Доволі великий і за спокійних для країни часів перелік функцій та завдань, покладених на Державну службу з надзвичайних ситуацій України, тепер значно поповнився. Адже ідеться і про допомогу вимушеним переселенцям зі Сходу та Криму облаштуватися на тимчасовому місці проживання, і про відновлення систем життєзабезпечення Донбасу, і про знешкодження вибухонебезпечних предметів, якими прихильники “русского мира” буквально нашпигували міста й селища, за кращу долю яких так вболівали перед телекамерами російських пропагандистів.
Полтавські рятувальники активно долучились зокрема до збирання й транспортування на буремний Схід гуманітарної допомоги. А нещодавно на Донбасі працювали й наші фахівці-піротехніки. Першу групу очолював начальник відділення піротехнічних робіт групи піротехнічних робіт, капітан служби цивільного захисту Роман Абрамов. Наступну, яка їхала їй на заміну, – заступник начальника піротехнічної групи, майор служби цивільного захисту Максим Шаламович.
Про 24 дні роботи на Луганщині для “Зорі Полтавщини” напередодні професійного свята рятувальників розповів Роман Олександрович АБРАМОВ.

Тонна “смерті” на мостах
– Ми працювали у трьох містах – Сєверодонецьку, Лисичанську, Рубіжному, – говорить Роман Абрамов. – А розташовані вони, до речі, настільки щільно, що перехід одного населеного пункту в інший майже не розрізниш. Окрім нас, були задіяні також колеги-піротехніки з Харківщини, Сумщини та Чернігівщини. Склалось так, що наша група працювала дещо окремо від інших, навіть в авангарді. Обстежували газопроводи, водопроводи, лінії електропередач, мости, блок-пости… Разом зі мною у нашій п’ятірці були два водії-сапери – прапорщики Олексій Рибась і Андрій Журбенко – та два старших сапери – старший сержант Леонід Багрецов і сержант Артем Берне.
– Який об’єкт був найскладнішим?
– Складні усі. Хоча видно було, що замінуванням території там займалися й ті, хто зовсім на цьому не розумівся: колеги розповідали, що на одному з мостів зловмисники загинули прямо під час спроби замінування об’єкта, й ті, хто вмів ставити міни в так званому керованому варіанті. Це коли з відстані лише натисканням на одну кнопку можна висадити в повітря цілу автоколону. За час нашої роботи ми тільки з мостів зняли близько тонни вибухівки. В хід у терористів ішло все – відібране в луганських піротехніків, винесене з шахт, зокрема спеціальні бурові шашки. Багато знешкоджували саморобних вибухових пристоїв. Зазвичай ними займаються вибухотехніки, але зрозуміло, що зараз на Донбасі не та ситуація, щоб ділити, де чиї обов’язки. Якщо ми бачимо загрозу для людей, то маємо її ліквідувати.
Багато було протитанкових та протипіхотних мін, які ми “студіювали” з хлопцями вже перед виїздом на Схід, артснарядів, реактивних снарядів після обстрілів “Градами”, “Смерчами”, “Ураганами”. Відчиняєш двері до звичайної сільської хати, а в кімнату пройти ніяк – зі стіни стирчить величезна труба. Це – залишок снаряду, та й далі йти вже нікуди – хата зруйнована. У квартирі однієї бабусі на п’ятому поверсі замість даху – відкрите небо. “Пішла, – розповідала старенька, – попити в сусідки чаю…” Так жива і залишилась. Міна влучила прямо в квартиру. В мене є багато фото, але поки що не хочеться їх десь і показувати.
– Чи було таке, що місцеві жителі самі приходили просити вашої допомоги?
