Вітчизняна війна-2014, яка на Донбасі вже триває більше півроку, щодня поповнює скорботний список полеглих за незалежність України. Чоловіки різного віку, професій і статусу відважно й героїчно, як колись їхні діди та батьки, а то й прадіди, боронять рідну землю від одурманених терористів і російських військ та найманців. Ніхто із наших захисників, які відстоюють незалежність України на буремному Сході, не думає про смерть, але вона підло й нахабно завжди ходить поруч. На жаль, тіла не усіх загиблих вдається забрати з поля бою, тому й залишаються сотні бійців безвісти зниклими.
Кременчужанці Людмилі Боталовій довелося докласти чимало зусиль, щоб довідатися про долю рідного брата Степана Усса, який був старшиною 93-ї механізованої бригади і героїчно загинув, допомагаючи пораненим.

Дитинство трьох дітей родини Усс було райдужним і щасливим. Степан уже змалечку демонстрував неабиякі здібності: вчився грати на піаніно, брав участь у шкільних театральних виставах, захоплювався КВК, грав у духовому оркестрі. Також займався спортом, навіть вигравав на змаганнях з дзюдо. Після закінчення школи юнак навчався в Кременчуцькому медичному училищі, де був єдиним хлопцем у групі й улюбленцем усіх дівчат. Коли ж прийшов час служби у лавах Збройних сил України, не шукав причин, щоб її уникнути. Служив фельдшером у внутрішніх військах спеціального призначення «Барс» у Києві. За цей час пройшов шлях від рядового до старшини. Звільнившись у запас, одружився, на світ з’явився первісток. Турбуючись про благополуччя родини, Степан змінив рід діяльності, влаштувавшись на роботу до приватної фірми. Почав з вантажника, незабаром освоїв фах верстатника-деревообробника. Він легко влився до нового колективу. Молодого чоловіка шанували й поважали як майстра. Не тільки за золоті руки, а й за його життєрадісний і веселий характер. Після того, як підприємство закрили, пішов працювати до іншого, де влаштувався столяром. Робота йому припала до душі, й він уже не збирався її змінювати.
Аж раптом почалася війна. 5 квітня Степан Усс отримав повістку й знову, не вагаючись, одягнув військову форму. Потрапив до 93-ї Гвардійської окремої механізованої бригади, яка дислокується в Дніпропетровській області. Служив у медичній роті операційним медбратом. Пройшов кілька гарячих точок Донбасу. Після виснажливих боїв поблизу Луганська Степану надали коротку відпустку. Вже тоді рідні помітили, яким нерадісним став його погляд. Як розповідає сестра воїна Людмила, у його синіх очах відчувався такий біль, що дивитися на нього без сліз було просто неможливо. Організм і справді дав збій, Степана поклали до лікарні, де він і зустрів свій 36-й рік народження. Це було 9 серпня. А вже 19-го він у складі медичної групи 93-ї бригади поспішав до Іловайська, де у вогняному котлі опинилися наші військові. 29 серпня Степана не стало…
Ось тут і почалися душевні муки рідних полеглого солдата. Людмила Боталова, пройшовши складний шлях пошуків брата, вирішила детально написати про це в корпоративній газеті, яку очолює, щоб допомогти іншим рідним загиблих знайти і гідно поховати останки своїх дітей чи рідних. Пропонуємо фрагменти її розповіді:
«Степан не телефонував уже тиждень. Зв’язавшись з капітаном медичної роти, я дізналася, що зв’язок із батальйоном втрачено і ніхто нічого не знає. Зрозумівши, що діяти треба оперативно, оформила відпустку, але того ж дня (5 вересня) отримала повідомлення, що телефон Степана знову на зв’язку. Радості не було меж, але абонент не відповідав. Згодом дружина Степана повідомила, що їй відповів якийсь незнайомий чоловік, але нічого зрозумілого не розповів, а потім взагалі вимкнув телефон. Як згодом з’ясували, телефон знаходився в госпіталі Дніпропетровська. Щоб дізнатися, у якому саме, я почала телефонувати усім, кого тільки знала. Допоміг колега по роботі, надавши адреси й телефони усіх госпіталів того регіону, а за годину до виїзду відгукнувся ще один колишній колега, військовий у відставці, й надав телефон начальника одного з госпіталів. Той, не роздумуючи, обіцяв зустріти нас у Дніпропетровську й допомогти з пошуками.
