Після проведеної у добровольчому батальйоні “Азов” ротації полтавці Анатолій Ханко, Андрій Олефіренко та Юліан Матвійчук прибули з Маріуполя на перепочинок додому. Розповісти про ситуацію на Донбасі, настрої наших бійців та місцевих жителів добровольців запросили в ОКІА “Новини Полтавщини”. Початок зустрічі забарився – відголоски воєнного неспокою, на жаль, вже докотилися й до Полтави: через чергове хибне повідомлення про замінування адміністративної будівлі на вулиці Жовтневій, 45, вхід до неї було заборонено. Коли ж нарешті прес-конференція розпочалася, то з перших же хвилин спілкування вийшло по-справжньому невимушеним і щирим.
Як і має бути у фронтових товаришів-однодумців, історії трьох бійців багато в чому подібні: в добровольці пішли, бо не могли залишатися осторонь, коли в Україну вдерся ворог; рідні про їхнє рішення дізналися вже тоді, коли вони були далеко від дому; нині хлопці сподіваються, що оголошене перемир’я дасть Україні час зібратися із силами й перемогти в цій неоголошеній війні.
– Що підемо воювати за Україну, кожному було зрозуміло ще від початку АТО. Питання виникало лише щодо вибору батальйону. Варіанти були різні, але обрали “Азов”, оскільки уже підтримували з його бійцями певні зв’язки, – розповів Юліан Матвійчук. – Шостого червня розпочали навчання в тренувальному таборі в Києві. Це були дуже серйозні й фізпідготовка, й тактика, й орієнтування в зброї: наприклад, я – гранатометник, Анатолій Ханко – кулеметник, Андрій Олефіренко – штурмовик. А через вісімнадцять днів виїхали в зону АТО. Спочатку в бої нас не кидали, близько місяця для новачків триває так звана “пристрілка”. У цей час нам давали завдання: наприклад, ліквідувати диверсійну групу чи взяти “язика”. Ми з’їздили під Донецьк, у населений пункт, поблизу якого стояли барикади терористів, і захопили голову селищної ради, який організовував там сепаратистський референдум. Потім уже почалися бої – Іловайськ, Старобешеве…
Полтавські “азовці” на собі відчули, як за останні місяці змінилися погляди жителів Маріуполя. Тепер місто яскравіє синьо-жовтими українськими кольорами навіть рясніше, ніж Полтава. А 13 червня маріупольці називають Днем визволення від “ДНР” і щомісяця вшановують цю подію.
– Спочатку відчувалося, що багато людей у Маріуполі ставляться до нас з осторогою, – говорить Анатолій Ханко. – Але з кожним днем ця недовіра танула. Від переселенців із Донецька й Луганська вони добре знають, що коїться там, де влада в руках “деенерівців” та російських окупантів. Натомість же бачать, що у звільненому Маріуполі ніхто не займається грабунками населення, не прикривається під час бойових операцій дітьми, у місті є світло, вода. Люди відчули цю різницю і почали приносити нам на основну базу всіляку допомогу – продукти харчування і, що дуже важливо, бензин. “Азов” хоч і підрозділ МВС, але, крім зброї і посвідчень, нам практично нічого не видали. Отож потрібні для виїзду на бойові завдання транспорт і пальне доводилося шукати самим. Деякі місцеві давали нам свої автівки. Вони сьогодні розуміють: чим надійніше ми оснащені, тим ефективніше будемо їх захищати. Часто люди підходили просто запитати, як наші справи, а це також важлива моральна підтримка. Одного разу майстриня принесла спеціально виготовлені обереги. Я носив такий у бронежилеті. Можливо, й він мені допомагав. Загалом 80 відсотків маріупольців підтримують добровольчі батальйони й українську армію.
Утім, небезпека підступного пострілу в спину залишається. За невеликими й часто асоціальними “купками” переконаних прибічників “ДНР” стоять російські диверсійні групи, які намагаються збурювати місцевих. Не без їхнього “диригування” в той час, коли противник почав рухатися від окупованого Новоазовська в напрямку до Маріуполя, у місті запускалися феєрверки й лунали крики: “ДНР” идет!” На вулицях прихильники “русского мира” вітали перехожих словами “Слава Україні!” й усіх, хто відповідав “Героям слава!”, били.
Зі слів луганчан та донеччан наші бійці знають, що “ідейних” сепаратистів на окупованих територіях залишилося обмаль. “Заробітчани” уже намародерствувалися й поспішили вибратися з награбованим до Криму чи в Росію.
– Ми брали участь в організованому правоохоронцями заході й відвідували переселенців з Донецька та Макіївки. Жінки підходили до нас і благали: “Хлопці, звільніть нас від тих покидьків”. Ми запитували, хто там воює, – росіяни чи місцеві, то вони казали, що росіяни, можливо, і є, але роблять усе руками найнещасніших донеччан – наркоманів, алкоголіків, – розповів Андрій Олефіренко. – Взагалі Донбас – це дуже особливий регіон. Навіть найменший вплив Європи туди, до наших східних кордонів, за понад два десятиліття незалежності не дістався. Місцеві олігархи ретельно дбали про таку законсервованість Донбасу, адже шахтарі, металурги їм потрібні лише для того, щоб збільшувати їхні статки. Й при цьому в жодному разі щоб вони не замислювалися ні, наприклад, про екологію: терикони посеред міст, скидання промислових стічних вод у річки – це реалії Сходу, ні тим більше про владу. Тому тамтешні люди так байдуже й сприйняли проголошення “ДНР”. Їхньою справою було голосувати раз на п’ять років так, як потрібно олігархам, та нагадувати всій Україні, що вони її нібито “годують”. Ця остання думка там настільки нав’язана й спотворена, що в Маріуполі є навіть своєрідний сепаратизм щодо Донбасу. Маріупольці впевнені, що “годують” весь регіон і обурюються, що всі фінансові потоки стікаються до Донецька.
У фронтових умовах між бойовими завданнями не втрачати душевної рівноваги добровольцям допомагав гумор – найнадійніша зброя від зайвих думок. Підбадьорювали один одного, як могли. “Коли починалась зачистка, з голови треба було викинути думки про все – про сім’ю, про повернення, про Полтаву. Тоді існує тільки зброя в руках і воля рухатися вперед. Перебігаєш під кулями вулицю й думаєш лише одне: “Хоч би не влучив, хоч би не влучив…” Андрій Олефіренко пригадав, як в Іловайську виносив з-під обстрілів пораненого товариша. Сподівався, вірив, що хлопець виживе. На відкритій місцевості від самого усвідомлення небезпеки прямого влучання ворожого снайпера спина пеком пекла. Минулося. Але болить, що товариш все одно відбув у “двохсоті”. Війна й справді змушує багато переосмислити, переоцінити, зізнався Анатолій Ханко. Тепер хочеться більше встигнути. За свою коротку військову відпустку він уже встиг поновитися в університеті, мріє створити родину.
Добровольці подякували свідомій полтавській громаді за надану допомогу, адже всім необхідним вони забезпечені помітно краще за побратимів з інших областей. Особливі слова прозвучали на адресу Полтавського батальйону небайдужих, громадської активістки Віри Маслак, народного депутата України Юрія Бублика, який був присутній на прес-конференції. Участь у заході також взяв заступник голови – керівник апарату облдержадміністрації Роман Чабановський.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”