Полтавський батальйон небайдужих став відомим на теренах нашої області дуже швидко. Лише за кілька місяців його діяльність набула значних масштабів, і для бійців АТО вдалося закупити й доправити спорядження та речей на 700 тисяч пожертвуваних полтавцями коштів. І це не рахуючи наданих благочинцями пального, десятків та десятків тонн продуктової допомоги.  Батальйон – співорганізатор численних патріотичних заходів у Полтаві, в ході яких відбувається збір пожертвувань для захисників Вітчизни.
Небайдужих активістів прийняли й визнали за своїх бійці з Полтавського батальйону територіальної оборони, добровольці з батальйонів “Донбас”, “Азов”… Їх радо зустрічають, їм довіряють зенітники, десантники, військові лікарі. І сталося так тому, що цей батальйон усім до одного нам потрібен, бо всі ми прагнемо миру в рідній Україні й з готовністю стаємо під знамена добра тих, хто має Божою ласкою більше снаги, щоб підняти їх над нашими головами. Натхненник об’єднання небайдужих полтавців у дієву силу – архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір.
Посунути свої щоденні клопоти на роботі й удома заради служіння нашим батькам, братам і синам, які зі зброєю у руках відстоюють незалежність України на Сході, змогли тележурналістка Наталія Святцева, працівниці управління Полтавської єпархії та Свято-Успенського кафедрального собору Наталія Гранчак, Наталія Чепела, очільниця прес-служби обласної організації ВО “Свобода” Олександра Сиротенко, представники ГО “Майдан” Маргарита Блам та Олександр Лещенко, водії Володимир Лимар, Валентин Сікора, Володимир Яриш, Юрій Нарізький.
“Ми просто робили те, що вважали своїм обов’язком”
– Хоча ініціативна група Полтавського батальйону нечисленна, наші лави величезні. Це всі люди доброї волі, які жертвують кошти для захисників України на банківську картку, приносять, привозять із районів речову й продуктову допомогу, – розповідає архієпископ Федір.  – Показово, що прихильникам батальйону дуже рідко доводиться звертатися за підтримкою до підприємців, фермерів – вони відгукуються самі. Всі ці небайдужі полтавці є рушійною силою батальйону, ми ж лише координуємо його діяльність: з’ясовуємо, що нашим бійцям потрібно, передаємо їхні прохання тим, хто готовий їх виконати, чи самі закуповуємо необхідні речі на пожертвувані полтавцями кошти й відвозимо безпосередньо в батальйони на Донбас.
– Ваше Високопреосвященство, чи сподівались ще кілька місяців тому, що діяльність батальйону набуде такого масштабу?
– Звісно, ні, ми просто робили те, що вважали своїм обов’язком. Спочатку навіть хотіли дати батальйону жартівливу назву – диванного, роблячи акцент на тому, що ми – звичайні помічники бійців зі справжніх батальйонів. Щоправда, сидіти на диванах і нам не доводиться, роботи надзвичайно багато. Коли починається богослужіння – для мене це, як ковток живої води, інша реальність. Але годі й намагатися переключитися повністю, бо десь там якісь справи ще треба вирішувати. Думаю, що все набрало таких обертів якраз тому, що тут задіяна Церква. А Церкві люди довіряють сьогодні більше, ніж громадським чи політичним організаціям, різним державним структурам. Ми ж, у свою чергу, намагаємося виправдати їхню довіру й робимо все, щоб їхні пожертви потрапили, як то кажуть, із рук у руки до наших солдатів. Зрозуміло, що в зону, де йдуть бої, ми не їздимо, туди наш вантаж доправляють уже самі військові, а ми зупиняємося в тому чи іншому батальйоні на визволеній території. Про приїзд домовляємося заздалегідь, просимо, щоб виїхали нас зустріти з конвоєм. Зайвий ризик не потрібний нікому. Іноді мені, як і кожній людині, буває лячно, але я знаю, що на все воля Божа і як Господь благословить, так і буде.
У військових частинах нас приймають дуже приязно. Там відчувається особлива атмосфера турботи один про одного. Коли ми вирушали назад, військові хвилювалися, щоб виїздили засвітла, радили їхати на високій швидкості, щоб вберегтися від обстрілів, обклеювали наш транспорт різними розпізнавальними знаками для своїх. Небезпека, як відомо, згуртовує людей.
У таких поїздках я обов’язково виконую і свою духовну місію – прочитати молитву, благословити бійців, підбадьорити. Це для них дуже важливо. До речі, якось під час перебування в Полтавському батальйоні тероборони, на місці його дислокації, кропити хлопців святою водою мені допомагав лейтенант Артем, ми познайомилися трохи ближче, а нещодавно він приїздив у відпустку, і я вінчав їх із нареченою у нашому Свято-Успенському кафедральному соборі.
– Неподалік передової поговорити з Вами хочеться, певно, й тим, хто у мирному житті переступав поріг храму небагато разів. Про що найчастіше запитують?