Незважаючи на пізній час, Андрій Рильський чекав на нас особисто. Він повідомив, що Степана немає ані серед мертвих, ані серед живих. Його телефон був у речовому мішку, тому й потрапив до госпіталю разом із пораненими. Також повідомив про недостовірну інформацію про вибух, яким нібито Степана відкинуло на територію, контрольовану сепаратистами».
Рідні Степана на цьому не зупинилися. Вони побували ще у кількох госпіталях, показували усім пораненим фотографію брата. Дехто його упізнавав, бо він надавав їм медичну допомогу.
«Незважаючи на власний біль, поранені як один підтримували нас морально й просили не втрачати надії. Повернувшись додому, я прикипіла до Інтернету й інтуїтивно почала шукати бодай якусь інформацію. Наткнувшись на оголошення про проведення особистого прийому громадян керівниками регіональних органів СБУ з питань надання допомоги військовополоненим, заручникам, а також рідним у пошуку безвісти зниклих, ми з чоловіком кинулися туди. Прийом проводив начальник Микола Швайка, який уважно вислухав, надав свій телефон і пообіцяв постійно бути на зв’язку й допомагати чим зможе. Так воно і було.
Уже наступного дня ми прибули до Глобинського райвійськкомату, звідки й мобілізували Степана за місцем реєстрації. Там повідомили, що в одному з моргів Запоріжжя знаходиться тіло солдата з документами Степана. Ми не стали чекати наступного дня, коли військкомат надасть машину. Того ж дня її надало керівництво «Лукаса», адже увесь колектив співчував мені й активно допомагав.
У Запоріжжі мені й моїм рідним довелося зіткнутися і з недбалістю, і з черствістю, і з байдужістю. Багато запитань залишилося до військової прокуратури цього міста. Вдалося з’ясувати, що волонтери буквально з-під куль виносили тіла загиблих з “ДНРівської” території, бо вони дали на це усього 10 хвилин. Їх доставили до Запоріжжя, сфотографували. При декому були документи, як у випадку зі Степаном, але у цьому відомстві не поспішали довести інформацію за призначенням. Та найскладніше було отримати медичне свідоцтво про смерть у судово-медичних експертів. Після трьох годин чекання й телефонного штурму всіх відомих нам інстанцій до цього закладу привезли співробітницю, яка упродовж 5 хвилин виписала необхідний документ».
Незабаром тіло Степана Усса, як і годиться, поховали у Градизьку, де мешкають його батьки. Провести героя в останню путь прийшло дуже багато людей.
Згодом Людмила Боталова взялася за оформлення допомоги дітям, де також ще багато бюрократичної тяганини. Однак працівники органів соціального забезпечення, місцевої виконавчої влади, Міністерства оборони, за словами Людмили, досить відповідально поставилися до виконання своїх обов’язків, тож нині проблеми залагоджуються.
Переживши страшну втрату, рідні Степана Усса вирішили побувати у місцях його служби й відвідали 93-тю бригаду. Там зустрілися з тими, хто знав Степана. Їх залишилося небагато. Вдалося відновити й останні дні його життя. Фельдшер медичної роти Федір Геращенко розповів, що спочатку їх направили до села Кутейнікове, потім – до Саур-Могили, де велися запеклі бої й було багато поранених. Потім надійшла команда прориватися до села Многопольє. Щоб її виконати, знадобилося п’ять днів під кулями та обстрілами. Дісталися без жодної подряпини й відразу ж почали надавати допомогу пораненим у польовому госпіталі. Коли ж надійшло повідомлення про вільний коридор, підготували їх до транспортування. Уже в дорозі машина, в якій був Степан, перевернулася, і якраз у той момент, коли росіяни почали жорстокий обстріл. Степан разом із своїм другом кинулися на допомогу пораненим, але їх накрив вибух. Два дні тіла пролежали під дощем і пекучим сонцем…
Людмилі Боталовій стало відомо, що військова частина, у якій служив її брат, навічно записала ім’я Степана Усса в число героїв і його щодня називають на повірці.
Утрата брата, для якого Батьківщина була понад усе, стала справжнім потрясінням для Людмили, однак вона не шукає винних і нікого ні в чому не звинувачує. Вона переконана, що час усе розставить на свої місця, а смерть брата не буде даремною з огляду на європейське майбутнє України. Словами своєрідної молитви для неї стали ось ці поетичні рядки:
Какие страшные слова:
“Бог забирает самых
лучших”.
В них столько скорби,
боль в них вся,
Не для ушедших –
для живущих.
Так трудно это осознать.
Ещё трудней – навек
проститься.
Слезами горя не унять. И
остаётся лишь смириться…

Віра ІЛЬКОВА
“Зоря Полтавщини”