Переглядаючи архіви, натрапив на журнал “Соціалістична культура” тридцятирічної давнини, а в ньому – на статтю тодішнього першого секретаря Миргородського міському компартії України Василя Радька “Сьогодні з думкою про завтра”. Розповідаючи про досвід культурного розвитку Миргородщини, очільник району тепло відгукувався про завідуючого відділом культури Олександра Муку. Саме завдяки його таланту й великим організаторським здібностям заклади культури району досягли успіхів, про які заговорили не тільки в Україні, а й на теренах усього тодішнього Союзу.
Прикметно, що Олександр Мука не підхопив цю естафету творчих перемог від своїх попередників, як це часто буває, а торував дорогу сам. У ті роки на Миргородщині функціонувало 53 клубних заклади, 48 бібліотек, 23 громадських й 3 державних музеї, кілька музичних шкіл. А от тямущого завідуючого відділом культури справді бракувало. Ніхто довго не затримувався на цій посаді, всім не вистачало організаторських здібностей. Тож посада ніби сама чекала на Олександра Ібраїмовича Муку.
Мамина пісня
Олександр Мука – не корінний миргородець. Народився в Ялті. Під час війни сім’я переїхала в Грушине Хорольського району. Там закінчив школу, навчився грати на музичних інструментах, брав активну участь у шкільному гуртку художньої самодіяльності. А співав при кожній нагоді. Особливо вдома, коли до співучої мами, Марії Іванівни, на посиденьки приходили сусіди. Горювали за чоловіками, які загинули на фронті (Ібраїм так і не побачив сина, який народився в жовтні 1941-го), плакали й вишивали. А вже як виплачуться, так і наповниться хата піснею – від долівки до сволока, що тримає стелю. Підтягував і Сашко, бо ще ж з маминим молоком усотав і веселі, й сумні мелодії.
Керівники села помітили юнакові здібності. Так 19-річний хлопець став завідуючим місцевим клубом, згодом – Будинком культури. За 10 років набув досвіду, вмів залучати на репетиції талановиту молодь, шукав і знаходив нові форми культурного просвітництва.
Коли сім’я переїхала до Миргорода, Олександр Ібраїмович працював методистом районного Будинку культури, виявив себе талановитим актором самодіяльного театру. І досі пам’ятаю його в ролях Назара й Марка у виставах за творами Тараса Шевченка, а особливо – в ролі Аристарха у веселих “Фараонах” Олексія Коломійця. А який вже був неповторний і самобутній у його виконанні Грицько на театралізованому дійстві “Гоголівські герої на Сорочинському ярмарку”!
Та найцікавіше, що упродовж чверті століття Олександр Мука був головним режисером театралізованого дійства на славнозвісному гоголівському ярмарку, який зажив доброї слави в усьому світі. У нагоді стали знання, набуті на факультеті культурно-освітньої роботи в Харківському інституті культури, який закінчив після Полтавського музичного училища імені М. Лисенка. Режисурою фахівця масових театралізованих видовищ, працівника культури вищої категорії, заслуженого працівника культури захоплювалися спеціалісти не тільки радянських республік, країн соціалістичної співдружності, а й Заходу.
Багатоклопітні організаторські обов’язки не стали на заваді його творчому натхненню – він здійснює талановиті постановки таких театралізованих дійств, як “Українські вечорниці”, “Українське весілля”, “Козацькі жарти”, “Українські посиденьки”, “Свято української пісні”, “Козацькому роду нема переводу”, “День сім’ї”, “День міста”. Олександр Ібраїмович був також режисером і сценаристом “Купальських ігор” у Національному музеї-заповіднику Миколи Васильовича Гоголя у Шишацькому районі, на Сорочинському ярмарку в Сердобську Пензенської області, обласного свята “Осіннє золото”, яке проводиться на вшанування пам’яті неперевершеного поета-пісняра Дмитра Луценка. До речі, нещодавно талановитий режисер-постановник отримав літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка за особистий вагомий внесок у розвиток національної культури та мистецтва України. Вручив йому нагороду наш видатний земляк, поет-академік Борис Олійник.
