Уже понад чотири десятиліття Котельва для Любові Іванівни Березки – надійна життєва пристань. Жінку поважають і рядові односельці, й провідні фахівці вітчизняної сільськогосподарської галузі з інших куточків нашої великої країни, адже вона вже багато років залишається незмінною помічницею відомого аграрія, Героя України Олександра Григоровича Коросташова. В очолюваному ним СВК “Батьківщина” Любов Березка – заступник голови правління з економічно-комерційних питань. Її будні – нескінченний коловорот турбот, якими живе без перебільшення унікальне господарство. Але час від часу, коли рідкісна вільна хвилина зустрічається з по-особливому щемним настроєм, до котелевської пристані Любові Іванівни причалюють два невидимі човники з весняно-проліскової далі її дитинства. Принаймні саме таким мрійним образом залишилася в пам’яті несподівана розмова з Любов’ю Іванівною, яка почалася вже після докладного інтерв’ю про господарювання кооперативу.
Жоден із пари човників, що припливають до Любові Березки з рідної Сумщини, ніколи не знав ні тихої, ні стрімкої води. Навпаки, вони вчили її нелегкій науці життя на землі, де так само треба вміти змагатися з течією. Маленького верстатного човника торкалися золоті руки мами, Тетяни Миколаївни, коли вона вправно ткала всілякі барвисті ковдри й доріжки для їхньої затишної сільської хатини. Великим поважним човном пропливав повз зелені соснові хвилі, за слухняним гривастим коником, батьків віз – лісник Іван Михайлович інспектував свої володіння, а п’ятеро його доньок нетерпляче чекали, коли підвода мине всі підступні болота і похмурі торфовища й нарешті дістанеться до галявини, де голубіють проліски чи ніжиться білими, жовтими й пурпуровими китицями чарівний ряст.
У дитинстві дівчатка допомагали мамі полоти на колгоспних полях м’яту. Її вирощували для Роменського ефірного заводу. Від сильного аромату недовго було й учадіти. Стиглі рослини зрізали в найспекотніші дні серпами, а потім ціпами молотили на токах. Утім останню роботу виконували тільки дорослі. Любу ж із сестрами на межі весни й літа вдома чекала щедра на врожаї полуниця. Червонощока, соковита ягода засмучувала дівчаток майже до відчаю, бо ж через кожні кілька днів мусили збирати її по кілька десятків відер. Потім мама везла полуницю в Ромни на базар, щоб вторгувати для сім’ї хоч яку копійчину, адже в колгоспі селяни набивали мозолі тільки за трудодні.
На базар налаштовували з дому й глечики з молоком. Але для них у господарстві були зовсім інші, аніж для ягоди, кошики. Не жорсткі, а м’якенькі, плетені з відбірного рогозу. В кошик тісненько ставили чотири посудини, які перед тим уже побували в печі, щоб молоко впарилось. Горлечка глечиків надійно закупорювали тканиною, всередину якої натрамбовували найдухмяніше в світі сіно. З усім цим нехитрим добром маму проводжали в дорогу, подавали незліченні кошики на причіп вантажівки… Як же вона, сердешна, сама потім несла все на базар, говорить Любов Іванівна, вона замислилась і не раз витерла непрохані сльози вже набагато пізніше.
З осені продавати доводилось і гелготливих паничів-гусей. Удома ж страви мусили готувати переважно пісні. Та тільки смак їх, умлілих у печі, й досі здається неперевершеним. Піч для малої хазяйки Люби натоплювала бабуся, дівчинка ж тим часом клала у полив’яний горщик картопельку, моркву, бурячок… І за якийсь час сім’я уже смакувала борщем.
На печі було й улюблене місце в родині для рукоділля. Батько облаштував там електричне освітлення, тож вишиванням наволочок та плетінням мережив можна було забавляти й найдовші та найнепогідніші вечори. І жоден із них не обходився без чарівної помічниці – пісні, яка допомагала створювати й рукотворну красу, й той особливий настрій всеперемагаючого світла й добра, який називається народною мудрістю. Потривожити її не наважувався навіть втомлений за день у лісництві батько. Тихенько заходив до хати й сидів та слухав, аж допоки хтось ненароком його не помітить. П’ятеро доньок були його рятівною розрадою від непоправного горя – всі вони народилися після того, як родина втратила первістка-сина.
Стінами фортеці над селом піднімався ліс, який у далекі роки фашистської навали врятував місцевих селян від ворога. В усі часи він годував працьовитих людей грибами, ягодами, горіхами, чарував квітковим розмаєм. У ньому градом сипались жолуді, й Люба з сестрами назбирували їх силу-силенну кошиків. А холодними зимовими світанками родину виручали шишки – ними бабуся протоплювала в хаті грубку, й повітря нагрівалось так швидко й сильно, що онучки прокидались ніби не на печі, а серед залитого сонцем соснового лісу, в переливах і передзвонах теплого літа…
Після закінчення школи шукати студентського щастя юна дівчина з села Правдюки Роменського району вирішила в Полтаві. Навіть уявлення про бажану професію тоді не мала, головне було опинитися в місті, про яке стільки прочитала в книжках та журналах і в якому, здавалося, всі дівчата відчувають себе тільки прекрасними Наталками Полтавками. Найприйнятнішим видався перелік екзаменів на економічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту. І, як засвідчило згодом життя багатьма десятиліттями успішної праці, з вибором Любов Іванівна Березка не помилилася. Цікаво також, що доля привела її в таку ж багату лісами, як і рідні краї, Котельву. Тому, мабуть, і легко парі роменських човників допливати до її життєвої пристані через нездоланні відстані часу.

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”