– Авжеж. У Лисичанську заїхала піротехнічна машина в місто й зупинилася, а люди йдуть і йдуть: завертайте на нашу вулицю, подивіться на нашому подвір’ї… Спочатку в нас не було ніякої книги реєстрації заяв: заходиш у пожежну частину й тобі дають чотири листки, списаних адресами. За ними ми роз’їжджалися групами. У кожної групи з п’яти чоловік – машина для особового складу й машина для перевезення небезпечного вантажу. Були й у віддалених селах, проїздили через блокпости, багато спілкувалися з людьми. Коли перевіряли газопровід, нас супроводжував один місцевий чоловік, який розповів, що залишився без хати. Тридцять сім років у ній прожив, а тепер дружина тулиться у підвалі, щодня виходить, сідає і плаче. Інші люди, оселі яких обстріляли з “Граду”, казали, що одинадцять днів ховалися в підвалі. Заїздиш бувало в село, а там десять будинків зруйновані…
Найнадійніша охорона – напис “ДСНС України”
– Романе Олександровичу, а як ставилося до вас місцеве населення?
– “П’ятдесят” на “п’ятдесят”. Були люди, які розуміли, що ми прийшли допомогти, і їм було неважливо, хто ми й звідки. Деякі справді раділи, що ми – україці. Але, звісно, не всі: хлопці розповідали, як піднесено їх зустрічала в одному селі бабуся, бо була впевнена, що це вже російське “МЧС”. Взагалі у кожному новому населеному пункті потрібно бути особливо обережними, адже невідомо, як налаштовані місцеві. Ми навіть не знали, як у спілкуванні з ними вживати слово “сепаратисти”, а не те що “терористи” чи “бойовики”. Вирішили говорити “ополченці”. Але якщо розуміли, що перед нами – однодумці, то інакше, як міцними словами, ту погань, що стільки горя накоїла, ніхто й не називав.
Озброєна охорона з нами їздила тільки попервах і передусім, коли ми мали перевіряти блокпости: хлопці з добровольчого батальйону “Луганськ-1” ішли першими. Надалі ми збагнули, що такий супровід може якось спровокувати агресивну реакцію з боку місцевих недоброзичливців. Отож вирішили, що найнадійніша наша охорона – написи: на формі – “ДСНС України,” на машинах – “розмінування”. Власне вони були певною запорукою того, що нас не приймуть за військових і не обстріляють. Працювали ми в бронежилетах. Це не обговорювалося. Дорога, “зеленка” – всюди могла бути небезпека. До речі, бронежилети, які наша група отримала ще в 2010 році, дуже надійні. Одні використовували щупи, інші користувалися “кішками” – це такі спеціальні пристрої з гачків і довгих мотузок, ними дистанційно зісмикують із поверхні певний предмет, під яким може лежати зумисно замаскована міна чи граната. Найчастіше такі “сюрпризи” ховали під мішками з піском, під ящиками, під дверима. Хлопці розповідали, що якось помітили на місці згаслого багаття, рівно посередині, півцеглини. Дивились-дивились… Зісмикнули “кішкою” – пролунав вибух.
Утім головне наше “оснащення” – це руки та очі. Ніде там, на Луганщині, не було такого, щоб прийшов з міношукачем і перевіряєш. “Умільці” наставили розтяжок, причому не з дроту, а з волосіні, яку жоден пристрій не чує, й прилаштували все так, що достатньо найменшого дотику… Дякувати Богу, в нас жодного нещасного випадку не трапилось. Але перед нами кілька військових саперів підірвались на мінах.
– Де саме на Луганщині ви жили, в яких умовах?
– Ми проживали в Сєверодонецьку, в гуртожитку одного з навчальних закладів, харчувалися у їдальні. Так що загалом умови були непогані. Сухпайками забезпечили, тож якщо хтось не встигав приїхати на обід, міг підкріпитися на місці. До 17-ї години всі старалися завершити роботу й повернутися на базу. Одного разу ми запізнилися, то мені дісталося “на горіхи”. Трапитись може що завгодно, а мобільний зв’язок там працює з перебоями.
У перший вечір після прибуття в Сєверодонецьк ми об’їздили майже все місто і зустріли не більше сорока перехожих. Згодом люди почали повертатися, щоправда, майже самі жінки. Пішли тролейбуси. Власне місто почало жити в нормальному мирному ритмі.
