На жаль, історія розпорядилася так, що український народ протягом багатьох віків був об’єктом посягань агресивних сусідів. У другій половині ХVІІ століття Україну поділили між собою Польща та Московське царство, а в кінці ХVІІІ століття – Російська та Австро-Угорська імперії. Під владою останньої опинилися західноукраїнські землі (Галичина, Буковина і Закарпаття), а до Росії відійшла решта українських земель. Проте і в умовах іноземного панування наш народ не залишав надії стати вільним та єдиним у власній державі. Ця мрія стала реальністю лише після повалення в лютому 1917 року самодержавства в Росії та розпаду у листопаді 1918 року Австро-Угорської імперії.
20 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, а 22 січня 1918 року – її державну незалежність. 9 листопада 1918 року Українська Національна Рада (парламент Галичини), яка після розпаду імперії Габсбургів взяла владу до своїх рук, проголосила Західно-Українську Народну Республіку. Таким чином, на українських землях виникли дві незалежні держави однієї нації, що було історичним нонсенсом.
Рух за об’єднання українського народу в одній суверенній державі розпочався на західноукраїнських теренах. 19 жовтня 1918 року у Львові відбулися збори представників українських партій та громадських організацій Галичини за участю делегатів з Наддніпрянської України, які одностайно прийняли ухвалу про створення Комітетів возз’єднання та про вибори повноважної депутації до Києва для вирішення питання про об’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі.
На початку січня 1919 року в Хусті пройшов “Собор усіх русинів, живущих в Угорщині”, який також прийняв ухвалу про злуку з Великою Україною. Такі ж рішення прийняли і народні збори в інших містах Закарпаття. Ідею соборності України 3 листопада 1918 року підтримало і Буковинське віче, в якому взяли участь тисячі представників з усіх куточків краю. Проте на заваді об’єднання українського народу в його етнічних межах у єдиній державі стояли німецька окупація і режим гетьмана Павла Скоропадського.
Восени 1918 року в результаті революції в Німеччині та Австро-Угорщині окупаційний режим в Україні захитався, а разом з ним і влада гетьмана. З представників соціалістичних партій та громадських організацій у Києві була утворена Директорія, очільниками якої виступили Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Директорія закликала українців до народного повстання проти гетьмана. Почався переможний рух повстанських загонів на Київ.
1 грудня, коли повстанці захопили Фастів, між Директорією і делегацією ЗУНР була укладена попередня угода про об’єднання українського народу, яку 3 січня 1919 року затвердила Українська Національна Рада у Львові. Вона ж обрала і спеціальну комісію для ведення переговорів з метою остаточного вирішення питання про злуку. З Галичини до Києва виїхало 65 делегатів, серед них – двоє з Закарпаття і один з Буковини. Керівником делегації було призначено доктора Льва Бачинського.
Проголошення об’єднання Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 року на Софіївському майдані в Києві. Урочистий мітинг відкрив член делегації ЗУНР Лев Цигельський, який зачитав заяву галицької делегації про бажання західних українців жити в одній Українській соборній державі. У свою чергу член Директорії УНР професор Федір Швець оприлюднив текст Універсалу Соборності, в якому говорилося: “Віднині зливаються в одно віками відірвані одна від другої частини України – Галичина, Буковина, Карпатська Русь і Наддніпрянська Україна, – в одну велику Україну. Сповнилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати старання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду”. Наступного дня Трудовий конгрес – парламент України, до якого ввійшли і 36 депутатів від західноукраїнських земель, затвердив Акт возз’єднання обох держав українського народу.
У роботі Трудового конгресу взяли участь і полтавці. За браком документів встановити повну полтавську делегацію неможливо. Достеменно відомо, що депутатами українського парламенту, який ухвалив доленосний Акт злуки, були Михайло Проскура з Миргорода, Кузьма Кравченко з Комишні і Кіндрат Шелудько з Устивиці.
