Трагедія голоду 1932–1933 pоків на Полтавщині

Понад сім десятиліть минає від часу найбільшої трагедії в історії українського народу – голодомору 1932–1933 років. Тоді загинуло майже стільки українців, скільки за чотири роки радянсько-німецької війни 1941–1945-го – 6–7 мільйонів (дослідники називають і більше число невинно замучених жертв). Трагедія, що розігралася на благословенних землях України, Полтавського краю, була одним з жахливих наслідків соціально-політичного  експерименту більшовиків. Тисячолітня історія України не зберегла ні в документах, ні в людській пам’яті нічого подібного. Не було голоду і в часи німецько-фашистської окупації. Які ж причини голодомору?
Розпочата в кінці 1920-х насильницька колективізація сільського господарства призвела до знищення справжнього господаря на землі, перетворивши його на колгоспного наймита. Позбавлені права власності селяни не були зацікавлені в результатах своєї праці. Оплата ж праці в колгоспах була мізерною. Форсовані темпи індустріалізації потребували обладнання й устаткування, яке можна було придбати лише за валюту за кордоном, а основним джерелом надходження валюти був експорт зерна. Тому з колгоспних комор урожай вимітали “під мітлу”, прирікаючи селян на голод. Для України держпоставки на 1932 рік були збільшені на 44 відсотки.
Уже влітку 1932-го випадки недоїдання і голодування у селах Полтавщини стали звичним явищем. В офіційних документах вони кваліфікувалися як “продовольчі труднощі”. В особливо тяжкому становищі опинилося населення семи тодішніх районів: Глобинського, Кобеляцького, Нехворощанського, Оболонського, Оржицького, Семенівського і Чутівського. У Гадяцькому районі невиходи на роботу через недоїдання складали 50–60 відсотків. У пошуках їжі колгоспники масово виїжджали в інші краї і республіки. Все це призвело до зривів у виконанні польових робіт і значних втрат врожаю. Недобір зерна влада надолужувала тотальним викачуванням хліба у селян-одноосібників, колгоспів і колгоспників – усіх, хто мав якусь його дещицю про чорний день.
Села, що не виконували планів хлібоздачі, позбавлялися найнеобхіднішого. Рішенням бюро Харківського обкому КП(б)У від 14 листопада 1932 року в села Нехворощанського, Новосанжарського, Кременчуцького і Кишеньківського районів було припинено постачання товарів повсякденного попиту, а постановою політбюро ЦК КП(б)У від 6 грудня 1932 року за невиконання планів хлібозаготівель села Кам’яні Потоки Кременчуцького і Лютенька Гадяцького районів були занесені до “чорної дошки”. Це означало, що жителям цих сіл була оголошена економічна блокада: будь-яка торгівля з ними заборонялася, з крамниць вивезли всі товари, і люди були позбавлені найнеобхіднішого – солі, мила, гасу, сірників…
На боротьбу з голодним селянством були кинуті сили НКВС і мобілізовані партійні та комсомольські активісти, активісти з числа членів комітетів незаможних селян та робітники-тридцятитисячники – “будівники світлого майбутнього”, а заодно – прокурори й карателі, яким сміливості додавали нагани. Дії “буксирних бригад” нічим не відрізнялися від дій головорізів: вони ходили по дворах і силою забирали в колгоспників зароблений хліб, а заодно – картоплю і буряки, били жорна і ступи, прирікаючи тим самим людей на голодну смерть. З колгоспних комор були забрані посівне зерно, страховий і фуражний фонди, що призвело до масового падежу худоби.
Результатом узаконеного сталінсько-більшовицькою партією необмеженого розбою на селі стала масова смертність від голоду: пухли старі й малі, вимирали селянські родини і цілі села. Згідно з офіційними даними, навесні 1933 року із 64 районів Харківської області, до складу якої входила і більша частина нинішньої Полтавщини, “продовольчими труднотами” було охоплено 59. Захворювання і смертність через виснаження стали масовими.
У Новосанжарському районі з 25 сільських рад голодом були уражені 18. Члени більш як двох тисяч господарств через виснаження не в змозі були вийти на роботу в колгосп. Протягом весни 1933-го в районі було зареєстровано близько трьох тисяч смертей від голоду. Щоденно в селах помирало по кілька чоловік.
Не кращим було становище і в інших районах Полтавщини. В Гадяцькому за три весняних місяці 1933 року померло більше двох тисяч чоловік. Смертність стала настільки масовою, що сільські ради припинили реєстрацію померлих. Росла дитяча безпритульність. Ясла і дитячі будинки були переповнені сиротами, але в них не вистачало продуктів і в їжу вживали різні сурогати. Не кращим було становище і в полтавських школах, які ще з 15 грудня 1931 року були зняті з державного продовольчого постачання. Діти хворіли, голодували і помирали. На грунті голоду загрозливих розмірів набули розбої, пограбування і крадіжки. Цілі сім’ї залишали села і, пробираючись через частокіл загороджувальних загонів НКВС, ішли до міст, але, не знайшовши там роботи і помешкання, займалися жебрацтвом.
