У  Державному архіві Полтавської області збереглася незначна кількість документів, які характеризують організацію діловодства в установах і на підприємствах Полтавщини у 1920-х роках. Однак ті джерела, які ми маємо змогу дослідити сьогодні, свідчать про активне впровадження у діловодні процеси української мови. Офіційне діловодство до 1923 року здійснювалося переважно російською мовою, а тому перехід на українську мову в той час було нелегкою справою через русифікацію державних службовців.

Хоча політика українізації суперечила великодержавним прагненням більшовицької партії, але була вимушеним кроком і пояснювалася тим, що переважна більшість населення України не сприймала радянську владу, а національна свідомість українців значно зросла у період визвольних змагань 1917–1920 років. Тому Кремль пішов на деякі поступки, щоб утримати Україну в складі Радянського Союзу. В квітні 1923 року XII з’їзд РКП(б) проголосив політику коренізації, що передбачала залучення представників корінних національностей у партійний апарат і державні органи, застосування національних мов у партійній, господарській роботі, освіті, пресі, видавничій сфері. Український варіант цієї політики увійшов в історію під назвою “українізація”. Більшовики всіляко прагнули довести, що головною метою нової національної політики є сприяння розвитку культур і мов колишніх пригноблених народів. Але насправді більшовики прагнули розширити коло своїх прибічників за рахунок місцевого корінного населення.
На розвиток процесів українізації діловодства вплинула постанова Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету й Ради Народних Комісарів УСРР від 1 серпня 1923 р. “Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови”, в якій, зокрема, зазначалося:
“1. В усіх державних установах і державних торговельно-промислових підприємствах, що не перейшли на українське діловодство, належить його перевести на українську мову не пізніше як           1-го січня 1926 року.
2. Усі зносини державних установ і державних торговельно-промислових підприємств на території УСРР проводиться українською мовою, а зносини зазначених [установ] і підприємств з такими самими установами й підприємствами в інших республіках проводиться або російською мовою, або мовою тої республіки, куди пишеться звернення.
З моменту видання цієї постанови діловодство в усіх державних установах та державних торговельно-промислових підприємствах, розташованих на території УСРР, належить проводити українською мовою. Ступнево переходячи на цілковите українське діловодство, в міру навчання співробітників цих установ української мови й притягнення нових співробітників, що знають українську мову…
4. Відповідальність за затримку [пере]ведення українізації державних установ та державних торговельно-промислових підприємств, а також за не переведення її до встановленого в арт[икулі]  1-му цієї постанови терміну – 1 січня 1926 року, покласти безпосередньо на керівників установ і підприємств…”
Цією постановою передбачалося також, що бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо на території УСРР належить також виготовляти українською, і цей процес необхідно було завершити до 1 січня 1926 року. В перехідний період дозволялося складати службові документи як українською мовою, так і російською.
Народний комісаріат освіти УСРР, який очолював О. Шумський, було зобов’язано активізувати свою діяльність у справі допомоги навчанню співробітників державних установ, державних торговельно-промислових підприємств української мови, збільшити число й тираж видань відповідних підручників та разом із Державним видавництвом України і Українською академією наук видати загальний академічний словник української мови, термінологічні словники з окремих галузей наук, передовсім із суспільних та технічних. За короткий період було зорганізовано видання ряду словників (зокрема  під редакцією М. Холодного та К. Туркала “Практичний російсько-український словник ділової мови (конторської та рахівничої)”, В. Підмогильного та Є. Плужника “Фразеологія ділової мови”), які стали мовними порадниками для чиновників.
Відповідно до зазначеної постанови створено Центральну всеукраїнську комісію для керівництва українізацією, яку очолював голова Ради Народних Комісарів УСРР. У кожному центральному відомстві, починаючи з 1924 року, створювалися спеціальні відомчі комісії, які повинні були “допомагати українізації установи й підпорядкованих їй підприємств; перевіряти українізацію даного відомства й підпорядкованих йому підприємств; розглядати справи й давати висновки керівникам установ та підприємств, що ними вони відають, про прийом у виняткових випадках осіб, які не володіють українською мовою”.
