Легкими на руку виявились небайдужі жителі Лелюхівки та Забрідок Новосанжарського району – їхня ініціатива зі збору гуманітарної допомоги для військових набрала таких масштабів, що в просторому приміщенні враз стало затісно від десятків мішків із картоплею, морквою, цибулею, від коробок із консервацією, печивом та іншими гостинцями. А вже мінеральної води! Мало не всю закупили в сільських магазинах.
Спочатку селяни поділили “гуманітарку” на три частини, щоб дві повезти в Черкаське Дніпропетровської області, де служить забрідчанин Володимир Шушковський (він взявся передати гостинці в зону АТО Віталію Пономаренку), а третину відправити в Підгородне Дніпропетровської області, де віднедавна служать Євгеній Мася та ще десяток наших земляків із різних сіл.
Відвезти передачу в Черкаське взявся місцевий активіст Руслан Шаповал. “Він – справжній патріот села. Бачили, як розфарбовані перила на забрідчанському мосту? То він з товаришем фарбу купив і з власної ініціативи взявся зробити добру справу. Свято якесь чи сумна подія – Руслан завжди відгукується”, – розповів Лелюхівський сільський голова Віталій Рой, який прибув також не з порожніми руками – доставив п’ятилітрову посудину меду. Як не “трамбували” автівку й причіп, вдалося завантажити лише третину зібраного.
А наступного дня інші благодійники – Олександр П’ятак і Сергій Пашуба – підігнали до клубу свій вантажний “бусик”, акуратно вклали мішки, коробки, упаковки. Втомилися, але завантажили все.
Оскільки в Підгородному служить і наш молодий колега із новосанжарської районки Євгеній Мася, то і журналісти вирушили в дорогу. Перед цим зателефонували в Підгородненську міськраду і заручилися підтримкою секретаря міськради Владислава Слуцького. Отож у Підгородному він відразу ж став нашим провідником. Без його допомоги нам би довго довелося шукати-блукати в незнайомій місцевості. Через кілька хвилин уже були на контрольно-пропускному пункті. Після уточнень, хто ми й звідки, що привезли й до кого приїхали (а командиру частини та його заступнику ми попередньо також телефонували), перед нами відчинили ворота.
Спочатку попередили, що хвилин двадцять доведеться зачекати, доки завершиться шикування, а тоді всіх наших земляків покличуть. І ось чуємо довгождане: “Хлопці з Новосанжарського району, залиштесь!” Першими передали іменні посилки Миколі Пріню від батьків та кумів, хрещеник із сестричкою розмалювали для нього ящик із пирогами ще й написали послання. Велика торбина – Миколі Фальку, чимала упаковка – Миколі Бараннику, гостинці – Валентину Рудю. Зраділи всі, а найбільше – Євгеній Мася, адже до нього приїхали дружина Оксана з донькою Лізою та ще й колеги. Печиво, варення, консервацію вирішили віднести в намети, а овочі та мінеральну воду здали в їдальню.
Микола Баранник із села Кустолове запропонував товаришам-землякам тісніше триматися один одного: “Хлопці, після вечері розділимо все по-братськи, хай по дві цигарки, але кожному, хай по три печенини, але так, щоб усім… Шкода, що ми в різних ротах, але давайте щовечора перед “відбоєм” хоч на десять хвилин збиратися, щоб новинами обмінятися. Створити тут своє земляцтво – чим не ідея?”
Привезене розвантажили швидко. Тільки там ми виявили, що на багатьох упаковках – віршоване послання:
Наші хлопчики, наші солдати,
Ми вас будем додому чекати.
Хай молитва в бою допоможе,
Де мундир захистити не зможе.
Хай додасть вам відваги,  здоров’я
Те, що вдома чекають   з любов’ю.
Те, що діти молились за тата,
Хай в бою вберігає солдата.
Ви сьогодні у полі ночуєте,
Тільки вибухи й постріли чуєте.
Чим підтримати, як врятувати?
Повертайтесь живими, солдати!
А далі – задушевна бесіда. Микола Баранник просить: “Писатимете в газету – не забудьте подякувати офіцеру з нашого військкомату. Коли нас привезли, тут така черга була, а він нас швидко оприділив. І односельцям не забудьте подякувати. Найбільше, звичайно, – Анатолію Біляєву: коли проводжав, запевнив, що город допоможе обробити”.
Цікавимось армійськими буднями. На всіх форма новенька, добротна. “Більше тисячі гривень коштує”, – зауважив хтось із земляків. Поселили в наметах. Де двоярусні ліжка – там по сорок чоловік, в інших – по тридцять. Годують непогано. Одним непокоїлися, чи всім видадуть бронежилети, якщо відправлятимуть на Схід.
За півгодини встигли і наговоритись, і нафотографуватись. Коли рушали в дорогу, хлопці вишикувались і віддали нам честь.
Через кілька днів ми зателефонували Євгенію Масі. Він навіть запропонував послухати їхній армійський концерт –  відпочивали гуртом, у когось знайшлася гітара, тож передавали її із рук в руки. В ефірі лунали пісні про життя…

Петро ЖАБОТИНСЬКИЙ
Журналіст