– І мужні, й найзагартованіші бійці – передусім люди. Вони, звісно ж, переживають, що війна змусила їх застосовувати зброю. Я їм відповідаю, що Церква благословляє військових на захист своєї Батьківщини, що вони йдуть на війну не вбивати ворога, а віддати своє життя за тих, хто залишився за їхніми спинами. Вони виконують заповідь Ісуса Христа про те, що немає більшої любові, як хто душу свою, тобто життя, віддасть за друзів своїх. Говорю, що якби вони не зупинили в боях те зло на Сході України, то війна була б уже в нас у Полтаві.
Природно, що, спілкуючись зі мною, хлопці майже ніколи не оминають і болючої проблеми розділення Православ’я в Україні. На Донбасі їм довелось на власні очі бачити священиків Московського патріархату, які підтримують сепаратистів, терористів. Отож бійці тепер також вболівають за створення єдиної Помісної Української Православної Церкви. Запитують про перспективи. Я пояснюю, що має відбутися об’єднання Київського патріархату й тієї частини Московського патріархату, яка стане на бік свого народу. Думаю, що об’єднання відбудеться з низів, сьогодні вже є невелика кількість рядових священиків, які готові перейти в Київський патріархат. Ієрархи ж, на жаль, вірні Кремлю.
Говоримо з бійцями, звісно, й про якісь їхні особисті події. Один хлопець випадково знайшов серед згарища паперову іконку, яка повністю вціліла. Я йому розповів, що це дуже добре, як знак Божої благодаті, й порадив не розставатися з нею. Він, наскільки я знаю, так і робить. Ніхто й ніколи з бійців не говорив мені там про страх загинути. Є страх потрапити у полон, але захищати Батьківщину в бою наші хлопці готові до останнього.
Закон примноження добра
Наталія Степанівна Гранчак упевнена, що в тому вантажі, який два, три, а то й чотири рази на тиждень Полтавський батальйон небайдужих доправляє на Донбас, немає речей більш важливих і менш важливих. Щось прислужилося бійцям для індивідуального захисту, інше – для зміцнення морального духу. За грошовою вартістю найдорожчими були 8 тепловізорів, які просили придбати військові з різних підрозділів. Але Наталія Степанівна добре знає, наскільки потрібні нашим захисникам і “тисяча дрібничок”  на кшталт пари шкарпеток, вологих серветок, зубної пасти, банки консервів. Окрема історія – цигарки. Ще окреміша – дитячі малюнки…
З тією чи іншою пожертвою-допомогою Збройним силам України люди йдуть до полтавського Свято-Успенського кафедрального собору постійно – і в будні, й у вихідні, з ранку й до вечора. Отож, говорить Наталія Степанівна, скільки разів вона з іншими волонтерами не збиралась закупити речі в зону АТО на всі наявні в батальйоні кошти та відправити з собору всю принесену людьми продуктову допомогу, відразу відбувалось суттєве поповнення цих ресурсів. А саме ж таким і є звичайний закон примноження добра: “Чим більше віддаєш, тим більше прибуває”.
Відлучившись під час нашого спілкування в соборі на кілька хвилин за телефонним дзвінком, Наталія Гранчак повернулася з черговими новинами – волонтерці Маргариті Блам трапилася жіночка, яка пожертвувала півтори тисячі гривень, за які Маргарита вже придбала дуже необхідні для порятунку тяжкопоранених на полі бою ліки. Окрім того, продавці на ринку пообіцяли 100 кілограмів сала, причому вже переробленого, з часником, як і просили десантники, які воюють на Луганщині.
Швидко змінюється і розмір найбільшої одноразової пожертви, яку люди передали Полтавському батальйону небайдужих. Ще недавно Наталія Степанівна виявила, що в пакеті, принесеному чоловіком, який назвався Олександром, було 60 тисяч гривень. А днями прийшов інший чоловік і приніс 100 тисяч гривень, сказавши тільки, що це від “Астери”.
