Поволзьке голодне дитинство, фронтові дороги молодості, полон і фашистські концтабори смерті – це все сторінки мого життя. Це – пекло, з якого я вийшов переможцем. Отож на долю не нарікаю. За бойові заслуги нагороджений медаллю “За відвагу”, орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни. У післявоєнний час 57 років працював у галузі нафтової промисловості: 18 років – у Росії, в об’єднанні “Куйбишевнафта”, на посадах головного бухгалтера нафтових і газових підприємств, та 39 років – у Полтаві – головним бухгалтером тресту “Полтавбурнафтогаз” і Полтавського управління бурових робіт. Після виходу на пенсію продовжував трудову діяльність у науково-виробничому кооперативі нафтової галузі “Техноімпульс”, де працював головним бухгалтером 15 років. Пишаюсь званням “Почесний нафтовик”.
Разом із дружиною, Дорою Григорівною, яка у воєнні роки пройшла всі випробування остарбайтерської неволі, виростили трьох дітей. Її батьківщина – на Сумщині, отож дружинина любов до України передалася й мені, вихідцеві з російського Бугурусланського повіту Середньоволзького краю (нині – Бугурусланський район Оренбурзької області РФ). Утім безмірно дорога мені Україна ще й тому, що на цій землі я воював із фашистськими ордами.
У грудні 1940 року, в званні старшини, я був звільнений у запас після строкової військової служби, яку проходив у Забайкаллі. Повернувся в містечко Похвістневе Самарської області. Влаштувався працювати в райпромкомбінат плановиком-економістом. А через півроку, 22 червня 1941-го, мама розбудила мене вранці словами: “Прокидайся, синку, почалася війна”. Опівдні я вже стояв у довжелезній черзі добровольців біля військкомату. 3 липня мене мобілізували в армію і направили курсантом у Вільське училище (Саратовська область).
Начальник училища був переконаний, що й півроку не мине, як Червона Армія розгромить ворога. Він попереджав, що після Перемоги всі курсанти автоматично зараховуватимуться на кадрову військову службу. Отож ті, хто мав цивільні професії і не хотів від них відмовлятися, почали проситися з училища на фронт. Так зробив і я, адже сподівався невдовзі понести свій диплом випускника Бугурусланського сільгосптехнікуму до приймальної комісії вишу. Мене направили в Татищевські військові табори поблизу Саратова й призначили командиром стрілецького взводу. В моєму підпорядкуванні виявились переважно ненавчені військовій справі звичайні сільські чоловіки.
Безпосередньо перед відправленням на фронт солдатам видали обмундирування і гвинтівки нового зразка. Освоювати їх за інструкцією довелося дорогою, у вагоні потяга. Гвинтівки були ненадійними. У першому ж бою солдати мали шукати собі зброю старого зразка біля загиблих чи поранених.
Бойове хрещення ми прийняли на станції Ліски. Наш ешелон розбомбили фашисти, багато солдатів загинуло. Хто вцілів, добирався до лінії фронту як міг. З серпня 1941 року я став командиром стрілецького взводу 276-ї стрілецької дивізії. У цей час ми відступали з тяжкими боями. Потрапляючи в оточення, виходили з численними втратами. У частинах панували безлад та паніка.

