Потужний вітчизняний виробник цукру і молока – агрохолдинг “Астарта-Київ” – постачає на ринок 20 відсотків українського “білого золота”. Один із лідерів холдингу, ТОВ ІПК “Полтавазернопродукт”, обробляє 30 тисяч гектарів ріллі в Глобинському та Семенівському районах. А це – 9 агрофірм, 2 тисячі працівників,
8 тисяч пайовиків на території 24 сільських рад. А ще – відновлений “з попелу” Глобинський цукрозавод, елеваторне господарство ВП “Глобине”. Вже два роки очолює інвестиційно-промислову компанію “Полтавазернопродукт” генеральний директор Юрій МАЦАК, який днями відзначає золотий ювілей. З цієї нагоди спілкуємося з керівником про роботу і життя – речі для нього нероздільні.
“Що викидають у сміття, ми – в реактор”
Предмет особливої гордості Юрія Мацака – біоенергетичний комплекс (ще його називають цехом метанізації), адже, за його словами, нічого подібного на теренах СНД і навіть у Європі немає. Про те, як усе починалося, Юрій Мацак розповідає переконливо і не без гумору: “Глобинський цукрозавод наразі переробляє за сезон півмільйона тонн буряків. Жом, який споконвіку згодовували корівкам, залишився без попиту: основну масу худоби втратили ще наприкінці “епохи розвинутого комунізму”. Наразі більшість цукрозаводів жом сушать, гранулюють. Це не дуже клопітно, але й не надто прибутково. Куди подіти таку кількість відходів? І тут спрацювала підприємницька ініціатива генерального директора агрохолдингу “Астарта-Київ” Віктора Іванчика: перші дослідження проводили у спеціально збудованій міні-лабораторії, а згодом ідея спорудження власного цеху з утилізації жому стала значно масштабнішою. Тестові випробування збудованого менш як за рік біоенергетичного комплексу засвідчили: живі бактерії можуть виробляти біогаз із відходів у дуже великих, промислових, об’ємах. Уже зараз пікові показники цеху метанізації здатні забезпечити половину “газових” потреб цукрозаводу.
На майданчику біоенергетичного комплексу сьогодні вивантажують не лише жом та гичку – все, що зазвичай вивозилося на сміття: відходи від очистки зерна, осад соєвої олії тощо. Придбали американський комплекс для збору пожнивних решток, які відтепер тюкуватимуться і забезпечать установку сировиною на цілий рік. Із часом зможе відмовитися від природного газу й електроенергії Глобинський переробний завод із зерносушаркою та олійно-екстракційним виробництвом. Ось як описує процес виробництва газу Юрій Мацак: “Дбати про ємності з бактеріями треба так, як про малих дітей. Фактично це величезний живий організм розміром з 8-поверховий будинок на
6 під’їздів, у якого може “боліти живіт”, може не перетравлюватися “їжа” з усіма наслідками цього процесу”.
Розміри ємностей вражають: чотири циліндричних приміщення висотою більш як по 30 метрів, із яких вироблений мікроорганізмами біогаз надходить до двох менших “діжок”, зовні схожих на планетарії, і збирається під куполами синіх гумових напівсфер. Звідси трубами подається на доочистку, а потім – до споживачів. Кінцевий же продукт утилізації відходів називається кек: він “смачно” плюхкає додолу з висоти другого поверху, має вигляд мокрого торфу і пахне селянським дитинством (кінськими “яблуками”).
– Коло замкнулося, – говорить Юрій Іванович. – Із землі ми беремо те, що потрібно людині, й стовідсотково повертатимемо у грунт те, що потрібно землі. Установка, на відміну від більшості європейських зразків, універсальна: біокомплекс здатний переробляти абсолютно всі рештки і відходи сільськогосподарського виробництва на чисту органіку із властивостями торфу. На жаль, у нинішніх умовах будівництво такого комплексу – задоволення дуже дороге.
Відродження цукрозаводу
Сільгосппідприємства “Полтавазернопродукту” сьогодні займаються підготовкою грунту, обмолотом кукурудзи і масово копають буряки. Цукрозавод у Глобиному має більш як столітню історію. Але у 2006 році нині відродженому підприємству, де Юрій Іванович також – генеральний директор, довелося піднімати виробничі цехи після трирічного простою фактично з руїн. За словами керівника, за три роки з приміщення вкрали все, що можна було винести втрьох: не лише труби, батареї, металеві частини обладнання, що відкручуються, – вирвали навіть електродроти. На старті відродження скористався правилом: перш ніж щось вимагати, людям треба дати можливість поїсти, поспати, помитися. Цілий рік, доки відновлювався завод, кухарям на третій поверх носити воду доводилося відрами. Подушка й ковдра також знаходилися при потребі, а у холодильнику побутової кімнати відтоді назавжди “прописані” хліб, сало і цибуля.
