Навколо Маріуполя (місто знаходиться в зоні проведення антитерористичної операції) зосереджено багато різних підрозділів: армія, Національна гвардія, прикордонна служба, спеціальні добровольчі батальйони… Один із них – зведений батальйон “Полтавщина”, сформований на базі УМВС у Полтавській області. У ньому служать не лише полтавці, а й бійці з Дніпропетровська, Харкова, інших міст України. Під Маріуполем батальйон базується в селищі Володарське й контролює стратегічний Бердянський напрямок. Він може слугувати основним при наступі супротивника в південно-західному векторі. Керівництвом сектора “М” зони АТО було прийняте рішення про створення Володарського гарнізону, де батальйон “Полтавщина” посилений танковою групою і мобільною протитанковою артилерією.
Очолює батальйон “Полтавщина” молодий, енергійний командир Ілля КИВА. Ми попросили його розповісти про себе й свій батальйон.

– Мені 37 років, народився в Полтаві, закінчив педагогічний університет за спеціальністю “Психологія і філософія”, а потім – Національну юридичну академію імені Ярослава Мудрого за фахом “Правознавство”. Працював у різних держструктурах, у тому числі й на Донецькій залізниці. Зайнявся благодійною діяльністю, очоливши міжнародний благодійний фонд із захисту ув’язнених дітей, очолюю Всеукраїнську національну федерацію дворового футболу, що є частиною виховного процесу підростаючого покоління. Я – активний учасник Майдану з перших його днів, – говорить Ілля Кива. – Ще в грудні 2013 року виступав по телебаченню й закликав людей піднятися для повалення тодішнього бандитського режиму. Був на Майдані в найгарячіші його часи. Був активним членом “Правого сектора”, вважаючи, що ця організація дозволила змінити систему, яка фактично й привела до війни. З квітня я брав участь у бойових діях на Східному фронті в Донецькій і Луганській областях. Це – Новоселівка, Курахово, Красноармійськ, Слов’янськ, Карлівка… З червня, коли набрався військового досвіду, зайнявся формуванням підрозділу. Я знаю, що можу повести за собою людей, можу правильно організувати роботу підрозділу.
Мій дід також був родом із Полтавської області, воював на фронтах Великої Вітчизняної війни, був командиром десантно-штурмового батальйону і за форсування ріки Тиси в Угорщині був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Дід брав участь і в обороні Москви, у звільненні Чехословаччини. Крім Зірки Героя, був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, орденом Олександра Невського, Вітчизняної війни, іншими орденами і медалями. Він був Почесним громадянином Угорщини, там його ім’я було присвоєне школам, селищам. Мені, моєму братові й, сподіваюся, моєму синові дідусь завжди буде прикладом.
Слово “Батьківщина” для нас з дитинства було не абстрактним поняттям. Патріотизм у нашій родині завжди був стрижнем, зобов’язував нас гордо носити своє прізвище. Можна багато говорити про політику: хто правий, хто винуватий, хто перший розпочав, але поки це був наш внутрішній конфлікт, ми б самі в ньому розібралися. А коли наш сусід приходить до нас зі зброєю, топче нашу землю і намагається нам розповісти, у чому правота тих чи інших подій, у будь-якої людини, незалежно від її політичного спрямування, не залишається іншого вибору, як взяти в руки зброю і захищати свою землю. Адже ми тут не тому, що “партія наказала”, ми не розділяємо один одного на правих, лівих, червоних або синіх. Тут ми – єдина нація, яка стала на захист своєї землі й своєї Вітчизни. Насмілюся висловити таку думку: можливо, ця війна нам була потрібна для згуртування, тому що вона формує новий прошарок загартованих, свідомих громадян. Ми робимо це для своїх дітей, щоб вони вільно і  гордо ходили по своїй землі, знаючи, яку ціну заплатили їхні батьки.
Що повинен робити чоловік, коли в його будинок приходить лихо? Він повинен захищати свій дім! У який момент прийде війна – ніхто не знає, але якщо нас втягнули у збройне протистояння, ми повинні дати рішучу відсіч ворогові.
– Ілля Володимирович, в обов’язки командира батальйону входять і завдання життєзабезпечення довіреного вам підрозділу. Це зокрема харчування, обмундирування, житло… Як вирішуються ці питання?
– Основний мій обов’язок – це вирішення бойових завдань, поставлених командуванням. Питання життєзабезпечення батальйону – робота моїх заступників. Досить говорити про їжу! Ми постійно тільки й чуємо: то їсти нічого, то нема що одягти, взути. Нам потрібно Вітчизну захищати! Зрозуміло, що на голодний шлунок і босоніж багато не повоюєш, але досить акцентувати на цьому увагу. Зараз в Україні досить сильно розвинутий волонтерський рух, і це є колосальною підтримкою армії. Я сьогодні вже не бачу голодних і роздягнених бійців. Це не травень, коли в нас нічого не було. Зараз в Україні ці питання практично вирішені. Інша справа, що держава приділяє цьому мало уваги, але це не питання забезпечення, а питання взаємодії державної системи з армією і батальйонами. Ми одягнені, взуті й нагодовані. Ніхто з нас не їхав сюди на відпочинок.
Ось такий командир є в чотирьохсот бійців батальйону “Полтавщина”. Він надійний, впевнений у правоті своєї справи, свого світогляду. Справжній комбат!
(“Приазовский рабочий” – спеціально для “Зорі Полтавщини”).
• Командир батальйону “Полтавщина” Ілля Кива (у центрі), заступник командира Костянтин Паршин (ліворуч), рядовий Владислав Сливка (праворуч).

Олександр БОНДАРЕНКО
Журналіст