Одного разу, дивлячись журнал, Сергій натрапив на фотокартку із зображенням жінок, які тримали в руках традиційний опішнянський посуд. "Я зрозумів, – каже майстер, – що це моє однозначне запрошення до столиці українського гончарства. Я маю бути в Опішному!"
Так і привела доля Сергія Радька на Полтавщину, в Національний музей-заповідник українського гончарства. Першим його вчителем став славнозвісний гончар Гаврило Ничипорович Пошивайло, який довго не погоджувався навчати його, посилаючись на похилий вік. Але, відчувши неабияке прагнення хлопця гончарювати, врешті-решт узяв собі учня.
Згодом Сергій вирішив вступити до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Після його закінчення отримав запрошення викладати гончарство у Канівському училищі культури. Та він не лише навчав, а й сам навчався. Канівський майстер Олекса Савович Слинько став наступним наставником у гончарній справі. Робота з дітьми забирала багато часу й сили, та Сергій усе одно плідно працював як художник-кераміст і став активним учасником багатьох художніх виставок: місцевих, регіональних, міжнародних.
Згодом Сергія запросили на викладацьку роботу в Колегіум мистецтв у Опішному. Спочатку працював учителем гончарства, а потім став завідувачем навчально-виробничої гончарної майстерні. Завдяки високому професіоналізму, сумлінному ставленню до роботи Сергій Радько отримав посаду заступника директора з мистецьких дисциплін. Так минули три чудових, насичених творчістю і викладацькою діяльністю, роки.
Але туга за домівкою не полишала Сергія Радька. І тому він вирішує повернутися до рідного Межиріча, де залишилася вся його родина. Там він збудував власну майстерню та піч для випалювання своїх виробів. Щодня сідає за гончарний круг – без нього не уявляє свого життя.
Сергій Радько – учасник і лауреат
І, ІІ, ІІІ всеукраїнських симпозіумів монументальної кераміки в Опішному. Також брав участь у Слов'янському симпозіумі кераміки-2001, де став лауреатом у номінації "Монументальна кераміка".
На початковому етапі своєї творчості Сергій Радько переважно виготовляв горщики. Але фантазія спонукала художника творити й нетрадиційні речі. Так на світ народився не-
звичайний глиняний хлопчик, з'явилися білі Сергієві голуби – символи Небесного Духу.
"Як на мою думку, то гончарство нині, – каже Сергій, – може розвиватися як хобі. На Заході так воно й є. Там багаті люди з задоволенням крутять гончарний круг. Заняття приємне й красиве. І корисне, бо глина – цілющий матеріал. Сам процес виготовлення виробів із глини – велике задоволення".
Окрім гончарства, Сергій Радько проявив свої художні здібності й у живописі. Його дивовижні полотна вражають яскравістю, неповторністю, безпосередністю, авторським баченням навколишнього світу і його переосмисленням.
Самобутній, часом абсолютно не-сподіваний, художник Сергій Радько став творцем ІІІ Національного етностилю. "Це стиль, – як запевняє митець, – який об'єднує народне і сучасне мистецтво". Завдяки йому кераміка стала візитною карткою нової української архітектури, яка вражає світ стратегічним напрямком українського мистецтва.
Його роботи стали окрасою музейних і приватних колекцій, парків, вулиць міст та інтер'єрів будинків не лише в нашій державі, а й далеко за її межами.
Твори цього дивовижного майстра, художника-кераміста, талановитого українця розмістилися у виставковій залі Полтавського художнього музею (Галереї мистецтв) імені Миколи Ярошенка. Там сьогодні відкривається персональна фантастично-інтригуюча виставка "Україна на вістрі етночуттів Р.С.А." (Радька Сергія Андрійовича), організована Національним музеєм-заповідником українського гончарства в Опішному. Вона ознайомить відвідувачів мистецької світлиці з дивовижними, іноді шокуючими витворами мистецтва. Сергій Радько – це самородок з України, який позбувся диктату тоталітарних стереотипів і рутинного академізму.
"Наш допінг і мотив, – говорить Сергій, – те, що ми любимо гончарство. Я люблю гончарство!!!"
Зоря Полтавщини, П’ятниця, 13 лютого 2009 р., 13 стор.