На Полтавщині були створені губернська та округові комісії під головуванням керівників відповідних виконавчих комітетів, які організовували процес українізації державного апарату.
Уже наприкінці 1924 року Полтавський губернський виконавчий комітет у своєму звіті про роботу щодо українізації радянського апарату зазначав таке: “Були откриті центральні курси по вивченню української мови і крім них короткотермінові курси; через ці курси пропущено біля           1 500 робітників. По Губустановам володіють українською мовою: відповідальні працівники на 60% і технічні майже на 70%. По округам відповідальні працівники – на 70%, технічні – на 80%. Із райвиконкомів 71% їх ведуть діловодство повністю на українській мові, 28% – частково, на російській мові – 1%. В сельрадах 78% повністю українізовано, 18% частково і 4% не українізовано.
Серед голів та секретарів сельрад тілько 4% не володіють українською мовою. Що торкається окружного апарату, то округи: Золотоношський, Лубенський, Полтавський, Прилуцький, Роменський українізовані на 100%, Кременчуцький – на 70%, а Червоноградський на 60%”.
Згідно з інформацією про проведення українізації державних установ Лубенської округи на 1 серпня 1924 року діловодство українською мовою велося Президією окружного виконкому, Лубенською міською радою, райвиконкомами, окружним комітетом незаможних селян, окружною ревкомісією, окружним земельним управлінням, окружним фінансовим відділом, інспектурами освіти та соціального забезпечення, окружним статистичним бюро. Однак більше половини службових документів окружної міліції, будинку примусових робіт, інспектури праці, окружного відділу ДПУ (Державного політичного управління) складені російською мовою. Тому для службовців були організовані спеціальні курси вивчення української мови, про участь у яких схвально відгукувалися слухачі.
Уже у 1925 році більше половини працівників окружного відділу ДПУ, органів міліції, будинку примусових робіт Лубенської округи не лише оформляли українською мовою службові документи, а й вживали українську мову в службових стосунках. Як зазначено у відповідному звіті окрвиконкому, “українізація установ зближає установу з масами, особливо при розговорних зносинах відвідувачів із співробітниками й сама українізація установ стала цілком доцільним засобом до зближення мас з установами”.
Перевірки знань української мови службовцями державних установ проводилися відповідно до положень та інструкцій, що були надруковані у спеціальних збірниках українізації радянських установ. Службовець повинен у межах програми з української мови, затвердженої Народним комісаріатом освіти УСРР, скласти письмовий та усний іспити. Зокрема в інструкції щодо перевірки знань української мови зазначалося, що “матеріал для письмової роботи призначає сама іспитова комісія і це може бути переклад ділового листа або самостійне складання документів українською мовою, в яких би зустрічались вправи”.
Кременчуцький окрвиконком у 1926 році інформував про українізацію не лише місцевих органів радянської влади, а й державних торговельно-промислових підприємств. Округова комісія перевірила 59 установ та підприємств, 1 469 працівників і зафіксувала такі результати знань української мови: “205 працівників віднесені до І-ої категорії (добре знають), 884 віднесено до ІІ категорії (знають задовільно), 380 віднесено до ІІІ категорії (знають слабо)”. Зазначалося також, що під час оформлення документів сільських рад вживаються “місцеві наріччя або мішана мова”. Наприклад, такі факти були зафіксовані під час перевірок організації діловодства у Малокохнівській, Недогарській та Рублівській сільських радах.
За результатами перевірок Кременчуцький окрвиконком видав наказ від 15 листопада 1926 року, відповідно до якого були визначені заходи щодо пришвидшення процесів українізації радянського апарату:
“1. Державним установам та громадським організаціям прилюдно-правового характеру Кремокруги всі наради, засідання, збори, за винятком роботи серед нацменшостей, а також виступи та доповіді урядових осіб провадити виключно на українській мові.
2. Співробітникам усіх радянських установ як в розмовах з завідувачами, так і усіх службових стосунках вживати виключно українську мову.