Вільне волевиявлення українського народу жити в одній незалежній соборній державі у той час не було реалізоване. Західноукраїнські землі окупували Польща, Румунія, Угорщина, а Лівобережну Україну і частину Правобережжя – більшовицька Росія. “Ні, не стара буржуазна Європа, – писав у щоденнику голова Директорії УНР Володимир Винниченко, – а соціалістична молода Совєтська Росія йде на нас збройною навалою, палить, грабує наші села, вирізає наших письменників (Єфименко з родиною)… І знов, як того року, нема кому рятувати нашу націю, нашу державу”. Оцінивши історичне значення Акта злуки, Володимир Винниченко зазначав: “Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі… Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний – сила непереборима”. Прикро, що ці слова, сказані Винниченком у 1919 році, актуальні й сьогодні…
У 1991 році, проголосивши і підтвердивши на всенародному референдумі державну незалежність України, наш народ нарешті став жити в єдиній соборній державі.
Нелегкі часи переживає нині Україна. І хоч існування держави ніхто не ставить під сумнів, але в час економічної кризи і кризи центральної політичної влади посилюються сепаратистські тенденції. Керуючись скороминучими клановими інтересами, окремі політичні сили намагаються пропагувати ідеї федералізації, автономізації, запровадження “двоязичія” чи подвійного громадянства і тим самим розколоти українську націю за мовними, релігійними чи регіональними ознаками.
Загальновідомо, що сила держави – у єдності народу. Здоровий глузд вимагає об’єднання всіх громадян України, для кого наша земля є не просто географічним поняттям чи місцем проживання, а Батьківщиною. Україна для всіх одна, як і один Бог, і на цій землі жити нам і нашим нащадкам. Ми зобов’язані пам’ятати просту істину, що ідеології, політичні і економічні негаразди – явища тимчасові, плинні, а Україна – вічна.
У єдності – наша сила!
Зоря Полтавщини, 3 стор., 21_01_09
20 листопада 1917 року Центральна Рада проголосила створення Української Народної Республіки, а 22 січня 1918 року – її державну незалежність. 9 листопада 1918 року Українська Національна Рада (парламент Галичини), яка після розпаду імперії Габсбургів взяла владу до своїх рук, проголосила Західно-Українську Народну Республіку. Таким чином, на українських землях виникли дві незалежні держави однієї нації, що було історичним нонсенсом.
Рух за об’єднання українського народу в одній суверенній державі розпочався на західноукраїнських теренах. 19 жовтня 1918 року у Львові відбулися збори представників українських партій та громадських організацій Галичини за участю делегатів з Наддніпрянської України, які одностайно прийняли ухвалу про створення Комітетів возз’єднання та про вибори повноважної депутації до Києва для вирішення питання про об’єднання всіх українських земель в єдиній соборній державі.
На початку січня 1919 року в Хусті пройшов “Собор усіх русинів, живущих в Угорщині”, який також прийняв ухвалу про злуку з Великою Україною. Такі ж рішення прийняли і народні збори в інших містах Закарпаття. Ідею соборності України 3 листопада 1918 року підтримало і Буковинське віче, в якому взяли участь тисячі представників з усіх куточків краю. Проте на заваді об’єднання українського народу в його етнічних межах у єдиній державі стояли німецька окупація і режим гетьмана Павла Скоропадського.
Восени 1918 року в результаті революції в Німеччині та Австро-Угорщині окупаційний режим в Україні захитався, а разом з ним і влада гетьмана. З представників соціалістичних партій та громадських організацій у Києві була утворена Директорія, очільниками якої виступили Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Директорія закликала українців до народного повстання проти гетьмана. Почався переможний рух повстанських загонів на Київ.
