Варто зауважити, що внесок Полтавщини до загальної військової «скарбнички» був доволі помітним. Органи місцевої влади фактично на кожному своєму засіданні розглядали питання, пов’язані з воєнною кампанією на заході. Назвемо лише деякі рішення губернського земства, які були ухвалені у цій площині впродовж 1914–1916 рр.: про забезпечення родин штатних та позаштатних службовців земства, призваних на військову службу із запасу армії та ратників ополчення; про організацію допомоги пораненим воїнам; про допомогу населенню Галичини; про участь Полтавського земства в улаштуванні районного притулку; про видачу допомоги родинам сільськогосподарських старост, мобілізованих до війська; про встановлення стипендій для дітей та сиріт Георгіївських кавалерів війни; про увічнення пам’яті загиблих у нинішній війні.
Щодо конкретного виконання цих та інших рішень, то знаходимо такі відомості. У звіті губернського земства від 28 вересня 1916 р. зазначалося, що управою в 1914 р. було відкрито 8 лазаретів для поранених і хворих воїнів на 1550 ліжок; у 1915 р. у Полтаві орендовано і пристосовано два будинки для лазаретів з інфекційними захворюваннями на 200 ліжок, видано 15 000 крб. Роменському повітовому земству та 2 000 крб. – Лубенському земству для обладнання там епідемічних бараків. Внаслідок відповідного фінансування у губернії було відкрито ще низку епідемічних бараків: у Кременчуці (на 120 чол.), Ромнах (на 60 чол.), Лубнах (на 100 чол.),  Золотоноші (на 100 чол.). Всього – на 580 чоловік.
Відповідно до постанови від 8 вересня 1915 р. Полтавського губернського комітету з надання допомоги біженцям, що направлялися із Київської через Полтавську в Харківську губернію, у ряді повітів створювалися харчові пункти, які обслуговували до 2000 чоловік на добу та 500 голів худоби. Станом на жовтень 1915 р. такі харчові пункти діяли у 45 пунктах таких повітів: Гадяцький повіт – с. Венеславівка, м. Гадяч, с. Бірки та на кордоні з Харківською губернією; Золотоніський повіт – с. Сушки, с. Піщане, м. Золотоноша, с. Сенюківка,               с. Красенівка; Зіньківський повіт –           м. Бірки, м. Зіньків, с. Комишне та на кордоні губернії; Лохвицький повіт – с. Мокіївка, м. Чорнухи, м. Лохвиця та с. Піски; Лубенський повіт – с. Савинці, с. Черевки, м. Лубни, х. Стадний; Миргородський повіт – с. Кибинці,           м. Миргород та м. Сорочинці; Пирятинський повіт – х. Подворки, х. Княжий, д. Смотрики, м. Пирятин.
Поміж благодійних організацій активно провадило відповідну роботу Полтавське відділення комітету його імператорської високості великої княгині Тетяни Миколаївни. Станом на 25 листопада 1915 року зазначений комітет допоміг 1999 родинам біженців. Допомога вимірювалася у формах грошової допомоги: одночасних, місячних та інших. Крім фінансової підтримки, Полтавський комітет організував у Полтаві дешеву їдальню з безкоштовними обідами (їдальня обслуговувала щодоби 250 чоловік), надавав допомогу одягом та взуттям; безкоштовно навчав біженців у столярних майстернях, спеціально для цього створених. Загальні витрати губернського земства на лікування поранених та хворих воїнів у 1914 р. склали 256 578 крб. 39 коп.,          у 1915 р. – 416 141 крб. 40 коп., у 1916 р. (до 1 жовтня) – 315 000 крб.
Разом із цивільною владою посильну підтримку фронтові та біженцям надавала церква. У Полтаві, приміром, був створений і діяв єпархіальний комітет допомоги біженцям. Відповідні єпархіальні комітети були створені у кожному повіті губернії. Станом на 1 грудня 1915 р. єпархіальним комітетом у Полтаві було влаштовано 4 приміщення для біженців у церковнопарафіяльних школах та окремо – у спорудах Хрестовоздвиженського монастиря (останнім притулком користувалося близько 120 осіб). За звітний період в єпархіальний комітет звернулося 85 біженців, з них 55 – духовного стану та 30 світських осіб, за цей період білизни та одягу роздано біженцям близько 700 комплектів. Станом на березень 1916 р. лише монастирями єпархії було направлено на військові потреби золотими монетами 1600 крб., золотими речами та кредитними білетами – 300 крб. Для воїнів, що перебували на фронті, церква періодично збирала і відправляла пакунки, білизну та речі повсякденного вжитку.