Фотоекспозиція в коридорі третього поверху демонструє копії унікальних світлин: жінки лопатами вантажать буряки у 1946-му році, наповнені коренями вози, запряжені волами у 1932 році, колектив кочегарів Глобинського цукрозаводу 1911-го – першого року експлуатації заводу. А з нагоди сторіччя підприємства його нинішній керівник організував справді історичне ювілейне фото: щоб у кадр умістився увесь колектив (від слюсаря до директора, а це більше 600 чоловік), на зведення в цеху своєрідної “сцени”-амфітеатру витратили вагон дощок.
Із виробничим процесом знайомлять технічний директор цукрозаводу Олег Гура, начальник виробництва Любов Шелест та головний технолог Людмила Бурда. Оглядаємо всі етапи – від бурякової стружки, отримання сірого на колір дифузійного соку, фільтрації, випарювання до стану жовтого сиропу, – цей шлях Юрій Мацак називає “сік-сироп-джем”, причому отой джем (професійною мовою – утфель) всі охочі куштують на смак зі скельця лаборанта. А ще генеральний директор запросто куштує прямо зі стрічки транспортера відход після очистки сировини. Раптом він виявиться солодким… Нарешті після тривалого ходіння нескінченними поверхами бачимо народження готової продукції: до центрифуги згори подається порція коричневого цукру з міжкристальною патокою, кілька хвилин – і все це перетворюється на білий цукор. А вже на першому поверсі оглядаємо пакувальний цех, “чисту” зону з душовими й роздягальнями, через яку щодня проходять усі співробітники.
Як із гордістю говорить керівник, за перші три роки після відродження підприємства у його реконструкцію вкладено близько 200 мільйонів гривень.
Чи легко бути “двічі генеральним”?
Про це запитуємо у ювіляра.
– Нормально. Сім’я звикла, але двох собак свого часу довелося позбутися: перестали впізнавати господаря, – з гумором пояснює Юрій Іванович.
На запитання, ким мріяв стати в дитинстві, відповідає:
– Льотчиком. Не вийшло, але літаки поглядом досі проводжаю. У дитинстві з механізму приводу пластинок старої радіоли змайстрував управління літачком, що будив вранці сестру дзижчанням над головою. Радіола працювала під напругою 220 вольт, механізм підключався до бильця мого залізного (!) ліжка. Досі дивуюся, що мені батьки дозволяли в дитинстві! За це і зараз я їм дуже вдячний. Машинку з педальним приводом мені подарували років у 6. Розібрав до гайки. І батько нічого на те не сказав. Потім пішли саморобні мопеди, мотоцикли, а в старших класах за автомобільний приймач “Урал” виміняв… “інвалідку”. Зрізав з неї дах, познімав двері, після чого команда з 6 чоловік мала чим їздити на футбол.
– Чого не терпите в людях?
– Брехні. У різних ситуаціях, за різних обставин люди здатні на різні вчинки. Але будь-які негативні дії можна виправити, унеможливити якісь втрати, біди. Навіть тяжку неприємну правду краще говорити одразу.
– Хотілося б щось змінити в житті?
– Ні. Всі труднощі, що були, всі посади – водія, інженера, директора агрофірми, рибокомбінату, цукрозаводу, голови райдержадміністрації – багато чому навчили, хоч дружина й говорить, що живе зі мною, наче при воєнному стані… Десять місяців я очолював виконавчу владу району, дійсно хотів якихось змін, але той період став найбільшим розчаруванням – нині керівник району не має змоги впливати на систему, а поставлені рамки не завжди співпадають із власними переконаннями і совістю. Але завдяки цьому досвіду зрозумів, що мені особисто чиновницька служба не до душі.
Через рік повернувся на завод, де зберігся роками згуртований, рідний серцю колектив. Відкрив робочий стіл і побачив там свої речі. Колеги пояснили це, мовляв, вони ж знали, що я обов’язково повернуся.
Своїм дітям завжди говорю: “Не сподівайтеся, що залишу по мішку грошей. Моє завдання – “купити вам вудочки”, щоб самі змогли “ловити рибу”. А борг і обов’язок маю лише перед вашою мамою і батьками”. Тільки завдяки дружині я зміг викладатися на роботі й не хвилюватися щохвилини про дітей, не перейматися, чи вчасно платиться за світло й газ, завжди мати дбайливо випрасувані сорочку і костюм.
– Як познайомилися з дружиною, на чому тримається майже 30-річний шлюб?
– Знайомі були зі школи, вона на два роки молодша. В армії потрапив на війну. Повернувся з Афганістану, і так мені було незвично, погано, сумно. Дикий, як вовк. Пішов на танці, стою, дерево підпираю, курю “Біломор”. Під’їхали двоє знайомих дівчат на велосипедах: “Посторожуй, поки ми потанцюємо”. Сторожую під кленом. Натанцювалися, дякують і рушають. Кажу: “Е ні, тепер везіть мене додому!” Сів до тієї, що симпатичніша, на багажник. Везе, а я роздивляюся. Потім я її підвозив додому, а потім – вона мене. Та й прокаталися майже до ранку. А через два тижні, мовляв, поки огірки не відійшли, запропонував: “Давай женитися”. “Ну то давай”, – каже. Сам до сих пір не знаю: до чого тут огірки? Свататися пішов із двома двоюрідними братами. А майбутні тесть і теща (нині, на жаль, покійна) першим ділом запитують: “То котрий же з вас Юра?”