3. Громадські організації прилюдно-правничого характеру, за винятком нацменшостей, провадять українізацію таким же порядком, як радянські установи, повинні закінчити остаточно, як проведення українізації організацій в цілому, так і вивчення співробітниками української мови до 1-го січня 1927 року.
4. Співробітників радянських установ та державних, промислових і торговельних підприємств, що вони не знають української мови та що їх віднесено до 3-ої категорії – звільнити з посади з 20 листопада 1926 року.
Примітка: 1. Округова комісія по українізації по заявах зацікавлених установ може продовжити термін остаточної українізації окремим фахівцям та відповідальних робітникам до 1-го січня 1927 року.
Примітка: 2. Особи, що не засвоїли української мови (віднесені до 3 категорії) та бажаючі знов тримати іспит, повинні з’явитися до окркомісії по українізації.
5. Керівникам установ стежити за якістю українського листування, домагаючись грамотного писання його.
6. Забороняється приймати на службу робітників, не засвоївши досить української мови. Як виняток з загального правила дозволяється приймати осіб демобілізованих ком. Політ. Складу Червоної армії на службу не володіючих українською мовою, але при гарантії, що вона буде ними засвоєна не пізніше, як до 1-го січня 1927 року.
7. Відповідальність за невиконання цього наказу покладається персонально на керівників установ та організацій, які відповідають по суду згідно 106, 107 та 108 арт. Кримінального кодексу.
8. Наказ цей набуває чинності з моменту його оголошення в газетах “Наш путь” та “Радянський селянин” та розповсюджується на всю територію Кременчуцької округи.
За голову Кременчуцького округового виконавчого комітету Троцюк.
Секретар ОВКу Іошпе“.
На відміну від радянського апарату, партійні органи у 1924–1925 роках вели діловодство переважно російською мовою. Як зазначалося у звітній доповіді голови Кременчуцького окружного комітету КП(б)У за 1925 рік, “в вопросе украинизации достижений нет, что нужно поставить в вину бюро окружного комитета партии”. Зазначалося також і про те, що “робота з впровадження української мови у партійних апаратах проводиться мляво, а деякі партійці небажання вчити українську мову прикривають розмовами про інтернаціоналізм. Деякі товариші, які володіють українською мовою, на зборах та засіданнях не вживають її, а говорять російською”. Відповідно було прийнято рішення про персональну відповідальність кожного керівника партійного осередку за “виконання лінії партії у питанні коренізації”.
І вже на пленумі Кремокрпарткому від  7 липня 1926 року учасників було проінформовано про “досягнення у справі українізації, які полягали у тому, що діловодство районових партійних організацій і округового партійного комітету ведеться переважно українською мовою (окрім листування), а також спостерігається різка зміна в бік зрозуміння необхідності справи українізації з боку партійних робітників”.
У постанові бюро Полтавського окружного партійного комітету 28 липня 1924 року повідомлялося про те, що українська мова не впроваджена у діловодство суду, округової міліції, карного розшуку, робітничо-селянської інспекції та більшості районних партійних комітетів (жорсткій критиці були піддані Кобеляцький та Малоперещепинський райпарткоми) і це при тому, що більше 50 відсотків працівників згаданих установ та партійних осередків володіють українською мовою.
Аналізуючи архівні документи, можна зробити висновок, що політика українізації радянського та партійного апаратів, висловлюючись мовою більшовицьких функціонерів, була лише “ідеологічною вимогою поточного моменту”. Свого часу Симон Петлюра так писав про більшовицьку коренізацію: “Взагалі справа українізації справляє враження певного тактичного ходу з боку більшовиків, і коли він не дасть бажаних наслідків, то про нього швидко забудуть”. Припинення політики українізації офіційно не проголошувалось. Однак в умовах подальшого утвердження сталінізму на початку 1930-х років процес українізації став розглядатися як прояв українського націоналізму, проти якого розпочався жахливий більшовицький терор. Відображення процесів згортання політики українізації можна прослідкувати й у діловодстві, адже переважна більшість установ, підприємств, організацій Полтавщини почала складати офіційні документи російською мовою.

Валентина ГУДИМ
Директор Державного архіву
Полтавської області, заслужений
працівник культури України