На вулицях Полтави навесні 1933 року щоденно прибирали по кілька десятків трупів. На залізничних станціях і роз’їздах полтавські хлібороби, які раніше годували Європу, просили шматка хліба і там же помирали від голоду. Знайдені вздовж залізничних колій трупи звалювали у рови і сяк-так присипали землею.
В особливо жахливому становищі опинилися діти-жебраки, які втратили своїх рідних. Злочинні групи заманювали нещасних до свого кубла, вбивали і м’ясо продавали на підпільних ринках. Одна з таких груп нелюдів була виявлена на вулиці Пролетарській у Полтаві. На станції Полтава-Південна виловлених міліцією безпритульних дітей розмістили у спеціальному вагоні, який стояв на запасній колії і слугував тюрмою на колесах. 75 ув’язнених там дітей годували різними сурогатами, в результаті чого вони швидко вимерли.
Щоб утримати селян, які ще залишилися живими, і забезпечити колгоспи дармовою робочою силою, в 1933 році в СРСР були введені внутрішні паспорти, але колгоспники їх не отримали. Прикріплені до землі й позбавлені права вільного виїзду з села, вони перетворилися на кріпаків радянської колгоспно-радгоспної системи.
У селі Ламане Глобинського району, за далеко неповними даними, від голоду померло 557 обкрадених державою селян, в Мануйлівці Козельщинського району – понад 500, у Максимівці Кременчуцького – не менше 400, у Щербанях Полтавського – 147. У селі Сливки Решетилівського району поряд з пухлими від голоду дорослими на прополювання буряків виганяли і хлопчиків 10–12 років. Оскільки норм виробітку вони не могли виконати, їх позбавляли повного обіду: з галушок давали лише юшку. Діти помирали там же, в полі. У 120 дворах цього села від голоду протягом 1933 року померло 152 людини. Трагедія полтавського села відображена в усній народній творчості того часу:
Oй, купались сірі гуси
У Пслі коло кручі,
Плачуть люди голоднії,
З колгоспу ідучи.
Зацвіли волошки сині
В степу при дорозі.
Та померли ж мої діти
З голоду у “созі”.
А між тим, хліб на Полтавщині був. На станції Решетилівка гори зерна лежали під відкритим небом. Збіжжя псувалося і гнило, але пильно охоронялося. У травні 1933 року голодні селяни на станції Сагайдак захопили склад зерна, почали його їсти сирим. Частина з них незабаром померла в муках, решту розігнала кінна міліція. В кожному районі працювали створені згідно з постановою Раднаркому СРСР від 2 листопада 1932 року закриті розподільники і їдальні для партійно-радянської номенклатури, які охоронялися міліцією, працювали і магазини так званого Торгсину (“торговля с иностранцами”) з широким вибором продуктів харчування, але придбати їх можна було лише за валюту, золото та інші цінності, яких в селян, певна річ, не було. А навколо помирали з голоду хлібороби…
Скільки ж людей загинуло від штучно створеного голодомору на Полтавщині? Однозначно на це невимовно важке питання не зможе відповісти ніхто. Радянська влада рахувала відсотки виконання планів і соціалістичних зобов’язань, тонни виплавленого металу і центнери забраного в селян хліба, але не рахувала людських життів. Для комуністичної системи люди були лише “колесиками і гвинтиками” в маніакальних планах будівництва “безкласового комуністичного суспільства”. Для влади голоду не існувало. Самі розмови про нього вважалися контрреволюційними з відповідними наслідками. Дослідники сходяться на думці, що в результаті голоду 1932–1933 років в Україні вимерла четверта-п’ята частина сільського населення. За нашими підрахунками, на Полтавщині ці втрати складали близько півмільйона чоловік.
Голодомор 1932–1933 років став незагойною раною на тілі українського народу й одним з найбільших злочинів комуністичного режиму проти України. Цілі покоління хліборобів були або знищені голодом, або перетворені на безпашпортних кріпаків колгоспно-радгоспної феодальної системи. І нині, коли ситі й профінансовані спецслужбами сусідньої держави поборники ленінсько-сталінських ідей стверджують, що голоду не було, варто запросити їх у полтавські села. Люди старшого віку повідають їм історії своїх хліборобських родин, у яких більшовики на чолі з кремлівським вусанем відбирали майбутнє. Зараз інший кремлівський господар творить свої чорні справи, намагаючись поневолити Україну. Марні його потуги, бо історія свідчить, що долі тиранів однаково нікчемні, а народи – незнищенні.

Віктор РЕВЕГУК
Кандидат історичних наук