Щоб зберегти шлюб, потрібні любов, довіра і спільне бажання мати сім’ю. Свій дім ми будували 15 років. Сад, пасіку доглядаю сам, квітники й город – дружина Алла Петрівна.
Про соціальну політику, Біблію і “Колючку”
На початку 2010 року найнижчий рівень газифікації в області мав Семенівський район – близько 21 відсотка. Більше 20 років чекала на газ Василівка. Було виділено державні гроші, допоміг обласний бюджет. Але остаточно справа вирішилася лише за дольовою участю агрохолдингу “Астарта-Київ”. Далі газопровід пішов на Заїчинці й Біляки, де також орендує землю “Полтавазернопродукт”. А маленьке Брусове (за 5 кілометрів від Василівки) так і залишилося негазифікованим. За нинішніх цін вартість лише підвідного газопроводу склала 1 мільйон 200 тисяч гривень. Та Юрій Мацак побував на сільській сходці й, порадившись з генеральним директором АПХ “Астарта-Київ” Віктором Іванчиком, пообіцяв людям вивчити питання. Застосували фаховий підхід, бізнесові домовленості й таким чином значно здешевили вартість об’єкта. І робота закипіла. Близько мільйона гривень дали на газифікацію села, і зовсім скоро відбудеться пуск підвідного газопроводу.
…Як говорять підлеглі Юрія Мацака, йому до всього є діло, намагається вникати у кожні деталь і дрібницю. Щоб розібратися в політичних реаліях, перечитав… Біблію, Коран і Тору. І зітхнув нарешті полегшено, зрозумівши: на світовий порядок людина загалом впливу не має. Звідки 49-річний термін оренди паїв? Та з вічних книг : 49 років засівай, а на 50-й зроби шабат (спокій, свято) полю… Звідти ж, до речі, й 10-пільна система землеробства.
Найбільшим недоліком у політиці вважає розвішування ярликів згідно з партійною приналежністю, яка до ділових якостей не має, на його думку, жодного стосунку. На цукрозаводі свого часу за дисципліну боровся перевіреним способом – з допомогою газети “Колючка”, в якій за дрібну провину фото красувалося тиждень, за грубу – два тижні, а за пиятику – цілий місяць. Винуватці самі просили покарати фінансовими стягненнями, аби тільки не висів там портрет.
– Вітаючи чоловіків з Днем народження, я зазвичай бажаю їм одного, – говорить насамкінець ювіляр, – виконувати будь-яку роботу, дружити, відпочивати так, щоб, коли вранці голишся перед дзеркалом, отой, хто в дзеркалі, не відвертав від тебе обличчя. А те, що про тебе кажуть недруги, – не настільки важливо.

Ольга ЩЕГЛОВА
“Зоря Полтавщини”

Довідка.
Потужний агропромхолдинг “Астарта-Київ” спрямовує на розвиток інфраструктури сіл, де працює, щороку понад 20 мільйонів гривень, зокрема ТОВ ІПК “Полтавазернопродукт” – майже 2 мільйони. Згідно з програмою соціального партнерства за кожен гектар орендованої ріллі сплачується до сільських рад по 50 гривень. Десятки мільйонів гривень надходять щороку до бюджетів усіх рівнів. Кожен сільський голова, кожен пайовик знає, що за будь-якої безвиході є куди звернутися за допомогою.
Закуплено бронежилети для бійців у зоні АТО, фронту надається допомога коштами, продуктами. Йдеться про мільйони гривень. Лише трудовий колектив Глобинського цукрозаводу свою премію за минулорічну роботу (150 тисяч гривень – за перше місце серед аналогічних підприємств агропромхолдингу) віддав на придбання кисневих концентраторів для Головного військового клінічного госпіталю Міністерства оборони України. Апарати представники заводу вручали медикам особисто.

18 жовтня відзначає свій 50-річний ювілей генеральний директор ТОВ ІПК “Полтавазернопродукт”, директор ВП “Глобинський цукровий завод”, депутат Глобинської районної ради Юрій Мацак.
Щиро вітаємо ювіляра з цією вагомою для кожної людини датою. Наш ювіляр – людина, яка вміє долати життєві труднощі й досягати поставлених цілей, вміє приймати важливі й правильні рішення в інтересах людей. Він – лідер, вправний організатор і вимогливий керівник, який несе відповідальність за долі великих трудових колективів. За це Юрія Івановича поважають і цінують колеги і підлеглі.
Тож у цей день хочемо побажати Вам, Юрію Івановичу, міцного здоров’я, сімейного благополуччя, достатку і затишку Вам і Вашій родині. Й нехай успіх та удача винагороджують Ваші труди. Бажаємо Вам нових звершень, оптимізму, наснаги, усіляких гараздів та добра на довгі роки.
З повагою трудовий колектив ТОВ ІПК  “Полтавазернопродукт”.