Творча лабораторія – безмежна
Свого часу за бездоганну режисуру культурних дійств Олександр Ібраїмович Мука був удостоєний звання лауреата Всесоюзного фестивалю масових свят і театралізованих видовищ. Такій кількості творчих звань і відзнак, яка значиться у трудовій біографії цієї людини, можна тільки вражатися. До того ж Олександр Ібраїмович – ще й Почесний громадянин Миргородщини, Почесний залізничник.
Творча лабораторія нашого земляка, здається, безмежна. Вона досліджувалася і досліджується багатьма профільними установами й закладами. Запроваджується в інших регіонах як взірець. У Миргород за досвідом приїжджало багато делегацій і знаменитостей. А головний культорганізатор нашого краю постійно вчився в інших. Він свого часу читав лекції для студентів інститутів культури не тільки в Україні, а й у Білорусі, Киргизії, на конкурс читців возив юнаків та дівчат у Польщу, з творчими колективами їздив у Чехословаччину, Болгарію. Пам’ятаю, як ми разом у 1983 році літали в Грузію на свято з вшанування Лесі Українки – “Лесіа обу”. В Тбілісі, Сурамі, Хашурі нас тепло вітали земляки видатного Давида Гурамішвілі, який похований у Миргороді.
Ще одна цікава історія. Підготовка до 350-річчя з дня народження нашого славетного земляка, гетьмана Данила Апостола розпочалася заздалегідь. Роль і місце в історії України цієї постаті важко переоцінити. Академіки, доктори наук писали монографії, дослідження, статті. “А що як збудувати пам’ятник гетьманові біля його усипальниці?” – запропонував майстер культурної ниви. Так у 2006 році у Великих Сорочинцях біля Свято-Преображенської церкви постав на постаменті гетьман України.
Кінострічки про академіків народного мистецтва
Про мого товариша Олександа Ібраїмовича Муку можна говорити й говорити. Високоосвіченому, ерудованому, йому завжди до всього є діло. Разом із талановитим керівником тодішньої любительської кіностудії Василем Сливним, ентузіастами-пошуковцями задумав віднайти й відродити звичаї рідного краю, розповісти про народних умільців.
На світ з’явилися документальні стрічки про всі 12 фольклорно-етнографічних ансамблів району. Хіба можна приховувати таке багатство, яким володіють “Єрківчанки” Олександра Правосуд, Марія Носенко, Ольга Ярошенко та інші академіки народного музичного мистецтва? За високу виконавську майстерність колективу з села Єрки гаряче аплодували в Києві на Міжнародному фольклорному фестивалі. Миргородські берегині українського фольклору радували своїми піснями жителів Голландії, куди були запрошені на гастролі. А очолював делегацію в країну тюльпанів, звісно ж, Олександр Мука.
Такі ж колективи були створені й діяли в Клюшниківці, Гаркушинцях, Гасенках, Кибинцях, Мареничах, Остапівці, Шарківщині. Їх визнали не тільки на Полтавщині, а й у Чернівцях, Києві, Ризі, на Всеукраїнському фестивалі “Червона рута”.
Миргородська земля дала світові не лише державного діяча Данила Апостола, видатних письменників Миколу Гоголя, Панаса Мирного, Василя Капніста, Василя Наріжного, художників Володимира Боровиковського, Юрія Сластіона, історика Бориса Грекова, а й талановитих кобзарів Самійла Яшного, Михайла Кравченка, Івана Сіроштана, Володимира Кабачка… І нині щороку в Петрівцях Миргородського району з ініціативи Олександра Муки проводиться Всеукраїнський конкурс імені Володимира Кабачка серед юних бандуристів. Все це і стало темами фільмів кіностудії.
Під безпосереднім керівництвом Олександра Ібраїмовича створено фільми про гончарів, зокрема Й. Кавунника, гребінників І. Дем’янченка, А. Убийсобаку, Н. Жеребила, скрипаля і скрипкового майстра М. Корнійка, а також вишивальниць (у Великих Сорочинцях була спеціалізована артіль, вироби якої розходилися по всьому світу), ткаль.
А переглянули б ви майже годинний фільм про рідкісну професію вохродобувача! Цей промисел культивувався в Грем’ячій, що поблизу Попівки Миргородського району. Була навіть створена артіль із видобутку вохри (жовтої глини). Василь Сливний, щоб відзняти фільм, разом з вохродобувачем (єдиним у районі) Борисом Кузьменком спускався під землю на глибину 18 метрів, де майстер копав рудьку.
