Село Черкащани зручно вмостилося на березі мальовничого озера на краю Миргородського району. В одній з ошатних хат на тихій вулиці проживає шанована односельцями 88-річна бабуся Тетяна Прокопівна Бутенко. Старожили села пам’ятають її молодою Тетяною Українською. Таким було дівоче прізвище вродливої уродженки одного з приєднаних тепер до сусідньої Писарівки хутора Геренці. Жива картина поля, через яке дівчина разом з ровесниками топтала стежку в Черкащани до школи, починалася від порога її хати. Таня була наділена дорогоцінним умінням розпізнавати красу пшеничного колоса, смарагдові лінії кукурудзи, рівні, як туго натягнуті струни, рядочки цукрових буряків. Селянська дівчина з дитинства знала, що краса поля рукотворна, розуму та праці потребує…
Несподівано, принаймні для дітей, на їхні голови звалилося страхіття війни. Від долі невільника десь у чужих краях рятувалися як могли. Вересень 1943 року запам’ятався радістю зустрічі визволителів і смутком неповторних втрат. Над дніпровськими переправами палахкотіли заграви пожеж, а дівчата з недописаними учнівськими зошитами поспішали у щойно відновлену в Комишні МТС на курси трактористів. Тим часом із евакуації поверталися бувалі у бувальцях трактори.
Хвилююча весна 1944 року чекала орачів у полі. В бригаді було вісім трактористів. З них – сім дівчат. “Кожна друга красивіша за іншу”, – так стверджував досвідчений бригадир Дмитро Григоренко, коли, бувало, дівчата орали і серед ночі. Тоді одна з факелом крокувала борозною й освітлювала шлях для подруги, яка була за кермом машини. Потім “припудрені” кіптявою і схожі на уродженок тропічної Африки дівчата мінялися ролями і смолоскипом. Їхні суджені вели у бій танки, а дівчата – трактори в загінки.
Якось після нічної зміни трудівниці робили “підтяжку” своєму “ХТЗ”. Змінювали спрацьовані за ніч вкладиші на шийках колінчастого валу. Без “підтяжки” мотор втрачав потужність. У таку пору до них і нагодився допитливий хлопець з села.
– Чи не важко? – співчутливо запитав.
Дівчата переглянулися і подали хлопцеві колінчасту ручку для заведення тракторів. Той не зрозумів жарт. Але більше запитань не було.
Старожили пам’ятають неврожайні повоєнні роки. Селяни голодували. Тетяна Прокопівна з притаманною їй веселою вдачею згадує пільгове громадське харчування для трактористів. Варили кандьор, у якому треба було виловити пшонину. Замість хліба – варена кукурудза. Не дивуйтеся. Після ручного збирання врожаю орачам натрапити в загінці на качан-другий кукурудзи не було дивиною. Механізатори знають, що в радіаторах старих тракторів, як правило, клекотіла вода. Туди і занурювали знайдений у полі качан. Поки трактор обернеться в загінці кілька разів, кукурудза була готова до вжитку…
Одного разу в районній газеті худеньку карооку дівчину Тетяну Українську назвали послідовницею славнозвісної на той час Паші Ангеліної. Когось похвальне слово зачепило за живе. У кляузній цидулі “куди треба” так і було написано, що на глибокій оранці під цукрові буряки трактористка “гектари наганяє, а якість ріллі нікудишня…” Ніби зграя зголоднілих воронів на свіжу ріллю висадився десант неговірких перевіряльників. Топчуть чорну, як крило ворона, землю вздовж і впоперек, залізними лінійками у ріллю штрикають. А глибина борозни така, як треба, огріхів немає, краї загінки добре заорано…
– Молодець, Таню! – може, вперше у громади на виду так ласкаво назвав трактористку молодий голова колгоспу Іван Бутенко, у якого на гімнастерці ще й сліди від солдатських погонів не вилиняли. Дівочі щічки з симпатичними ямочками зашарілися.
Тепер уже не обов’язково усім знати, як там було. На весіллі голови колгоспу і трактористки у бідному на весільні пригощання 1947 році молодят сердечно вітали усім селом.
– Не знаю, – згадує Тетяна Прокопівна, – кохання то було чи щось інше, але жили ми добре і щасливо. Обоє любили роботу. Поки живим був Іван Степанович, дбав, щоб діти цінували працю…
Такими і виросли сини Анатолій та Олександр, донька Надія, які хоч і живуть окремо, але не забувають неньку. Славну трудівницю шанують односельці.
– Як розібратися, – говорить про Тетяну Прокопівну Черкащанський сільський голова Марія Лисюк, – вона уособлює покоління учасників Великої Вітчизняної війни, чиїми трудами і сьогодні користуються нові власники землі та доль людських…
Правильно сказано. Мене й самого полонить повага до трудівниці, яка більш ніж півсотні своїх весен зустрічала в полі. Скільки ж землі вона переорала, скільки хліба виростила! А скільки зерен добра посіяла в душі людські! Вона з тих ветеранів, які й сьогодні дарують людям добро.

Леонард НІКОЛАЄНКО
“Зоря Полтавщини”