Михайло Верьовкін

На початку жовтня 1941-го німці оточили наш полк у кільце в одному з сіл Мелітопольського району Запорізької області. Тиждень ми тримали кругову оборону, потім у село ввірвалися фашистські танки, артилерія, піхота. Наші підрозділи були остаточно розбиті. Тих, кого обминула ворожа куля, погнали в полон. Колонами ми йшли через Токмак, Синельникове, Василівку – на Запоріжжя. Вели нас зумисне людними місцями, щоб співвітчизники бачили своїх захисників знесиленими, скаліченими, обірваними, брудними, голодними. Воду в дорозі доводилось пити з калюж. Я тримався свого товариша, старшого сержанта Петра Коняєва. Ми планували втечу.
Сміливий задум вдалось здійснити в Запоріжжі. Німці стріляли нам услід, але ми встигли заховатися за одним із будинків. Нас помітила місцева дітвора й допомогла знайти надійний прихисток у приміщенні школи. Жінки принесли нам їжу й цивільний одяг.
Залишатися на окупованій території ми й не думали. Вирішили пробиватися до лінії фронту, а вона щодня віддалялася на схід. Іти було важко: глибока осінь – дощі, бездоріжжя, холод. Взуття швидко порвалося, довелось примотувати підошви дротом. Намагаючись обминути німецькі застави, пробирались зовсім глухими місцями – ярами, лісами. У селах за шматок хліба чи десяток картоплин допомагали жінкам молотити кукурудзу. В Мерефі Харківської області натрапили на чотири шибениці, на яких були страчені місцеві вчителі за допомогу партизанам.
Поблизу Чугуєва, за Сіверським Дінцем, уже було чути наближення фронту – не змовкала артилерійська канонада. На кілька днів ми затримались у селі Мохначі в очікуванні сильного морозу, який би перетворив річку на крижану дорогу. Несподівано в село нагрянув німецький загін, але місцеві мешканці нас вчасно попередили, й ми перебули небезпеку в лісі.
У кінці листопада, надвечір, поповзом почали пересуватись по льодовій поверхні Сіверського Дінця на протилежний берег. Для страховки мали з собою лише довгу мотузку. Крига під нами постійно тріщала, але не провалювалася. Повзли, здається, цілу вічність. Серце від страху мало не виплигувало з грудей, руки й ноги тремтіли… Зате решту ночі провели “з комфортом” – у копиці сіна.
На світанку рушили далі. У найближчому селі нас нагодував і напоїв молоком один дідусь. Жаліючи втікачів, старенький запропонував висушити одяг і трохи відлежатись на печі. З’ясувалось, що в цьому селі бій був напередодні, а тепер постріли долинали з боку сусідньої Григорівки. Туди ми ввечері й попрямували. Уже невдовзі нас затримали два червоноармійці, яким ми відразу ж розповіли про свою втечу з полону. На душі стало легше.
Солдати привели нас до хатини, в якій розташовувався штаб. Після допиту нам повірили, нагодували й залишили на ночівлю, а вранці відправили з супроводом в особливий відділ штабу дивізії у Чугуїв. Там – знову допит і дорога в пересильний пункт у Куп’янську. Наступний шлях ми долали вже у складі колони, сформованої з таких же, як і ми, втікачів із полону, бійців, які вийшли з оточення, та призовників із довколишніх сіл. Прямували через Старобільськ і Сватове – до міста Костянтинівка, де розташовувався запасний полк. Ішли шість днів. В одному з сіл місцеві жінки принесли мені та Петру Коняєву кожухи, валянки, шапки, й ми нарешті трохи зігрілися та перестали тремтіти.
У середині грудня 1941 року прибули в 305-й запасний полк. Мене призначили старшиною роти. Мій вірний товариш Петро, на жаль, потрапив до іншого підрозділу, й наші шляхи розійшлися. Через два тижні я прибув у
7-му танкову бригаду 6-ї армії Південно-Західного фронту під Харків і став командиром взводу ПТР (протитанкові рушниці) мото-винищувального батальйону. Узимку 1942 року ми тримали оборонні бої біля Змієва, Лозової, Балаклеї. Стримували німецькі війська від просування на схід, двічі відбивали у фашистів великий залізничний вузол Лозову. Зима була надзвичайно лютою, з тридцятиградусними морозами.
Втрати бійців убитими й пораненими здавалися незліченними. Протягом зими склад наших взводів поповнювався двічі. Тривала підготовка військ Південно-Західного фронту до генерального наступу на Ізюм-Барвенківському напрямку. Першочерговою ціллю було обрано Харків. 10 травня 1942 року оголосили наказ Головного командування про генеральний наступ. Це був початок великої трагедії. У ворожому оточенні радянські з’єднання вели боротьбу до 29 травня. Основні сили 20 стрілецьких і 7 кавалерійських дивізій, 14 танкових бригад були або знищені, або взяті в полон. Окрилені перемогою, німці зачищали поля боїв. Полонених радянських солдатів і офіцерів етапом гнали в напрямку до Харкова. Двохсоттисячна колона рухалась слобожанськими дорогами протягом цілого тижня. У цій безкінечній колоні ішов і я, молодший лейтенант Михайло Верьовкін.
Попереду в мене був харківський концтабір “Холодна гора”, потім – невільницький потяг у Німеччину й втеча дорогою з кількома товаришами. Але всі надії на порятунок виявились марними – нас затримали поліцаї, і ми опинилися в таборі для військовополонених у Житомирі. Надалі для мене почалось пекло на чужині: німецький концтабір Шталаг-238, де я каторжно працював на лісопильному заводі, концтабори Освенцим, Заксенхаузен, Берген-Бельзен, Пьолець-на-Одері…
Після визволення з фашистської неволі День Перемоги я зустрів у фільтраційному таборі НКВС, що знаходився у польському місті Рибниці. Сюди стікалися звільнені з нацистського рабства остарбайтери, військовополонені, в’язні концтаборів. Після перевірок і допитів людей “сортували”: кого відправляли на Батьківщину, кого – у військові частини, на будівництва, шахти, а кого – і в гулаги. Мені пощастило: я продовжив службу в армії. А в 1946 році знову повернувся в Похвістневе, яке зі звичайного робітничого селища вже перетворювалось у велике місто нафтовиків.

Михайло ВЕРЬОВКІН
Ветеран Великої
Вітчизняної війни