Фахівці не ризикують
– Романе Олександровичу, пересічна людина звертає увагу на повідомлення про знешкодження боєприпасів лише тоді, коли це справді резонансний випадок чи якщо він стосується безпосередньо її населеного пункту. А як часто насправді ваше відділення має справу з такими знахідками?
– Цього року по області закрито понад 60 актів. Ось, наприклад, сьогодні (9 вересня. – Авт.) мої колеги виїхали в Чорнухинський район, де поблизу села Вороньки тракторист виявив авіаційні бомби. Їх близько ста. Можливо, під час Великої Вітчизняної війни в тій місцевості був аеродром…
– Чи свідомі наші люди того, як потрібно поводитися у випадках виявлення таких знахідок?
– Буває по-різному. Іноді приємно вражають діти – знають, що невідомих предметів чіпати не можна, поспішають повідомити дорослих. А іноді приголомшують своєю неграмотністю дорослі, які намагаються розібрати таку небезпечну знахідку. Звичайно, жахливо, коли таке закінчується загибеллю людини. Безперечно, багато залежить від того, як ретельно відповідна просвітницька робота проводиться серед населення місцевими рятувальними підрозділами. Дітям перші порадники, звісно ж, – батьки.
– Коли траплялася найнеймовірніша знахідка?
– Кілька років тому в селі Денисівка Оржицького району чоловік переставляв у дворі стовпчик, щоб натягнути мотузку для білизни, й знайшов у землі 5 гранат. Але насправді ми їх там виявили півтори тисячі. Вивезли на підривний майданчик і знищили. Наголошую, що всі боєприпаси ми знищуємо, ніхто нікуди їх не передає.
 – Ви знешкоджуєте боєприпаси також на такому великому за територією об’єкті, як колишній Яреськівський авіаційний полігон…
– Ми працювали там упродовж кількох останніх років у межах спеціальної обласної програми. Але нинішнього року в зв’язку зі складною ситуацією в країні роботи там не велись. Згодом, думаю, вони відновляться і колись там, на вже безпечній землі, буде посаджено ліс.
Окрім того, наші фахівці брали участь в очистці військових складів у Лозовій на Харківщині, де 2008 року сталася пожежа. Раніше виїжджали допомагати колегам на військових складах поблизу Новобогданівки Запорізької області.
– Ваша професія – це завжди ризик…
– Це якраз дуже хибне уявлення. Якщо людина знає свою справу, вона не ризикує. Бо інакше можна стверджувати, що й токар, який виточує деталь на верстаті, також ризикує життям. Усе залежить тільки від фаховості. Один наш викладач у навчальному центрі говорить, що завжди сміється, коли чує висловлювання: “Сапер – професія героїчна”. Це така ж професія, як і інші. Але людина або фахівець у ній, або йде на удачу. От у другому випадку це – героїзм, бо удача справді межує з ризиком. А якщо люди – фахівці, то вони просто працюють і в них немає нещасних випадків.
– У піротехніків є якісь свої забобони?
– Жодного. Які можуть бути страхи, якщо я снаряди знаю? А якщо я не боюсь, то я впевнений у своїх діях. Іноді навіть жартую, що люблю ці снаряди і вони мене люблять.
– А як почуваються родичі піротехніків, коли ті виїздять на чергове знешкодження?
– Спокійно. Всі давно вже до цього звикли. Переважно у нас люди працюють від часу заснування групи, тобто з 2005 року. Зараз нас одинадцять чоловік. Всі офіцери свого часу закінчували Кам’янець-Подільський військовий інженерний інститут. Тепер дуже сподіваємося, що у зв’язку з ситуацією у державі його відновлять, адже раніше розформували. Загалом я впевнений в усіх наших хлопцях. Вони – фахівці, і я за них ручаюсь.

Вікторія КОРНЄВА
“Зоря Полтавщини”