Кажуть, літо – як маленьке життя. І справді: воно стільки всього вмістило! У настроях, у подіях. Від першого цвіту до першого плоду в саду. Від зернини, посіяної в грунт, до золотих снопів святкового жнива. Від юного лелечого клекоту над гніздом – до прощального злету у вирій.
За народними прикметами, літо вперше зустрічається з осінню у яблуневий Спас. Але ми того не помітили – спека пахощами медів п’янила серпневе повітря. Але де вже літо…
Перший день вересня кинув під ноги перший яскравий гладесенький каштан. Вітер із гірчинкою чорнобривців змусив примружити очі й повірити: входимо в осінь. Лірично оживають у пам’яті рядки Бориса Мозолевського:
Та ж тільки губами до сонця припав,
А вже й відплива моє літо…
Як маленьке життя швидкоплинне – від цвіту до плоду…
Сумно падає багряний листочок. І легкий смуток торкається клавіш душі.
Все, як щоразу. Здається.
Але тільки здається. Увійшли в іншу осінь – пекучо тривожну. Так засіялося нам із весни – болем і втратами. Але сумувати немає коли – щедре тепло, подароване літом, осінню, маємо роздарувати. Тим, хто чекає допомоги. І то – найкращі ліки від осінніх печалей. То – надія, що нас єднає…
А човни часу, надії, просто рибальські “посудини” чи лодії століть – вони курсують від причалу до причалу. Так хочеться, щоб кожен причал дарував сподівання нового плину – до зустрічей із неповторними порами року й цілого життя…

Лідія ВІЦЕНЯ
“Зоря Полтавщини”