Стосовно подій на фронті Першої світової, то чимало наших земляків відзначалися і проявляли героїзм. Таких героїв можна рахувати тисячами, хоча необхідно зауважити, що гинули вони, воюючи в чужих арміях, під прапорами чужих країн. Станом на 1915 р. лише кількість Георгіївських кавалерів Першої світової – вихованців Петровського Полтавського кадетського корпусу – становила понад 40 осіб. Надзвичайно активно на Західному фронті працював наш земляк С.В.Петлюра (1879–1926), якого 1916 р. було призначено помічником уповноваженого Союзу земств. Останнім морським міністром Російської імперії був виходець із полтавських дворян – адмірал І. К. Григорович (1853 – 1930).
Чимало наших краян, кадрових офіцерів царської армії, отримавши відповідний вишкіл під час Першої світової, згодом стали елітою українізованих військових частин УНР, і про це також необхідно знати.
У цій непопулярній в суспільстві війні смертю хоробрих на полі брані полягли тисячі наших земляків. Реєстри загиблих краян упродовж 1914–1917 рр. періодично оприлюднювала місцева губернська газета «Полтавские губернские ведомости».
Тих, хто загинув на фронті, як правило, ховали неподалік місця останнього бою, лише незначну частину небіжчиків (зважаючи на значні відстані) перевозили для поховання в рідні місцевості; поранених та хворих воїнів евакуйовували для лікування у глиб країни. У нечисленних документах цього періоду збереглося, приміром, оголошення військам по Кременчуцькому гарнізону від 14 липня 1916 р., де було прописано процедуру поховання доблесного героя, полковника П. Я. Татарова, який, прослуживши 37 років, загинув у боях при переході через річку Стир і якого поховали на військовому цвинтарі у Кременчуці. У даному випадку для проводу небіжчика виділялося: три роти – від 497-ї піхотної Воронезької дружини, одна рота – від Кременчуцького розпорядчого пункту, 2 гармати і лафет – від Кременчуцького артилерійського складу.
Відповідно до постанови Полтавської міської думи у Полтаві загиблих воїнів ховали на окремій ділянці міського кладовища. Завдяки сприянню губернського земства над кожною могилою встановлювався дерев’яний надмогильний хрест, пофарбований у білий колір. До кожного хреста прикріплювалася інформативна залізна табличка, на якій вказувалися звання, прізвище, ім’я та по батькові, номер військової частини, де загиблий (померлий від ран) перебував на службі. Станом на 1916 рік на кошти губернського земства у Полтаві було встановлено 520 таких надмогильних пам’ятників. У Кременчуці загиблих воїнів ховали на військовому братському кладовищі, тут на цей же період було поховано і поставлено 87 хрестів.
Відповідно до рішення Полтавських губернських земських зборів 62-го чергового скликання 1916 р. біля місць поховання загиблих у Полтаві та Кременчуці планувалося побудувати каплиці, в яких би розміщувалися кам’яні плити з викарбуваними прізвищами похованих воїнів. Але суспільно-політичні події 1917–1921 років завадили реалізації цих планів.
Наприкінці цієї публікації хотілося б нагадати читачам, здавалося б, уже прописні істини. Якими б могутніми не були імперії, вони приречені. Й нерідко їх занепад відбувається саме під час глобальних військових конфліктів, приміром, таких, що спостерігали сучасники сто років тому. Перша світова війна закінчилась, як відомо, 11 листопада 1918 року поразкою країн Четвертого Союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Османська імперія, Болгарія). Але наслідки її були значно глибшими. Зважаючи на розпад кількох імперій (Австро-Угорська, Німецька, Османська, Російська), війна внесла значні корективи у політичну карту світу. Разом із численними жертвами та стражданнями для українського народу війна натомість дала йому зовсім інше – відчуття нової реальності та шанс розбудовувати свою незалежну і соборну державу. Але це вже – інша тема розповіді.

Тарас ПУСТОВІТ
Заступник директора Державного архіву Полтавської області,
заслужений працівник культури України, голова Полтавського
міського товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка

(Закінчення. Початок у №№113–115 за 1 серпня ц.р.).