“Мамо, ми вийшли. Я живий…”
У Свято-Успенському соборі вже давно моляться за полтавців, які воюють у зоні АТО, поіменно. Хлопці пишуть, як кого звати, коли владика Федір благословляє їх у дорогу. Найпершим же у таких молитвах почали згадувати полтавця Романа. Тоді, коли він перебував на кордоні в оточенні й телефонував мамі зі словами: “Готуйся, надій не лишається”. Цю жінку Наталія Гранчак помітила в соборі відразу, по ній було видно, що плакала вже не перший день. Говорили довго, вона розповіла, що вирішила прийти у храм не Московського, як зазвичай, а Київського патріархату, бо чула, що тут найбільше допомагають армії. А через кілька днів, коли вона знову була в соборі, у неї задзвонив телефон і синів голос змучено повідомив: “Мамо, ми вийшли. Я живий…”
Пліч-о-пліч із Наталією Гранчак у групі активістів Полтавського батальйону небайдужих клопочеться, зокрема, й 22-річна Саша Сиротенко. І до чого ж приголомшливо було спостерігати, як вправно дівчина допомагала кільком дужим чоловікам, котрі якраз приїхали до Свято-Успенського собору, приміряти новенькі бронежилети. “Ми ж будемо витягувати поранених із поля бою”, – поспіхом відповідав нам і жестами попереджував про табу на фотозйомку один із бійців санроти. А після примірки – такий зворушливий обхід усіх присутніх із прощальними поцілунками й обіцянками повернутися…
Разом з іншими активістами Олександра Сиротенко також їздить у військові частини на Схід. Скрізь залишає свій номер телефону, щоб бійці в разі потреби могли замовити наступну “передачку”. Нещодавно їй подзвонили й попросили дякувати владиці Федору за те, що вся група вояків, яких він окропив освяченою водою, вціліла й зараз їде у відпустку додому.
Найменший полтавський доброчинець, який приходив до Саші, мав років дев’ять і зекономлені на морозиві та цукерках, що на них тато давав йому кишенькові гроші, сорок сім гривень. Найнесподіванішу пожертву принесла молода полтавка від імені своїх тітки й дядька – це були 10 тисяч російських рублів. Вона сказала, що так захотіли її родичі, які вже двадцять років живуть у Росії.
На нашому боці – правда
– Високопреосвященніший владико, Донбас – специфічний регіон, далеко не всі там сприймають українців навіть із центральної частини країни…
– Звісно, все це наші хлопці відчувають, іноді й жаліються. Слово “бандерівець” там досі – тавро, й на адресу полтавців воно також звучить. Однак сьогодні свідомість пересічних дончан починає змінюватися. Не всіх, я не сумніваюсь, що великий відсоток так і залишиться на якихось незрозумілих позиціях, але страшні наслідки “господарювання” у регіоні бандитів змушують людей визнати, що настав час правдиво визнати зроблені помилки й приєднатися до боротьби за свою країну. Днями активісти з Полтавського батальйону небайдужих спілкувалися з нашими місцевими підприємцями, яким зателефонувала колега з Луганська й розповіла, що озброєні бандити спустошили її склади, винісши товарів на 10 мільйонів гривень. Тепер ця жінка закликає полтавських підприємців усіма силами допомагати українській армії, щоб не потрапити в таку ж пастку.
Проте не варто сподіватися, що наслідки русифікації, яка велася на Сході України з 1960-х років, інтелектуального геноциду Донбасу, можна подолати за один рік.
– Нинішній рік усіх нас дуже змінив. Розкажіть про кількох людей, які приємно вразили Вас, приєднавшись до Полтавського батальйону небайдужих.
– Одна з наших парафіянок, уже похилого віку, попросила передати бійцям чотири власноручно пошиті кишеньки, в які вклала листки з написаними молитвами. Звісно, це дуже зворушливо. За іншою історією – інша людина великої душі. Уже протягом кількох тижнів на картку Полтавського батальйону небайдужих одна й та ж людина щоденно перераховує від 3 до 5 тисяч гривень. Винятком були лише кілька днів поспіль, про які ми поміж себе вирішили, що доброчинець, певно, був десь у відрядженні. Зрозуміло, що це людина небідна, можливо, якийсь підприємець. У буденні дні він користується одним банкоматом, у вихідні – іншим, мабуть, ближчим до його домівки. Ми й знати ж не знаємо, хто їх надсилає. Такий вчинок – це приклад подвигу.
– Ваше Високопреосвященство, і в храмах, і в домівках, і в серцях українців сьогодні панує головне сподівання – про мир. Ми вперше зрозуміли, якою є ціна незалежності держави…
– Усі ми повинні бути впевнені, що переможемо, бо на нашому боці правда. А де правда, там Бог. Зло не може існувати навіть на цій грішній землі, й Бог його обов’язково покарає. Поки що Бог попускає цьому злу, щоб воно проявило себе якнайбільше й ніхто вже не сумнівався у його звірячій суті. Окрім того, Господь попускає це зло як війну, російську пропаганду, неправду й лукавство для того, щоб врешті-решт об’єднати український народ, бо по-іншому, як через скорботу та біль, згуртувати нас, видно, неможливо. Ми об’єднаємось і обов’язково переможемо. Ми збудуємо могутню європейську державу.
Щоб вийти з кабінету владики Федора на Соборний майдан, потрібні лічені хвилини. І навіть за цей короткий час ми стали свідками того, як до архієпископа та волонтерів батальйону звернулося четверо людей із проханням прийняти пожертву для армії. Такий народ – нездоланний!

Вікторія КОРНЄВА
Анна ЧАПАЛА (фото)
“Зоря Полтавщини”

Активісти Полтавського батальйону небайдужих Наталія Гранчак, владика Федір, Тетяна Струбчевська, Олександра Сиротенко.