Пліч-о-пліч з ентузіастами
Олександр Мука знає ціну гаслу “Кадри вирішують все!” Отож завжди прагне створити колективи талановитих, працьовитих і сумлінних людей. І допомагав їм, і спирався на них. Таких, як уже згадуваний Василь Сливний, методисти Ніна Городнича, Людмила Шатравка, Олексій Калайтан, режисери Зоя Кондратенко, Надія Рожко, керівник хору ветеранів (а про те, що він славився на всю округу, добре знають миргородці старшого покоління) Дмитро Бондаренко, директори будинків культури Борис Милівський, Володимир Яневич, Віктор Фещенко, Григорій Дячко, Сергій Міщенко, Віра Зінченко, Лідія Задорожна, Володимир Подоляка, котрий, як і наставник, став заслуженим працівником культури. Не можна не згадати й ентузіастів своєї справи – завідуючих музеями Михайла Брагу, Петра Петлюха, Валентину Міщенко, керівників бібліотек Марію Соснову, Любов Кандалінську, Катерину Одай, Ніну Ткаченко, Аллу Бражник, керівника хореографічного колективу Олександра Ткаченка, керівника народної самодіяльної капели Миколу Літягіна, художнього керівника Миколу Куліша, поета Андрія Орла, художника-оформлювача Миколу Суховаткіна. З-поміж багатьох інших цих людей треба було знайти, допомогти їм повірити у власні сили й навчити успішно працювати.
Важко повірити, але то є правда, що в районі функціонувало 12 народних колективів, у тому числі театр, капела, духовий оркестр. На Миргородщині вперше в Україні був створений культурно-спортивний комплекс, до складу якого ввійшли всі установи та організації, що виконували культурно-виховні функції. Діяло 20 централізованих клубних систем, урізноманітнювався зміст тематичних вечорів, усних журналів, вечорів запитань і відповідей. Бібліотеки пропагували літературу, залучали людей до систематичного читання.
Тепло, кошти і кадри
Жаль, що тепер у бібліотеках часто й свіжих новин не знайти, бо немає грошей на передплату періодики. Олександра Ібраїмовича це особливо непокоїть. У ветерана культосвітньої ниви душа болить за нашу молодь. До нього й зараз приїжджають вчитися вихованці Гадяцького училища культури імені І.П.Котляревського. Олександр Мука ними опікується, і ветеранові приємно давати майбутнім колегам корисні поради, навчати доброму, повторювати себе в учнях.
Не може розлучитися з улюбленою справою і досі. Нині працює заступником директора санаторію імені Гоголя з питань культури та туризму. З відпочиваючими залізничниками проводить екскурсії (добре, що в Миргороді, районі є що показати). Разом з аматорами, а то і відпочивальниками, забезпечує гостям курорту культурну програму. А ще, як дбайливий господар, займається озелененням здравниці, вирощенням екзотичних дерев і кущів.
…Ми сидимо в затишній квартирі Олександра Ібраїмовича. Гарний сучасний будинок, а в одній із кімнат – звичайна сільська піч, навіть із лежанкою. Господар рогачем дістає з неї умлілий капусняк, а також ставить на стіл вареники з вишнями, звареними на пару. Вже понад десять років Олександр Ібраїмович Мука – без своєї половинки, дружину забрала хвороба, тож і біля печі тепер порядкує сам.
– У галузі культури працюю більше 50 років, – говорить гостинний господар, пригощаючи мене вечерею. – Ніяк не зрозумію, як можна було оголосити в нашій країні Рік культури. А такий був у 2003-му. Культура – далеко не освоєний пласт. Якщо вже так, то кожен до 2003-го і після має бути Роком культури. Щоб зберегти культуру, потрібні не гасла, а конкретна робота. Все тримається на трьох “китах”: кошти, тепло (і не тільки в клубах, а й душевне) і, звичайно ж, кваліфіковані кадри…
Олександр Ібраїмович іде перевдягатися. Треба мати вигляд, який відповідатиме важливості події. Через годину в санаторії дають концерт його вихованці. Дуже хороша молодь. І наставник за них щиро вболіває!

Микола ОЛЕКСЕНКО
Заслужений журналіст України