Мабуть, є своя символіка у тому, що саме 23 вересня 80-річний ювілей відзначає полтавець, колишній начальник облавтодору, будівничий багатьох шляхів Полтавщини Володимир Трохимович
Червяк. Народився він у 1934 році в селі Харсіки Чорнухинського району. В 1943-му, після визволення рідного краю від фашистських окупантів, пішов до першого класу. Семирічку закінчив у рідному селі. Середню школу – в райцентрі.
– А чому Ви вибрали професію дорожника?
– Спогад дитинства: після війни неподалік нашого села прокладали дорогу Київ–Суми, були задіяні й місцеві мешканці. Я теж там працював. Спершу найпотужнішою “технікою” був гужовий транспорт, тобто кінні підводи. Потім з’явилися полуторки, інші машини. Мене все це приваблювало. А крім усього, ще й хлопець із нашого села вчився в Харківському автодорожньому інституті, покликав і мене.
У 1958 році, закінчивши дорожньо-будівельний факультет Харківського автодорожнього інституту, Володимир приїхав за направленням у Полтаву, був призначений старшим інженером дорожньо-експлуатаційної дільниці № 656.
– Займалися тоді впорядкуванням доріг у містах області – Миргороді, Пирятині, Лохвиці, переважно на центральних вулицях, – згадує Володимир Червяк.
Наприкінці 1950-х років Полтава була поєднана прямими автомагістралями з Гадячем і Кременчуком. Будівлі зводилися, дороги прокладалися народним методом, участь у таких роботах брали колективи майже всіх підприємств. Отримав тоді “трудове хрещення” й молодий інженер-дорожник.
У 1964-му його направили у відрядження в Афганістан, де пробув два з половиною роки, будуючи дороги й аеродроми. Пізніше було ще одне відрядження в екзотичну, а на той час ще й небезпечну країну, – в 1978–1979 роках.
– У шістдесятих роках ми працювали з афганськими королівськими військами. Допомагали афганцям прокладати дороги на дуже складних ділянках, між горами і по пустелі. А вже наприкінці сімдесятих прокладали стратегічні шляхи, якими переправляли нашу військову техніку.
За період перебування в Афганістані за участю й за керівництва Володимира Червяка, за його словами, прокладено 350 кілометрів автодоріг, споруджено й реконструйовано технологічні смуги кількох аеродромів.
У 1967 році Володимир Трохимович очолив обласний ремонтно-будівельний трест Мінкомунгоспу УРСР, у 1973–1978-му був начальником Полтавського обласного управління будівництва й експлуатації автодоріг Мінавтодору УРСР.
Згодом життєва і професійна стежка привела полтавця Володимира Червяка в російське місто Орел. Там він працював заступником начальника управління автодороги Москва–Харків.
Із 1989-го Володимир Трохимович працював головним інженером дирекції автомобільних доріг у Полтавській області. Опікувався й експлуатацією автодороги Київ–Харків. Роботу не полишав майже до сімдесятилітнього віку. Під час керівництва облавтодором він очолював трьохтисячний колектив. Тоді в кожному районі були свої підрозділи, в обласній структурі діяло кілька спеціалізованих підприємств. У той період прокладено автомагістралі, якими й нині їздять тисячі людей, – Полтава–Котельва, Опішня–Миргород, Великі Кринки–Глобине. Протягом року прокладалося 300 кілометрів доріг.
– А яка дорога для вас найдорожча?
– Мешканці моїх рідних Чорнух їздили на Лубни через Пирятин. Прямого шляху не було. Там складна місцевість, річки. Коли я став “начальником усіх доріг”, як казали люди, до мене попрямували земляки із проханням допомогти розв’язати цю проблему. Ну хіба ж я міг їм відмовити? Направив туди три управління, підрозділи з кількох районів. І коли мав їхати вдруге в Афганістан, пряму дорогу вже завершували. З мостами, з інфраструктурою. Ось ця дорога на батьківщину для мене і є найдорожчою.
– Чи траплялися при будівництві цікаві знахідки?
– Бувало, дорожники відкопували старовинні речі, доводилося зупиняти роботи і викликати археологів. Приміром, між Опішнею і Більськом знайшли черепки гончарних виробів. Нині частина з них є навіть у музеях. І в Сенчі виявили сліди давнього поселення Там теж історики працювали. Коли вели відповідні роботи біля Лубен, знайшли в окопі рештки полеглих солдатів Великої Вітчизняної. Було перепоховання в братську могилу.
***
Ветеран праці й на пенсії не полишає зв’язків із облавтодором, рідним колективом, часто заходить у збудоване за його керівництва гарне адмінприміщення на вулиці Куйбишева, консультує, підказує молодим колегам. Серед захоплень Володимира Трохимовича – пасіка. Вулики стоять на місці, й вже нікуди не треба їхати…
Дороги, мереживом яких, наче кровоносними життєдайними судинами, вкрита вся територія Полтавщини, свідчать про те, що професійне життя Володимира Трохимовича Червяка, нинішнього ювіляра, – склалося як і належить.

Ганна ЯЛОВЕГІНА
“Зоря Полтавщини”