1 грудня, коли повстанці захопили Фастів, між Директорією і делегацією ЗУНР була укладена попередня угода про об’єднання українського народу, яку 3 січня 1919 року затвердила Українська Національна Рада у Львові. Вона ж обрала і спеціальну комісію для ведення переговорів з метою остаточного вирішення питання про злуку. З Галичини до Києва виїхало 65 делегатів, серед них – двоє з Закарпаття і один з Буковини. Керівником делегації було призначено доктора Льва Бачинського.
Проголошення об’єднання Української Народної Республіки із Західно-Українською Народною Республікою відбулося 22 січня 1919 року на Софіївському майдані в Києві. Урочистий мітинг відкрив член делегації ЗУНР Лев Цигельський, який зачитав заяву галицької делегації про бажання західних українців жити в одній Українській соборній державі. У свою чергу член Директорії УНР професор Федір Швець оприлюднив текст Універсалу Соборності, в якому говорилося: “Віднині зливаються в одно віками відірвані одна від другої частини України – Галичина, Буковина, Карпатська Русь і Наддніпрянська Україна, – в одну велику Україну. Сповнилися одвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка. Віднині український народ увільнений могутнім поривом своїх власних сил, має тепер змогу з’єднати старання своїх синів для утворення нероздільної, незалежної Української держави на добро і щастя робочого люду”. Наступного дня Трудовий конгрес – парламент України, до якого ввійшли і 36 депутатів від західноукраїнських земель, затвердив Акт возз’єднання обох держав українського народу.
У роботі Трудового конгресу взяли участь і полтавці. За браком документів встановити повну полтавську делегацію неможливо. Достеменно відомо, що депутатами українського парламенту, який ухвалив доленосний Акт злуки, були Михайло Проскура з Миргорода, Кузьма Кравченко з Комишні і Кіндрат Шелудько з Устивиці.
Вільне волевиявлення українського народу жити в одній незалежній соборній державі у той час не було реалізоване. Західноукраїнські землі окупували Польща, Румунія, Угорщина, а Лівобережну Україну і частину Правобережжя – більшовицька Росія. “Ні, не стара буржуазна Європа, – писав у щоденнику голова Директорії УНР Володимир Винниченко, – а соціалістична молода Совєтська Росія йде на нас збройною навалою, палить, грабує наші села, вирізає наших письменників (Єфименко з родиною)… І знов, як того року, нема кому рятувати нашу націю, нашу державу”. Оцінивши історичне значення Акта злуки, Володимир Винниченко зазначав: “Але що з того, коли і Директорію, і його знесе дика хвиля варварів з півночі. Вони дужчі за нас, вони мають такого великого і дужого товариша в боротьбі, як голод. Цей товариш знесе і нашу кволу національну свідомість, і бажання порядку в народі… Голодний інтернаціональний китаєць з Совдепії, озброєний, вимуштруваний – сила непереборима”. Прикро, що ці слова, сказані Винниченком у 1919 році, актуальні й сьогодні…
У 1991 році, проголосивши і підтвердивши на всенародному референдумі державну незалежність України, наш народ нарешті став жити в єдиній соборній державі.
Нелегкі часи переживає нині Україна. І хоч існування держави ніхто не ставить під сумнів, але в час економічної кризи і кризи центральної політичної влади посилюються сепаратистські тенденції. Керуючись скороминучими клановими інтересами, окремі політичні сили намагаються пропагувати ідеї федералізації, автономізації, запровадження “двоязичія” чи подвійного громадянства і тим самим розколоти українську націю за мовними, релігійними чи регіональними ознаками.
Загальновідомо, що сила держави – у єдності народу. Здоровий глузд вимагає об’єднання всіх громадян України, для кого наша земля є не просто географічним поняттям чи місцем проживання, а Батьківщиною. Україна для всіх одна, як і один Бог, і на цій землі жити нам і нашим нащадкам. Ми зобов’язані пам’ятати просту істину, що ідеології, політичні і економічні негаразди – явища тимчасові, плинні, а Україна – вічна.
У єдності – наша сила!
Зоря Полтавщини, 3 стор., 21_01_09
Рубрика: 
