На Покрову, 14 жовтня, Берегині української пісні Раїсі Кириченко виповнився б сімдесят один рік. Пропонуємо читачам світлий спогад про незабутню Чураївну Миколи Ляпаненка – автора кількох прекрасних пісень на музику Олексія Чухрая з репертуару Раїси Кириченко.

Та зима на Полтавщині була і сніжною, і морозною, а для друзів і шанувальників Раїси Кириченко ще й тривожною через тяжку хворобу співачки.
По сніговому бездоріжжю разом з композитором Олексієм Чухраєм, його дружиною Валентиною і зовицею Раїси Надією легкою малолітражкою ми пробиралися до Корещини. Ні наші скромні подарунки, ні дрова у грубі не могли зігріти так материнське серце, як звістка про Раю.
– Як вона там, у Німеччині?
– Нічого, кріпиться… Цілує Вас.
– А ми оце хочемо, щоб Ви поїхали з нами до Полтави, там все ж таки тепло і зручно…
– Ні! І ще раз – ні! Дякую за подарунки, я роздам родичам і сусідам… Ви їдьте. А я буду тут… чекатиму…
Яким же нестерпно важким і довгим для всієї України було те чекання! А для Матері?
Сьогодні гріх Бога гнівати і звинувачувати когось у бездіяльності, але чи то через нашу ментальність, якій притаманна повільність, чи ще з якихось причин прийняття радикального рішення затягувалось. А свіча її життя танула в нас на очах.
Можливо, ми діяли врізнобій, але всі хотіли одного: допомогти Раїсі Кириченко одужати. Ось тоді і з’явилися поруч співробітниця Інституту Гете при Посольстві Німеччини Лариса Король, німецький бізнесмен Бенно Аззоліні, котрий віддав під заставу свій триповерховий будинок, аби прискорити від’їзд на лікування до Німеччини. А перед цим українці почули схвильований голос народного депутата від Полтавщини поета Леоніда Вернигори, а всі полтавці відчули рішучі дії голови облдержадміністрації Миколи Залудяка… То був момент, коли всі згадали, що ми – українці, забувши, хто на який колір молиться. Мої колеги з Національного радіо і телебачення, нашого Полтавського, а також інших обласних телерадіокомпаній у делікатній формі доносили до людей гірку правду, але не було жодного дня, щоб не звучало з динаміків чи з екранів телевізорів:
Моя Україно, червона калино,
Журба журавлина,
Ти любов моя…
Або:
Зоре моя вечірня,
Зійди над горою…
А ще “Мамина вишня”, “Я козачка твоя”, “Я – Україна”…
Як за соломинку, ми хапалися за той незламний дух віри і оптимізму, що натхненно звучав у її голосі, й це вселяло надію.
Як на мене, то найтяжчим для всенародної співачки був період з листопада 1996 по березень 1997 року. Це від’їзд до Німеччини, довгі місяці радикального лікування, хай і в умовах майже ідеальних. Так здається, але істину знає тільки вона і її надійний, до самозречення вірний чоловік – Микола Михайлович Кириченко, заслужений артист України.
А істина завжди єдина і проста. Ми часто повторюємо ці слова, не вдаючись до їхнього глибинного змісту. Що ж до Раїси Кириченко, для неї все чітко і однозначно навіть тоді, коли на терезах – власне життя. І тут прекрасний урок лжепатріотам, котрі навіть з високих трибун волають про любов до неньки України, а нагарбавши без ліку грошей, знявши з цієї обездоленої неньки останню свитину, драпають у чужі краї.
Німці – народ практичний і пунктуальний. Після чотиримісячного лікування і багатьох хірургічних втручань вони запропонували свій легший і швидший шлях реабілітації. Але для цього потрібна була одна необхідна умова – прийняти німецьке громадянство. Без будь-якої миті вагань вона відмовилась. Причину пояснила дуже просто:
– Люблю свою маму, люблю чоловіка і понад усе інше люблю свою Україну.
Такий він, момент істини… Проявляє все екстремальна ситуація.
Про 15 березня (1997 року. – Ред.), день повернення Раїси Панасівни на Батьківщину, знало кілька чоловік. Обласне управління охорони здоров’я виділило спеціальний автомобіль. Нашу “команду” з родини Чухраїв і Ляпаненків очолив начальник обласного управління культури Петро Бондаревський. Усі ми хвилювалися, поспішали і перевищили швидкість уже в Борисполі. Дізнавшись про причину нашого порушення, суворий старшина міліції чемно відпустив водія.
Диво трапилося в самому аеропорту. Не знаючи, як почуває себе Раїса Опанасівна, ми перестрахувалися і підігнали машину до парадного під’їзду. Через деякий час до нас підійшов офіцер і повідомив, що треба прибрати машину, бо незабаром має прибути в аеропорт Президент Леонід Кучма. Ми пояснили, що у нас немає вибору. Офіцер завагався, а потім порадив:
– Добре, хай стоїть тут, а коли приїде супровід Президента, то, щоб не заважати, треба проїхати трішки вперед.
Я віджартувався, що, напевно, і сам Президент не буде проти першим зустріти уславлену співачку на рідній землі. Але такої зустрічі не відбулося, бо літак з Німеччини приземлився раніше, ніж прибув Президент.
Після коротких поцілунків і зворушливих обіймів ми почули вольовий голос нашої Берегині:
– Так, ніяких сліз. Усе буде добре. Поїхали.
І принципово не захотіла сідати в машину швидкої допомоги. А вже потім, у першому інтерв’ю Ніні Ляпаненко, вона сказала: “Я низько схиляю голову перед усіма людьми моєї України, далекого і близького зарубіжжя за те, що вони вимолили мене у Бога”.
Ми мчали з шаленою швидкістю на Полтаву. В Борисполі, а потім і на інших постах ДАІ міліціонери віддавали честь. Напевно, до них просочилася інформація від нашого бориспільського старшини.
У Пирятині була коротка зупинка, і відбулася перша публічна зустріч, яку неможливо забути.
Усі учасники придорожнього ринку покидали свої небагаті товари і згуртувалися навколо Раїси Опанасівни. Я просив не підходити близько, мотивуючи тим, що для неї поки що небажаний контакт з багатьма людьми. Тоді, зупинившись десь на відстані півтора метра, чоловіки і жінки, мов діти, схвильовано, навперебій і плачучи, і радіючи, почали висловлювати свої почуття:
– Ви наша Берегиня!
– Ви наша гордість!
– Ви наша слава! Ми вас так чекали! Ви наша опора, не здавайтесь, ми з вами…
На все це Раїса Опанасівна низько вклонилася людям, посміхнулася вдячно і запевнила, що все буде гаразд.
Тоді ще ніхто не знав, що до того гаразду лежала дорога в півтора року. Та лікарі Київського науково-дослідного інституту на чолі з професором Євгеном Бараном зробили все, аби наша Чураївна “до нас повернулася знов”.
І глибока символіка в тому, що перший свій вихід на сцену вона приурочила до Дня Незалежності нашої держави. Перший орден княгині Ольги їй вручив керівник Адміністрації Президента у лікарняній палаті, а два інші, як і належить, – сам Президент у Палаці серед людей…
(Друкується за виданням “Раїса Кириченко. Я козачка твоя, Україно”. ВАТ “Видавництво “Полтава”. 2003 р.).

Микола ЛЯПАНЕНКО
Заслужений журналіст України