, при відступі нас разів три то завантажували в машини, то знову висаджували. Під час одного з таких завантажень осколком пробило борт машини і розірвало радіостанцію, що лежала в кузові. Вона нас і врятувала. Знову били, товкли ногами. А вже на місці – безкінечні допити зі знущаннями. І ножі під горло ставили, і олівці у вуха та ніс запихали…
Нині юнак після госпіталю перебуває на реабілітації. Але, як говорить, значний курс лікування ще попереду, і на нього потрібні кошти. Вдячний усім, хто підтримав його і родину в цей час.
Так хочеться, щоб нарешті та війна закінчилася й Олексій Соловей, і інші наші захисники мали змогу навчатися, створювати сім’ї, ростити дітей, будувати і втілювати плани на мирній українській землі.

Людмила ТЮТЮННИК
Журналіст